Історії жінок

– Ігорівно! – Тетяна Петрівна стала навшпиньки біля паркану. – Ніно-о-о! Ніхто не відповів… Жінка прислухалася. За сараєм чувся голос її сусідки, Ніни Ігорівни. Відповідав їй чоловік – Віктор Максимович. – Знову сваряться, доведеться дзвонити! – вирішила Тетяна Петрівна. Вона пішла додому і взяла телефон. – Ой, Петрівно, а ти чого дзвониш? – відповіла Ніна Ігорівна. – Гукнути не могла? – А тебе догукаєшся?! – ахнула Тетяна Петрівна. – Я чого дзвоню. Справа у мене важлива… Почула я недавно розмову доньки з подругою. Так все про нас з тобою говорили! – І що ж вони там казали?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається

– Ігорівно-о! Агов, не чуєш, чи що?! – Тетяна Петрівна встала навшпиньки біля паркану, і гукнула ще раз:

– Ніно-о-о!

Ніхто їй не відповів.

Тетяна Петрівна прислухалася – ага, за сараєм чувся гучний, строгий голос Ніни Ігорівни.

А відповідав їй голос якийсь винний, і явно ніби як виправдовувася.

То був голос її чоловіка Віктора Максимовича.

– Знову сваряться, доведеться їй дзвонити по телефону!

Тетяна Петрівна пішла до хати і взяла свій улюблений телефон з великими кнопками – донька Марина подарувала.

Вона хотіла подарувати матері новенький сучасний, та він Петрівні не сподобався.

Тицяєш і водиш пальцями по екрану, як Маринка їй показала, а він ну ніяк не працює, ну його, старий надійніший…

На дзвінок Ніна одразу їй відповіла,

– Ой, Петрівно, а ти мені чого дзвониш? Гукнути не могла?

– Та тебе хіба догукаєшся, коли ти свого чоловічка відчитуєш, а що він знову накоїв? – миролюбно повернула розмову Тетяна Петрівна.

– Ой, та мій відзначився сьогодні, так уже відзначився! Сам собі влаштував. З горища банку свою ніс з біленькою, та й на землі вона опинилася.

А сам впустив її ж, сам цукор купував, старався. А його ж пішло неміряно, за те й сварилась.

Та краще б я накрутила компоти, їй Богу! А тепер журиться, очі ховає, знає, що не отримає ані гроша на свої забаганки, розтяпа!

Голос у Ігорівни звучав не недобре, а жартівливо.

Чоловіка вона свого любила, він у неї добрий взагалі то мужик.

– Гаразд, я ось чого тобі дзвоню, Ігорівно, – перейшла до діла Петрівна. – Справа у мене до тебе є дуже важлива… Маринка у мене на вихідних була, так я її розмову з подругою випадково почула.

А ми з тобою й не знали про таке! Заходь-но давай до мене, ми з тобою почаюємо, та й подумаємо, як нам жити далі!

– І про що ж вони там таке говорили?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається. – Ну ти як заінтригуєш, Таню! А коли заходити? Може я зараз і зайду?

– Ходи, Ніно, я вже й чайник гріти поставила, пряники, й бублики з цукерками дістала, – одразу погодилася Петрівна.

І вона пішла діставати з буфету свої гарні чашки.

Ігорівна примчала майже одразу, адже цікаво було, що таке хоче їй подруга розповісти.

Петрівна й Ігорівна пили чай

– Ніно, ти наливай чай, бери пряники, і згадуй! – без жодних передмов заявила Тетяна Петрівна. – Згадуй, що в тебе хорошого в одинадцятому році було? Ну?

– А чому в одинадцятому? – здивувалася Ніна Ігорівна.

– Згадуй, тоді скажу навіщо, – строго відповіла Тетяна Петрівна.

– Ну… Начебто яблук того року багато було… Варення накрутила… – намагалася згадати Ніна Ігорівна.

– Ніно, що більше нічого іншого не було? – здивувалася Тетяна Петрівна.

– Ох, внучик же ж у нас Денис в одинадцятому році народився! Оце радість! Толік мій щасливий бігав, що син народився. Старша Христинка у них вже велика! – усміхнулася Ігорівна і вмочила бублик у чай.

– Ну а хоч була в тебе якась радість несподівана? – продовжувала розпитувати подругу Тетяна Петрівна.

– Та яка радість, не зрозумію я ніяк, Тетяно, яка радість? Хоча була радість, Вітька мій тоді диміти кинув, ось це і радість. Витрачав на свої ці нісенітниці ого скільки, а як кинув, так одразу цукерок мені накупив, от я тоді плакала! Все від радості.

Ніна Ігорівна взяла цукерку, почала розгортати і раптом згадала.

– Хоча, ось у нас з Віктором якось була радість, так радість. Тільки давно це було, у них на роботі лотерейні квитки роздавали, то мій Віктор холодильник виграв!

І досі працює – в літній кухні у нас стоїть, йому років вже скільки!

Ігорівна зʼїла цукерку і мрійливо запила чаєм.

– А в якому році це було? – одразу примружилася Петрівна.

– Та чого причепилася – в якому році, і в якому році? Їй Богу, я що, все пам’ятати маю чи що? Ну давно, років з тридцять так точно. Толік наш тоді школу закінчив, значить тридцять п’ять, ні, тридцять шість років тому, точно, тридцять шість, – згадала Ігорівна.

– О-о-сь! Тридцять шість! Все сходиться, а ти ще хоч раз купувала лотерейний квиток?

