Життєві історії

Микола прийшов додому пізно. Він відкрив двері й застиг від несподіванки. На порозі його чекала дружина Тетяна. – Значить, так, Микольцю, мені все це набридло! – заявила вона. Тетяна повела Миколу на кухню. – Давай поговоримо відверто, – сказала жінка. – Тільки одразу кажу – я все знаю! – Ну що ти знаєш? – єхидно посміхнувся чоловік. – На мене наговорюють. Я тобі не зраджував! – Тоді я зараз тобі дещо покажу, але ти тільки не дивуйся, – сказала дружина. Таня полізла в шафу, дістала аркуш паперу, і поклала перед чоловіком. Микола дивився на аркуш, і не розумів, що відбувається

Микола прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем і застиг від несподіванки.

На порозі його вже чекала дружина Тетяна.

– Значить, так, Микольцю, мені все це набридло! – заявила з порога вона.

Тетяна взяла Миколу за руку, повела на кухню. Вона посадила його на табуретку, і сіла навпроти сама.

– Давай поговоримо відверто, – сказала жінка. – Тільки одразу попереджаю – я все знаю!

– Ну що ти знову знаєш? – єхидно посміхаючись, запитав чоловік. – Що? Знов говоритимеш, що тобі хтось щось про мене розповів? А я скажу так – брешуть твої подруги! Просто заздрять, що я в тебе такий є!

– Який – такий? – запитала дружина.

– Такий ось! Усі вони мріяли мати такого чоловіка, як я, от і наговорюють на мене.

– Наговорюють?

– Звичайно. Ніяких доказів моєї зради ти мені так жодного разу й не надала, правильно? А як то кажуть – не впіймали – не…

– Ясно! – зупинила його Таня. – Виходить, ти думаєш, що в тебе все шито-крито?

– Саме так.

– Ну добре. Тоді я зараз тобі дещо покажу. Ти тільки не дивуйся.

– Гаразд, – майже засміявся Микола. – Показуй. Мені навіть цікаво, що ти можеш мені показати?

– Зараз…

Таня полізла в одну з шаф, де зберігалися документи і всілякі папери, й дістала звідти звичайний аркуш паперу.

Одразу було зрозуміло, що цей листок був дуже старий, бо пожовк від часу.

А ще він був весь списаний дрібним акуратним почерком.

– Ось, – Таня поклала цей листок на стіл перед чоловіком. – Читай, що там написано. Якщо почерк розбереш, звісно.

Микола дивився на той аркуш, і не розумів, що відбувається.

– Що це?

– Читай, читай!

– Так… – пробурмотів Микола. – Віщий сон про Миколу, – почав читати чоловік. – Що це за нісенітниця? Розповідь якась, чи що?

– Ага, розповідь. Однієї жінки.

– Яка жінка?

– Провидиця зрад. А заразом – і моя тітка, покійна вже.

За тиждень до нашого весілля вона склала для мене ось цей список, і сказала:

– Прочитай, Тетянко, і подумай, виходити тобі за твого Микольцю заміж, чи не треба. Я уві сні сьогодні все його майбутнє життя побачила, прокинулася посеред ночі, і записала, поки не забула…

– Я про цей папірець і сама забула вже. Думала, що це казка. А нещодавно згадала про нього, перечитала і ахнула!

– Що за маячня? – засміявся чоловік. – Що ти хочеш сказати?

– Ти спочатку почитай, і заразом згадуй події, які з тобою відбулися до сьогоднішнього дня. Там все по абзацах. І навіть про цю розмову написано. Ось!

Таня показала пальцем на один із абзаців.

– Бачиш, написано, що це остання твоя зі мною серйозна розмова.

– Остання?

– Остання, Микольцю, остання. Але спершу прочитай, що вона писала. А потім зістав з тим, що трапилося. Дуже цікаво виходить.

– Ну, давай, побачимо, – пробурмотів чоловік.

Микола водити очима по аркушу, а обличчя його раптом стало серйозним і навіть стурбованим.

Якоїсь миті він подивився на дружину, і запитав:

– Це точно твоя тітка писала? Не ти?

– Подивися на папір, Микольцю. І на почерк подивися. Якщо, звісно, ти пам’ятаєш мій почерк. І головне – чим усе це написано. Зараз таких олівців і в музеї, мабуть, немає!

– Невже вона навіть про те, що я заслаб раптово був знала?

– Вона навіть про дітей знала, скільки їх у тебе буде, і коли!

– А хіба так буває?

– Ну, ти ж сам бачиш. Ти ще про свої зради почитай. Ти дійшов до них якраз…

– Бреше вона все! – вигукнув Микола невдоволено, продовжуючи читати.

– Ну, так, про дітей не брехала, а про це бреше! А тепер найцікавіше. Про те, що почнеться після цієї розмови…

– А що почнеться? – Микола почав читати ще уважніше.

Через кілька хвилин він не витримав, і облишив читання.

– Ні, цього не може бути!

– Що не може бути? Що ти мене кинеш? Або те, що потім твоя Ірина з твоєю любов’ю зробить?

Ти читай, читай до кінця. Я ж розумію, що нашу сім’ю не зберегти, але мені тебе шкода.

Ти ж мені рідна людина. І якщо в старості ти опинишся на вулиці – це ж дуже погано, Микольцю. Такого нікому бажати не можна. А тут – ти…

Він знову схопив листок і одразу почав читати останні рядки.

