Життєві історії

Ганна Олексіївна поралася на кухні, коли у двері подзвонили. Її внук Олежик побіг відкривати. На порозі стояла донька Ганни Олексіївни Олена зі своїм чоловіком. – Здрастуйте, ви моя тітка Олена, мені мама розказувала, – раптом сказав Олежик. – А ти хто? – здивовано запитала Олена. – Я син Ганни Олексіївни, вашої мами. Значить ви – моя сестра, – сказав хлопчик. – Мамо! – гукнула Олена. – Це що за жарти?! Який у тебе може бути син?! Вона так і застигла від почутого

Одразу після поминок чоловіка Ганна Олексіївна почала збирати речі для переїзду.

Дочці вона це пояснила тим, що давно мріяла жити десь на півдні.

Що хочеться хоч на старість морським повітрям подихати.

Всі вмовляння, що з онукою більше допомогти нікому вона відкидала. Мовляв, можливість є, роботу знайшла, а їм навіть краще буде, зможуть все літо біля моря жити.

Ганна Олексіївна казала неправду. Будиночок вона купила, маленький, але доглянутий.

А от роботи ще не знайшла. Вона була вчителькою, як говорили від Бога. А тому кар’єру зробила швидко – була великою начальницею у відділі освіти в області.

…Зараз же ж Ганна Олексіївна була згодна піти на будь–яку роботу, хоч учителькою, хоч прибиральницею. Аби тільки віддали їй Олежика. Тоді вона зможе забути свій гріх, який не давав їй спокійно спати вже шість років…

…Коли дізналася Ганна Олексіївна, що її дочка Оленка в сімнадцять завагітніла, то не знала що й робити. У лікарні від альтернативи відмовили… Перша дитина все–таки може більше дітей не бути.

І всиновити дитину у своєму місті Ганна теж не могла. Плітки б поповзли, та так, що могла і посаду свою втратити. На ризик пішла, собою всю родину прикривала…

Відправила вона свою дочку до тітки в інше місто. Там доньці дали підписати папери про відмову від дитини. Олена навіть не побачила, що підписує, думала якісь формальності.

Ганна сказала Олені, що під дитини не стало. Із лікарями домовилася, грошей витратила купу. Все передбачила, а втекти від себе не змогла…

Не спала, переживала, коли уявляла онука свого одного в палаті.

Снилося їй, ніби він плаче, і ніхто до нього не підходить. Два місяці витримала, поїхала до нього в дитбудинок. Він справді був один в кімнаті, Ганна Олексіївна дивилася на нього і плакала.

Почала вона приїжджати до онука щомісяця. Олежик підріс, чекати на неї став, мамою називати.

Чоловік Ганни Олексіївни відчував, що вона приховує щось від нього.

По–своєму розсудив, що невірна йому дружина. А що, жінка вона гарна, розумна. У неї хто завгодно міг закохатися. Сварки стали частими у їхній родині. А вона не могла йому правду розповісти. Та ну її цю кар’єру, яка все життя її зіпсувала!

Олена перед тим всім з хлопцем своїм посварилася. Не сприйняв він новину про її вагітність…

Сказав їй, що рано їм про дітей думати. Після цього випадку вона стала слухняною, тихою.

Школу закінчила, поїхала вчитися в інститут в іншому місті. А там і вийшла заміж.

Все почалося із чистого аркуша. Ганна Олексіївна тоді зраділа, що не сказала доньці про її сина. Взяла на себе важкий тягар і тягла мовчки одна.

А потім пішла якась чорна смуга до їхньої родини. Чоловік заслаб. За лічені місяці його не стало. Він говорити з Ганною навіть останніми днями не хотів.

– Іди, – говорив. – До коханця свого. Чекаєш, не дочекаєшся коли не стане мене…

Ганна плакала, пробачення просила. А коли побачила, що зовсім сили його залишають, то вирішила правду розповісти. Але тільки гірше стало…

– Як ти могла все вирішити за нас! Ти хто така? Бог?

Досі ці слова покійного чоловіка у вухах стоять…

Та вона й сама все це знала, переживала. А що тепер зробиш. Та й Олена живе щасливо. Як розповісти про обман?

Ще за життя свого чоловіка Віталія, Ганна Олексіївна стала будиночок на морі приглядати.

Думала, якщо видужає, то під виглядом лікування відвезе його разом з онуком в інше місто.

Там і почнуть усе наново. А згодом і Оленка її пробачить. Адже не для себе одної все це вона вигадала. От тільки не встигла… Тепер поїдуть удвох із Оленкою на новому місці облаштовуватись…

– До тебе мама прийшла, – урочисто оголосила директорка дитбудинку. – Олежик, збирай речі.

– Я так і думав, – впевнено промовив Олег. – Знав, що мама мене сьогодні забере.

Він гордо вийшов, без метушні. У нього не як у інших дітей, яких покинули. Його мати постійно до нього приїжджала з подарунками!