– Ні, а що? – Ігорівна помʼяла інший пряник – чи м’який?

І підлила собі ще чайку.

– А те, що у Маринки моєї, подруга Ліля з розумом все робить. Вона по-гороскопу живе! Ось знову успішно заміж вийшла і роботу хорошу знайшла – бо знала коли це робити треба!

Маринка так дивувалася. Я ось чула, каже вона подрузі:

– Ну ти, Лілю, даєш!

А та їй щось про цикли говорить… Ти Петрівна чула, що якісь цикли є, і кожні дванадцять років життя події повторюються?

Тетяна Петрівна була явно під враженням почутої розмови дочки Марини з її давньою подругою Лілею.

– Схоже Ліля знову вдало одружилася з багатим і живе тепер приспівуючи! Так от, я й подумала, а ми ж, що з тобою, Ігорівно, такі сірі? Треба ж на розумних людей дивитися.

Ти Ніно, коли пенсію на пошті отримуватимеш, квиток лотерейний купи, ось ми й перевіримо, чи це правда, що все може повторитися?

– Ось ти до чого додумалася, Петрівно! – захопилася Ніна Ігорівна. – А сама ж ти що? У тебе що на прикметі є?

– Ой, навіть і не знаю, – раптом збентежилася Петрівна. – Ти тільки не смійся, Ніно, пам’ятаєш я тобі казала, що Льонька, сусід мій, до мене ще тоді давно клинці підбивав?

Це ж саме в одинадцятому році і було, рівно дванадцять років минуло.

Я йому тоді відмовила, а він досі до мене не байдужий.

Нещодавно на своїй машині до лікарки мене возив, а місяць тому у мене на ґанку сходинки просіли, так Льонька одразу полагодив.

От я й думаю, може досить мені вдовою ходити, ми б з Леонідом свої господарства об’єднали, засадили б картоплею город його за сараями.

Удвох же ж старим все веселіше. Він мої борщі й котлетки ой як любить!

От дивлюся я, як ви з Вітькою твоїм балакаєте – і серце радіє.

Так може і мені все ж таки спробувати?

…Два місяці минуло – а в житті подруг багато змінилося на краще.

Ігорівна на куплений квиток новий лотерейний, телевізор виграла – повторилося колишнє везіння!

На радощах Віктор Максимович останнім часом все більше серіалами почав захоплюватися, аніж біленькою.

У них тепер з Ніною Ігорівною новий інтерес – вони з сусідами, з Тетяною Петрівною та її чоловіком Леонідом вечорами іноді в доміно грають, весела ця справа виявилася!

Тетяна Петрівна якось доньці Марині зізналася:

– Як же ж добре, що тоді я вашу з Лілечкою розмову випадково почула.

– Яку мамо розмову? – здивувалася Марина.

– Та про гороскопи, про те, що кожні дванадцять років усе повторюється. І що можна щось вдало зробити в слушний час, ну як твоя Ліля заміж вийшла за багатого! – спробувала пояснити Тетяна Петрівна доньці.

Марина витріщила на неї очі,

– Мамо, та це ми жартували, і Ліля ні за кого не вийшла заміж, тим більше за багатого. Та й взагалі ми ні в які гороскопи не віримо, нісенітниця все це!

Тетяна Петрівна аж ахнула – як же ж це так?!

Жартували?!

Ну і жарти, а вона он повірила… Хоча, кажуть у будь-якому жарті є тільки частка жарту…

А решта – справжня правда! Це вони з Ігорівною на собі точно перевірили…

Вам також має сподобатись...

Валентина підійшла до дзеркала, приклала до себе сукню своєї юності і важко зітхнула… Раптом пролунав настирливий дзвінок у двері. Валентина поклала сукню на крісло й пішла відчиняти. На порозі стояв її сусід Юрко. – Тобі чого, Юрко? – запитала жінка. – Та я цей.., – не наважувався заговорити чоловік. – Ти красуня, – несподівано видав він. – Ти тут жартувати прийшов, чи що?! – розсердилася Валентина. – Іди вже давай! Ходять тут… Вона хотіла зачинити двері, але сусід раптом дістав те, що тримав за спиною! Валентина очі витріщила від несподіванки

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки

Ксенія повечеряла перед телевізором і понесла тарілку на кухню. Її телефон був у кімнаті і вона не зразу почула, що там хтось дзвонить. Жінка зайшла в кімнату і взяла слухавку. – Доброго вечора, це – Олег! – почула вона голос свого недавнього знайомого. – А можна до вас заїхати? – Так, звісно, – здивовано відповіла Ксенія. – Дякую, тільки я не один, – сказав Олег і поклав слухавку. – Оце так! – подумала жінка. Не один буде. З дружиною мабуть приїдуть. Треба переодягтися… Незабаром пролунав дзвінок у двері. Ксенія поспішила у коридор. Вона відкрила двері і аж оторопіла від несподіванки

Ліда поливала у себе на підвіконні квіти, як раптом на ліжку задзвенів її телефон. Жінка швидко поставила лійку на стіл і глянула на екран мобільного. Дзвонила її мати. Ліда здивовано взяла слухавку й оторопіла. Мати гірко плакала… – Здрастуй, мамо, що там в тебе трапилося? – запитала Ліда. – Розумієш, дочко, він дуже слабий, – крізь сльози сказала та. Мій коханий Славко… Його не стане… Як я житиму без нього?! Ліда застигла від почутого