– От же ж! – вигукнув чоловік, відкинув листок убік, і той плавно ковзнув на підлогу. – Вона що, тітка твоя, провидиця була, чи що?

– Я ж говорю, провидиця зрад!

– Тільки зрад? А нічого хорошого вона пророкувати не вміла?

– Ну чому. Дітей вона передбачила також. Але на зради у неї завжди був особливий нюх. Усі сусіди до неї ходили, і запитували – хто і з ким зраджує.

– Значить, пліткарка вона була, а не провидиця, – невдоволено пробурчав Микола. – Хоч і провидиця теж.

– Ага, – погодилася Таня. – Ну, все, Микольцю. Я своє сказала, очі тобі на твоє майбутнє відкрила. Тепер, якщо що, совість моя чиста! І потім не кажи, що я тебе не втримала, і таке інше… Валізу коли збиратимеш?

– Що? – ахнув Микола.

– Валізу. Там же ж написано, що наступного дня після цієї розмови ти від мене підеш. Значить, доля у мене така – чоловік пішов.

А в тебе доля все втратити. Валізу візьми побільше. Щоб усі речі зразу скласти, і більше тут не з’являтися.

З дітьми зустрічатимешся десь на боці, щоб я тебе не бачила, і не переживала. Зрозумів?

– Таню, ти це серйозно?! – вигукнув Микола.

– Микольцю, сперечатися з долею марно. Розумієш?

– А якщо я з нею посперечаюсь?

– Як ти з нею посперечаєшся?

– А ось так. Із завтрашнього дня я цю Ірку… Та я до неї більше ані ногою! Розумієш? І заживемо ми з тобою як раніше.

– А в тебе вийде?

– Ще й як вийде! – з якоюсь неймовірною рішучістю відповів Микола. – Якщо на мене чекає такий фінал, та невже я так вчиню? Я, Таню, клянуся тобі всім – більше у мене не буде жодних жінок на стороні! Чуєш?

– Чую, чую… – сумно зітхнула Таня. – Ну, тиждень поживемо ще, подивимося. А якщо що… Я тебе попередила – що і як. Та ти й сам тепер усе знаєш…

…З того дня Микола намагався на сторонніх жінок узагалі не дивитись.

Тільки якщо так, трохи. Помилуватися, і без жодних зайвих думок!

А Таня тільки й подумала собі:

– Знай, Микольцю, мою доброту. Це я тебе на перший раз так пробачила, бо знаю, що ти більше планував з тією Іриною аніж робив. Але хай-но я тільки ще раз дізнаюся, що ти десь гуляв…

Вам також має сподобатись...

Марина стояла біля свого вагона, коли побачила знайому фігурку. Маленька жіночка в акуратному, але явно старому пальто повільно йшла вздовж поїзда, тягнучи за собою потерту картату сумку на коліщатках. – Тітонько Віро! – неголосно гукнула Марина, спускаючись сходками. Бабуся обернулася: – Мариночко, голубонько! А я йду, виглядаю, думаю, може не твоя сьогодні зміна… – Для Андрійка передача? – Марина вже знала відповідь. – Так, доню, – сказала старенька. – Грибочки маслюки, сама готувала, як він любить. І варення – його улюблене з дитинства… Напарниця Марини – Світлана, ніяково переступала з ноги на ногу, не знаючи, як реагувати на це все. Вона ще не знала всієї правди

Вероніка поставила чашку з кавою. Її пальці, прикрашені каблучками – подарунками чоловіка Ігоря за двадцять років шлюбу, злегка тремтіли. Через вікно ресторану відкривався вигляд на вечірнє місто, але вона нічого не помічала. Вероніка дивилася тільки на один столика в протилежному кінці зали. – Який збіг! – подумала вона, спостерігаючи, як її Ігор… Ніжно погладжує руку молодої брюнетки! – Який же ж дивовижний збіг… Офіціант підійшов до столика Вероніки. – Бажаєте ще щось? – запитав він. – Так! – Вероніка підняла очі. – Принесіть, будь ласка, рахунок он того столика. Я хочу зробити подарунок. – Вибачте, що? – офіціант не розумів, що відбувається

Люба варила на кухні борщ, коли у двері постукали. Жінка відкрила двері і побачила на порозі якусь незнайомку. – Доброго дня! – суворо вимовила жінка похилого віку, оглянувши її з ніг до голови. – Ви живете разом із Михайлом? Люба, якщо не помиляюсь? – Так це я! – підтвердила Люба. – Михайло говорив, що ви маєте мені щось передати, – раптом сказала гостя. – Михайло повинен вам щось передати? – перепитала Люба. – Ні, саме ви, – уточнила незнайомка. – Вибачте, але я вас не розумію! Ви про що взагалі говорите? – Люба здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

– Наталю, у тебе солі немає? – гукнула сусідка Віра, зайшовши у квартиру. Потім побачивши, що Наталка сидить на дивані і плаче, насторожилася. – У вас щось сталося? – Сталося… – ще голосніше заплакала Наталя. – Ох, сталося… – А де твій чоловік? Де Василь? – запитала Віра. – Немає його вже, – схлипнула Наталка. – Господи! Невже? – Віра сплеснула руками, потім схаменулась. – Раз Василя не стало, у мене для тебе дещо є. Віра вибігла з квартири, і повернулася, із конвертом у руці. – Ось, – простягла вона конверт Наталі. Натяля взяла конверт, відкрила його, прочитала лист і застигла від прочитаного