Історії жінок

Катя повернулася у рідне місто. Жінка зайшла на ринок, де колись працювала. – Катя! Це ти? – не повірила очам подруга Оксана. Раптом у Каті задзвонив телефон. – Чоловік дзвонить, секундочку! – Катя взяла слухавку. – Так, рідний! Ключі забула? Ну, підвези мені їх. Через хвилину під’їхала машина, з неї вийшов чоловік і передав Каті ключі, після чого повернувся в авто. – Це твій чоловік? – Оксана аж застигла від здивування

Катя знову з’явилася в місті – вона йшла вулицею в елегантному пальті, в червоних чобітках на каблучках і в сонячних окулярах. Вона сама розуміла – через десять років її у місті взагалі ніхто не впізнає, тим більше у такому вигляді. Та вона особливо й не хотіла, щоб її хтось впізнавав: були тут і неприємні їй люди з далекого минулого, але є й ті, хто буде радий її бачити. Вона зайшла на міні-ринок, де колись працювала. Боже мій, нічого не змінилося! Все ті ж особи, і навіть ситуація не змінилася. Ну якщо тільки дівчата стали вже старшими, і речі посучасніше лежать на вітрині. Вона зупинилася перед Оксанкою, яка торгувала піжамами та халатами.

– Вам щось підказати? – Запитала вона і оглянула клієнта з голови до ніг. – У нас простенькі халатики, але дуже якісні, ось поторкайтеся який матеріал – чиста бавовна, якість! Взимку тепло, а влітку прохолодно!

Катя посміхалася. Оксана у своєму репертуарі – одразу зуби заговорює. Оксана поставила свої повні руки в такі ж повні боки і з подивом дивилася на Катьку – що цей клієнт від неї хоче, чого це вона так мило їй усміхається? Катя зняла сонячні окуляри та підняла брови – мовляв, впізнала?

– Катя! Це ти? Не може бути! – з вигуками, Оксанка кинулася в обійми Каті. – Яка ти стала красуня! Ой, а наряд, а макіяж, а манікюр! Дівчата, гляньте, Катя приїхала! Подружка моя!

Усі радісно привітали Катю, захоплювалися, почалися розпитування.

– Та ну їх, – шепнула їй на вухо Оксана. – Нічого їм не розповідай, краще мені розкажи, підемо в кафе на каву.

Оксана закрила свій павільйон, накинула куртку, і вони з Катею вийшли надвір. Сонечко, весна, пташки співають, так добре!

– Так, а тепер розповідай, як ти докотилася до такого розкішного життя? – Зацікавлено запитала Оксана. – Я тут недавно колишнього твого бачила, стоїть під ручку з новою пасією, сукню для неї вибирає.

– Та бог йому суддя, як покинув мене тоді вагітну, так і досі аліменти не платить, – відповіла Катя. – Бачити його не можу. Ще рятувало те, що на ринок тоді мене взяли працювати, коли моя мама з моїм піврічним сином сиділа.

– Так, до речі, як мама, як твій синочок?

– Мами не стало, – зітхнула Катя.

– Мої співчуття! А ти явно вискочила заміж, я права?

– Так, до речі чоловік дзвонить, секундочку! – Катя взяла телефон. – Так, рідний! Ключі забула? Ну, підвези мені їх, Сергію, я тут, поряд, біля міні-ринку! Ага, чекаю, люблю, цілую.

Через хвилину під’їхав джип, з нього вискочив повненький чоловік років п’ятдесяти, підбіг до дівчат і передав Каті ключі, привітавшись галантно з Оксаною. Подружжя ніжно поцілувалося. Чоловік зник у салоні свого автомобіля та поїхав.

– Це твій чоловік? – Здивувалася Оксана. – Він же років на 20 старший за тебе, та ще й повненький! Ти що, за розрахунком одружилася?

– Не говори так! Він дуже добрий і коханий чоловік!

– Коханий? – розсміялася Оксана. – Та як же його любити, він же старий!

– Ну то й що, що старий! Зате нас із злиднів витяг. Ти ж пам’ятаєш, як ми жили – мама санітаркою працювала і жили ми на орендованій квартирі. Андрій на мені одружився, але тут же покинув, коли я вагітною була, за іншою дівкою пішов. Мама нездужала, ну хоч вдома щось робити могла, вона з онуком удома, а я на роботі. Копійки рахували, господарі за квартиру великі гроші брали. А потім як моєї бабусі не стало в селі, так ми з мамою та сином в її старий будинок переїхали.

– Ага, я це пам’ятаю, – закивала Оксана.

– Так, там хоч своє, але пічне опалення, туалет на вулиці. Вадима в садок прилаштувала, але він часто нездужав, а я з однієї роботи на іншу, ніде не трималася. Та що там новий одяг – їжі іноді не було. Влаштувалась я тоді на склади за копійки – на товари стікери клеїти, там холодно взимку, без опалення, а на мені тільки куртка якась стара. Начальниця ще така була – зла, а я ще й влаштована неофіційно.

– Так, зовсім не щастило тобі, – похмуро погодилася Оксана.

-Так, і ось одного з таких зимових днів, мені зателефонували з садка і сказали сина забирати – занедужав він. Я вийшла зі складу, і як заплакала! Стою, майже молюся, прошу у бога, щоб хоч щось трапилося в моєму житті, щоб нам з сім’єю було легше. Відчуваю мене хтось за рукав взяв, я думала, що начальниця, але це був чоловік, так-так, той самий Сергій. Запитав, що в мене сталося. Я все коротко розповіла, він покликав мене в свою машину і відвіз, а слідом мені ще начальниця вигукувала, що я звільнена.

–  Виявилося, що Сергій приїхав на наші склади за овочами та фруктами для своїх магазинів, він їхній господар. Тобто він на своїй машині, а його водій на мікроавтобусі. Продукти склали, Сергій відправив водія у місто, а сам заїхав до нас товари подивитися – там у когось із його рідні день народження намічався. І ось біля воріт зустрів мене, пошкодував, відвіз до садка, звідти з сином у будинок і там аж присів – він здивувався, що ми так погано живемо. А мені навіть пригостити його не було чим, крім чаю. Він дав мені грошей і залишив про всяк випадок свій номер телефону і поїхав.

– Як романтично! – Захопилася Оксана.

– А потім він став часто до нас приїжджати – допомагав і з грошима. Допомагав безкорисливо, нічого натомість не просив. Ну як в такого було не закохатися? Він сам удівець, син дорослий. Я на Сергія дуже чекала і навіть не через гроші, а просто – щоб побачити, подобався він мені. А потім він покликав мене заміж. Ми той будинок продали і ось я тут, мій Вадим його вже батьком називає. Так що я не за розрахунком вийшла заміж, а з великого кохання, і навіть життя зараз без Сергія не уявляю. А ти як?

– Та я так само! – зітхнула Оксанка. – Дочка росте, чоловік гуляє. Нічого не змінилось. Ну я пішла, бо в мене там покупці, мабуть. Ти заходь, якщо що.

Подруги попрощалися. Катя пішла у своїх справах, а Оксана пішла розповідати своїм сусідкам по павільйоном, як Катя знайшла своє щастя.

Вам також має сподобатись...

Валентина з невісткою пололи грядки на городі. – Дякую тобі Ларисо, що допомогла! – закінчивши з грядками сказала Валя. – Та я й рада допомогти, – усміхнулася невістка. – Ну, ходімо в хату, приготуємо вечерю, бо скоро Михайло повернеться, – скомандувала свекруха. Жінки пішли в будинок і взялися за вечерю. – Ой, Ларисо, у мене ж хліба нема! Сходиш до магазину? – запитала Валентина. – Звісно, – усміхнулася Лариса, зібралася і пішла в магазин. В магазині дівчина, стала в чергу. Раптом, в черзі вона почула розмову двох жінок. Лариса прислухалася до розмови і аж рота відкрила від почутого

Іван зробив Тетяні пропозицію. Дівчина спочатку задумалася, але все ж таки погодилася. Батьки Івана, Наталія Львівна й Петро Григорович, прийняли дівчину дуже привітно. Квартира у них була величезна. А щастя сина для них було найголовніше! З того часу свекруха завжди була на боці невістки. Це було приємно. Тані дуже подобалося, що вони так дружно живуть. Але одного разу вона йшла по коридору на кухню, як раптом почула якісь голоси з кімнати. Таня зупинилася. Наталія Львівна говорила із сином. І говорили явно про неї! Таня прислухалася й застигла від почутого

– Ігорівно! – Тетяна Петрівна стала навшпиньки біля паркану. – Ніно-о-о! Ніхто не відповів… Жінка прислухалася. За сараєм чувся голос її сусідки, Ніни Ігорівни. Відповідав їй чоловік – Віктор Максимович. – Знову сваряться, доведеться дзвонити! – вирішила Тетяна Петрівна. Вона пішла додому і взяла телефон. – Ой, Петрівно, а ти чого дзвониш? – відповіла Ніна Ігорівна. – Гукнути не могла? – А тебе догукаєшся?! – ахнула Тетяна Петрівна. – Я чого дзвоню. Справа у мене важлива… Почула я недавно розмову доньки з подругою. Так все про нас з тобою говорили! – І що ж вони там казали?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається

Було 31 грудня. Ірина сиділа на роботі перед монітором, а перед нею красувався аркуш з меню для святкового столу. Вона перевіряла, чи нічого не забула купити для салатів і закусок, коли задзвенів її телефон. – Стасик! – радісно подумала вона про свого коханого і взяла слухавку. Але на неї чекало велике розчарування… – Іриночко, вибач мені, кохана! – сказав Станіслав. – Бабуся заслабла… Я повернуся як тільки зможу, обіцяю! Усі плани на свято вдвох були зіпсовані. З цими невеселими думками Ірина приїхала додому. Вона викликала ліфт. Двері безшумно відкрилися, й Ірина ахнула від побаченого