При розміні Тетяні та Полінці дісталася маленька квартирка в передмісті, але Таня була дуже щаслива.
Ну і нехай на першому поверсі, і кут будинку виходить прямо не залізницю.
Так це таке.
Таня спочатку переживала, коли залізницею їхав важкий вантажний потяг і його звук здалеку ще було чути.
– Як же ж моя Полінка спати буде? – думала жінка.
Коли потяг уже проїжджав повз будинок, шибки в рамах деренчали і гуркіт стояв добрячий!
Але Поліна спала солодким сном, і Таня заспокоїлася.
Та й сама вона незабаром звикла, під стукіт коліс вона мріяла, що коли-небудь і вони з донькою поїдуть поїздом у дуже гарне місце – в гори, або на море.
І мріючи, Таня теж солодко засинала…
У своїй маленькій квартирі Таня своїми руками зробила невеликий ремонт – шпалери поклеїла.
А решта було й так чудово – великий дубовий паркет, освітлений сонцем, виблискував бурштиновим лаком.
Згодом Таня купила дві шафи, і з однієї невеликої кімнати вийшло дві крихітні кімнатки.
Шафи вона поставила впоперек, а між ними почепила фіранку.
І добре, що квартира кутова, зате в кімнаті два вікна, одне у Тані, інше у Поліночки!
А найголовніше те, що будинок її батьків зовсім недалеко!
Мама і тато приходять з онукою посидіти. Таня на роботу влаштувалася добу через три, дуже зручно.
Івана тепер Таня майже не згадувала, нехай він буде нарешті щасливий!
Сама вона почувала себе щасливою, звільнившись від взятої на себе непосильної, не від кохання, а скоріше зі жалості, непосильної ноші.
Але тепер, слава Богу, вони з Іваном розлучилися.
– Ну ти й прогадала, чому це Іванку велика квартира в центрі, а тобі ця убога в передмісті? – обурювалася подруга Тані Марина. – Ну гаразд ти собі в шлюбі нічого не просила, хоча твій Іван мужик грошовитий, та й батьки у нього не бідні. Таку квартиру величезну купили!
То ти б хоч про дитину, про Поліну подумала.
– А у нас все є, – щасливо посміхалася Таня.
У них і справді вистачало всього для життя…
…Заміж за Івана Таня вийшла із жалості, вони до цього дружили – працювали разом.
У нього була дівчина – Аллочка, і раптом вона перед самим весіллям кинула його і вийшла заміж за іншого!
Іван дуже переживав і Таня, як його найкраща подруга, підтримувала його.
Насправді Таня була дуже обурена – покинула такого класного хлопця!
І одного разу, коли вони були в кафе з Іваном, він раптом подивився на Таню якось по новому, не як завжди, потім усміхнувся і взяв її руку в свою.
– Танечко, я так винен перед тобою! Поруч зі мною така чудова дівчина, гарна, справжня, така ніколи не зрадить! А я… Говорю несусвітні нісенітниці! Ми з тобою вже пів року нерозлучні, і мені ніколи не було так добре, як зараз! Будь моєю дружиною, я прошу тебе! Ти згодна?
Таня дивилася на Івана – він хороший друг і вона його дуже любить… Але ж як друга…
Вона уявила, що відмовить йому, згадала, в якому стані він був зовсім недавно.
А Таня нікого не має, а їй уже двадцять дев’ять…
І вона погодилася, хай навіть заради нього.
Батьки Івана – Наталія Львівна й Петро Григорович прийняли Таню дуже привітно.
Квартира у них була величезна. А щастя сина для них найголовніше.
І з того часу свекруха завжди була на боці Тані. Це було приємно і їй дуже подобалося, що вони так дружно живуть.
Та якось Таня ішла по коридору на кухню і раптом почула якісь голоси з кімнати.
Дівчина зупинилася. Наталія Львівна говорила з сином. І говорили явно про неї!
Таня прислухалася й застигла від почутого.
– Я рада, Іване, що ти нарешті заспокоївся з цією Аллою, і одружився, – казала свекруха. – Але тільки не надумай Таню до нас прописати, ми її ще мало знаємо, зрозумів? А за квартиру ми тільки виплатили!
Таня спочатку обурилася, а потім їй стало незручно. А й справді, а навіщо її сюди прописувати? Таня прописана у батьків, їй це не треба!
Її вагітності всі були раді. Наталія Львівна мріяла про онука і згадувала, як Іван був маленьким.
А одного разу Петро Григорович прийшов з роботи радісний – йому на розширення дають квартиру, треба тільки Таню прописати і тоді дадуть двокімнатну. І у них до народження дитини буде своє сімейне гніздечко!
Наталія Львівна одразу радісно заклопотала, всі сіли за стіл і почали радісно обговорювати цю новину та планувати.
Квартиру незабаром і справді дали – Петро Григорович був головний інженер підприємства, людина шанована. Тільки недовго Таня та Іван у ній прожили.
З народженням Поліночки Таня була зайнята донечкою.
А потім зрозуміла, що вони з Іваном якось віддалилися один від одного…
І виявилося, що він знову з Аллою!
Алла розлучається, а Іван не знав, як це сказати Тані, але коли вона все тепер знає, то він, мовляв, сподівається, що Таня його зрозуміє…
А Іван їм з Поліночкою допомагатиме, обов’язково буде!
…Квартиру вирішили розміняти. Наталія Львівна одразу натякнула, що це була заслуга Петра Григоровича і що розмін має бути чесним!
Так Іван опинився в однокімнатній квартирі з великою кухнею та лоджією, в центрі, поряд з батьками.
А Таня з Поліночкою – у передмісті, поряд з її мамою і татом, у крихітній квартирці…
– До речі, Таню, я казав, що вам допомагатиму, але ми тут з мамою подумали, раз ти квартиру за просто так отримала, нехай вона в залік піде, – сказав Іван. – А я тут вирішив поміняти роботу, друзі вирішили відкрити бізнес, як справа піде в гору, я про вас з Поліною не забуду, згодна?
Таня прислухалася до себе, і раптом зрозуміла – а вона ж не засмутилася, вона за цей час зрозуміла, що вони чужі, що це напевно жалість у неї була…
І вона рада жити з Поліною, їй ніхто не потрібен. Таня щаслива – у них все є для життя.
– А чому ти таки на аліменти не подала? – не вгавала Марина.
– В Івана важкий період, він із друзями якийсь бізнес відкрив з пошиття джинсів, хоча там щось трапилося і не пішло наче… Але Іван обіцяв, що незабаром він нам придбає пральну машину! – і Таня радісно посміхнулася.
– Ти що, Таню, дивуюся я, як ти взагалі живеш так! І чого радієш, ніяк не зрозумію?
Коли Поліночці виповнилося пʼять років, Таня назбирала на поїздку на море. Вони сіли в поїзд і поїхали, усе, як Таня і мріяла.
Коли вони повернулися, радісні, засмаглі й відпочили, на них чекала звістка. Івана не стало… Їхав мотоциклом, катав Аллочку нічним містом…
…Все це Тетяна згадувала, поки вкладала спати молодшого онука.
З того часу минуло вже тридцять років, а вона така ж щаслива!
У тридцять сім вона зустріла своє справжнє кохання і в них із Миколою тепер дві доньки і четверо онуків.
Таня погладила по спинці Вадимчика, який заснув – як же ж він схожий на Івана…
Дай Боже, щоб у нього була інша доля.
Його і дідом не назвеш, для Олечки, Даринки, Славка і Вадима є тільки один дід – Микола.
Ось він справжнісінький дід!
Тож роззявою, як говорила подруга Марина, Таня, а точніше Тетяна Андріївна, чи баба Таня, себе ніколи не рахувала і не рахує.
А те, що вона не така пробивна, як деякі, так все найголовніше у Тетяни давно вже є – кохана людина, доньки й онуки.
І вміння бути щасливою.
Адже щоб світитися зовні та зігрівати інших, треба засвітити сонечко всередині себе, у своїй душі…
І жити, незважаючи на жодні негаразди!