От тільки жити разом вони чомусь не могли… Тепер усе буде добре, тепер вони разом!

…– Мамо, а ти чому до нас не приїжджаєш? – дорікала Олена Ганні Олексіївні.

– Самі приїжджайте, не можу я, багато роботи маю. Хочу будиночок до вашого приїзду підготувати, – відмовлялася Ганна Олексіївна.

Вона так і не розповіла дочці про сина, не наважилася. Думала, що ось приїде Оленка з сім’єю, тоді й відкриється таємниця…

…Олежику було вже 10 років, коли на порозі з’явилася Олена з родиною.

Ганна Олексіївна саме поралась на кухні, коли у двері подзвонили. Її внук Олежик побіг відкривати.

Олена з чоловіком зайшли у квартиру.

– Здрастуйте, ви моя тітка Олена, мені мама говорила, – сказав Олежик.

Олежик був впевнений, що тітка Олена теж його знає.

– А ти хто? – здивовано запитала Олена

– Я син Ганни Олексіївни, вашої мами. Отже, ви моя сестра, – сказав Олег.

– Мамо, – гукнула Олена. – Це що за жарти?! Який у тебе може бути син?!

Олена так і застигла від почутого.

– Я зараз все поясню, – Ганна Олексіївна не могла підібрати слів.

Все, що вона придумала, вилетіло з голови. Вона відвела доньку в бік.

– Це Олег… Твій Олежик…

Олена оторопіла.

– Як? Його ж не стало?

– Як бачиш…

– Як ти могла? – тихо промовила Олена, коли Ганна Олексіївна закінчила розповідь про свій вчинок і таємницю, яку вона боялася розкрити найближчим людям.

– Ганні Олексіївні і так важко, але вона все виправила, – раптом заступився за неї зять. – Якщо ти захочеш, заберемо хлопчика до себе…

– Ні, – відповів Олежик. – Я з мамою залишусь.

Він підійшов, обійняв Ганну Олексіївну за плечі.

– Не плач, ти найкраща. Ти завжди будеш моєю мамою. Нікуди я не поїду…

…Вони так і живуть у різних містах, зустрічаються тільки влітку, коли у відпустку приїжджає Оленка з родиною.

Олег називає її тітка Олена.

Його мамою залишилася Ганна Олексіївна, яка колись хотіла залишити його одного… Але не змогла…

Вам також має сподобатись...

Валентина готувала вечерю, деруни з м’ясом, улюблену страву її сина Андрія. – І де ж це Андрій? – глянувши на годинник подумала Валя. – Вже мав би бути вдома. Жінка вирішила подзвонити до сина і запитати, коли він повернеться. Але телефон Андрія не відповідав. – Та що ж це таке?! – почала хвилюватися Валентина. Пройшла година, за нею ще одна, Андрія все не було. Валя ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Андрій! – вигукнула Валя, підняла слухавку і почула те, що навіть уявити собі не могла

Марія з Іваном вже лягли спати, як раптом чоловік почув, що двері у воротах заскрипіли. Іван тут же сів у ліжку, глянув на настінний годинник, потім здивовано глянув на дружину. – Ну, і кого в цей час до нас принесло? Як думаєш, Марія? – запитав він. Дружина спритно встала з ліжка, підійшла до вікна, притулилася обличчям до скла. Потім раптом відсахнулася, і схвильовано перехрестилася. – Це що це там Іване? – зашепотіла схвильовано вона. Іван теж підійшов до вікна, глянув на подвір’я і застиг від побаченого

Наталя Дмитрівна якраз пекла пиріжки, коли пролунав дзвінок у двері. Нашвидкуруч обтрусивши від муки руки, жінка поспішила відкривати. – Христино, чого не попередила. Хоча саме вчасно, зараз чай питимемо з пиріжками. Як знала, твоїх улюблених спекла, – зраділа Наталя, коли на порозі побачила свою доньку. – Та ніколи нам чаї розпивати, – Христина, не роззуваючись, так і тупцювала на порозі. – Я взагалі у справі. – Що вже сталося? – захвилювалася Наталя Дмитрівна. – Мамо, тільки вислухай мене спокійно, – тихо сказала Христина і все розповіла матері. Наталя Дмитрівна вислухала доньку і застигла від почутого

Тетяна Олександрівна бігала по квартирі, не знаходячи собі місця. – Ігоре, ти не бачив наші карти? Ми з батьком не можемо їх знайти, – засмучено запитала мати у сина. – Які карти? – не зрозумів чоловік. – З банку, на які наша пенсія приходить, – пояснила Тетяна Олександрівна. – Ні, не бачив, – відповів Ігор. – У вашій спальні шукали? Проте жінка не встигла нічого відповісти, бо її випередила невістка Ольга. – Ваші картки з пенсією забрала я, вам вони не потрібні! – несподівано заявила Оля. – Як це не потрібні? – Тетяна Олександрівна здивовано дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається