Історії жінок

Наталя Федорівна навшпиньки підійшла до кімнати доньки й прислухалася. Жінка зітхнула і вирушила на кухню. Почувши якесь шарудіння, Наталя Федорівна гукнула: – Оксаночко, доню, що трапилося?! Може, чайку попʼємо, поговоримо? – Валерій завтра одружується! – сумно сказала Оксана. – Ця Світлана, фото виклала. З дівич-вечора. То вона з обручкою, то з подарунками! А я ж так сподівалася, що вони розлучаться… – Так буває, – Наталя Федорівна з жалем подивилася на доньку. – Тут слова не допоможуть. – Я все вирішила! – раптом сказала Оксана. – Я заміж вийду! – За кого вийдеш? – ахнула Наталя Федорівна. Вона не розуміла, що відбувається

Наталя Федорівна навшпиньки підійшла до кімнати доньки й прислухалася.

Жінка тяжко зітхнула і вирушила на кухню… Почувши шарудіння десь у ванні, Наталя Федорівна підійшла до дверей.

– Оксаночко, доню, що трапилося? – запитала вона. – Може, чайку попʼємо, поговоримо? Не тримай все в собі…

– Валерій завтра одружується! – сумно сказала донька. – Я залізла в соцмережі, а там, ця Світлана, фото виклала. З дівич-вечора. То вона з обручкою, то з подарунками. А я ж так сподівалася…

Дівчина знову заплакала.

– Сподівалася, що вони розлучаться. Що несерйозно у них все…

– Ну! Ну! Ходімо на кухню. – пробурмотіла мати. – Я тобі чаю заварила.

Потім вона зітхнула.

– Ти його дуже любиш? – запитала Наталя Федорівна.

– Дуже!

Дівчина вмилася, зайшла на кухню і сіла за стіл.

– Так буває… Ти пий чай, – Наталя Федорівна з жалем подивилася на доньку. – Тут слова не допоможуть. Потрібно це все пережити. Час лікує. А давай, – жінка посміхнулася. – Ми з тобою на дачу поїдемо! Там річка, природа!

До речі, Павлик зараз там. Ви можете з ним позасмагати. Він обіцяв тобі до вступних іспитів допомогти підготуватися…

– Який там час лікує, – посміхнулася Оксана. – Я все вирішила! Я заміж вийду, щоб знав Валерій! Нехай знає, що не тільки він може одружитися. Тоді зрозуміє, на кого він проміняв мене. Та пізно буде. Я вже одружена з іншим.

– За кого вийдеш? – ахнула Наталя Федорівна. – Не говори нісенітниці.

– А ось за Павлика й вийду! – у дівчини засяяли очі. – А що? Він давно за мною бігає. В коханні мені зізнавався. Поїхали на дачу. Я сьогодні з ним поговорю. Він погодиться!

– Звичайно, ти можеш це зробити, – знизала плечима мама. – Павлик – хлопець хороший! І я думаю, він погодиться. Тільки я одного не зрозумію, кому ти на зло зробиш?

– Як кому? Валерці!

– Тобто, ти одружишся з нелюбим? Будеш із ним жити через силу? А Валерій, одружившись по коханню, переживатиме? З чого б це?

– А раптом це не кохання? Вона просто його обкрутила?

– Тоді я взагалі нічого не розумію. Його, що в ЗАГС без згоди потягли? – Наталя Федорівна округлила очі. – Він, за твоїми словами, незабаром схаменеться і побіжить до тебе. А ти заміжня.

– Все одно вийду. Хай знає, – вперто повторила дочка.

– Зрозуміло! – жінка зітхнула. – Ти ж знаєш, у мене з татом другий шлюб. Я вперше так само заміж на зло вийшла.

– На зло тату? То був він?

– Ні. Я тоді з ним була незнайома. Зараз розкажу.

Наталя Федорівна задумалася.

– Друг у мене був. З другого класу товаришували. Любила я його дуже. І він казав, що кохає. Ми з ним домовилися, як школу закінчимо, одразу одружимося.

– Побралися?

– Ми коли до батьків прийшли, вони нас відмовили. Сказали, що треба спочатку зробити і хоча б один курс відучитися. А потім одружуйтеся. Ми весілля й відклали.

Жінка зітхнула.

– Після першого семестру, на канікулах, він зізнався, що познайомився з дівчиною і закохався в неї. А влітку вони весілля зіграли.

– От же ж! – вигукнула Оксана.

– Він вчинив чесно. Одразу мені сказав. Я зараз його не звинувачую. Він закохався. Мабуть, у нас це було не кохання. А ось тоді…

Наталя Федорівна підлила у чашки чаю та продовжила розповідь.

– Я тоді дуже горювала. Всяке думала. І що вона його причарувала. Мріяла, щоб він зрозумів, як помилився і повернувся до мене. І не любила й любила водночас. Що сказати, літню сесію я не здала. Довелося брати академ, щоби не вилетіти з інституту.

Тяжкі часи були… Ось тоді, після весілля, я й вирішила вийти заміж йому на зло.

Так само думала, що він схаменеться, а я одружена. Переживати буде! Навіть уявляла собі цю картинку. – жінка посміхнулася. – Приходить він до мене, весь такий нещасний. Вибачається. А я йому відповідаю:

– Запізнився ти! Я вийшла заміж!

Ось тоді він і розуміє, як прорахувався і втратив мене назавжди!

– А за кого ти вийшла заміж?

– За сусідського хлопця. Жив у нас у під’їзді хлопець. Подобалася я йому дуже. Він мені квіти дарував, у кіно запрошував. Його Микола звати було. Хороший хлопець. Через два місяці, після весілля мого коханого, ми побралися.

– І що було далі?

– А потім, почалося найгірше! Спочатку я думала стерпиться-злюбитися. Але дні йшли, а роздратування наростало.

Я чіплялася до нього з приводу і без. Микола старався, не розумів, що відбувається.

Намагався мені догодити. А я ще більше сварилась. Дійшло до того, що я незлюбила його. Себе вимотала, його теж.

Через два роки після заміжжя я випадково зустріла свого колишнього. Він був із сім’єю. Дружина, маленький син. Він сяяв від радості та щастя.

Дізнався, що я вийшла заміж, зрадів. Щастя мені побажав. Отоді я й зрозуміла. Що не йому я недобре зробила, а собі й цьому, ні в чому не винному, бідоласі Миколі…

Собі життя зіпсувало і чоловікові на додачу. А так жив хлопець, міг би зустріти іншу дівчину й бути з нею щасливим. Я все зіпсувала.

Наступного дня пішла я і подала заяву на розлучення.

– А що Микола?

– Микола? – Наталя Федорівна посміхнулася. – А він зрадів. Сказав, що сам думав про це, але не наважувався сказати. Ось так я вийшла на зло заміж. Тільки собі недобре зробила.

– А що було далі?

– Нічого, – жінка знизала плечима. – Закінчила інститут і зустріла твого тата. Закохалися так, що про колишнього забула. Наче його й не було. А коли він заміж мене покликав, щасливішої за мене не було нікого на білому світі. Та й зараз я щаслива. Тому що кохана людина поряд.

– А що сталося з Миколою? Ти знаєш?

– Знаю, – засміялася Наталя Федорівна. – У нього все гаразд. Він одружився раніше за мене. Двоє синів у нього. Старшого Павлик звуть, до речі.

– Це дядько Микола? Сусід по дачі? – здогадалася Оксана.

– Так, ми дружимо, – засміялася жінка. – Ти ще хочеш вийти заміж на зло Валерію?

– Я не знаю…

– Поїхали на дачу! Треба підготуватися до іспитів. Павлик допоможе. Він розумний і тобі хороший друг. А це багато вартує.

Я знаю, тобі зараз дуже тяжко, але треба це пережити. Вступиш, а я впевнена, що вступиш, і поїдемо на море.

Треба прийняти те, що не твій це суджений, раз вибрав іншу.

А твій він десь ходить і тебе шукає! Прийде час – знайде! І все буде добре…

Вам також має сподобатись...

– Привіт, дідусю! – Анатолій поклав рюкзак на поріг. – Привіт, Толік, – посміхнувся дід і почав обіймати онука. – А ти чому до нас серед тижня? – У відпустці я, діду, – Онук вмостився на старий диван. – Я у вас тут поживу тижнів зо два, добре? – Живи скільки захочеш! А що ти без нареченої своєї, – здивувався дід Іван. – Та ну її… – Толік скривився. – Ми з нею, того… Розлучилися днями. Раптом з вулиці у відчинене вікно почувся гучний дівочий голос

Зоя з Сергієм одружилися. Жили молоді на орендованих квартирах. Потім вони купили невеликий будиночок у передмісті. Закохані мріяли на його місці збудувати новий, великий будинок, щоб майбутнім діткам було де побігати й погратися! Але доля вирішила інакше… Ішов рік за роком, а Зоя так і не мала дітей. Перші три роки молоді ще жартували з того, а потім занепокоїлися… Сергій почав по трохи гульбанити, затримуватись на роботі. Зоя добре запамʼятала той зимовий вечір. Дув вітер, закручуючи у вихорі сніг. Сергій прийшов з роботи, багато сварився, а потім сказав найгірше

Зіна була у відрядженні. Увечері вона вирішила подзвонити до свого чоловіка Андрія. Вони поговорили, побажали один одному добраніч і попрощалися. – Бувай, коханий, – сказала Зіна і вже збиралася покласти телефон, як раптом знову почула голос чоловіка у слухавці. – Мабуть, ще щось хоче сказати, – подумала Зіна. Вона тільки–но хотіла відповісти, як зрозуміла, що Андрій розмовляє з якоюсь жінкою! Її голос видався Зіні дуже знайомим. – Та це ж моя подруга Анжела, – ахнула Зіна. – Я так кохаю тебе, але я не можу зараз піти від дружини, – говорив чоловік. Зіна не вірила своїм вухам

Валя вийшла на пенсію рано – робота така була, важка. Але й тепер їй ніколи було відпочивати. Дочка розійшлася з чоловіком, залишивши на виховання матері двох дівчаток. Довелося Валі знову йти працювати. – На стару роботу не піду, досить! Краще у двірники, на свіже повітря! – казала вона всім і посміхалася. Дочка почала влаштовувати своє особисте життя, знайшовши нового коханого. – Зрозумій мене, мамо, я молода і ми з Віктором любимо один одного… – сказала вона. – Ну як я йому ще своїх двох дівчат приведу? Він втече… І тут Валя застигла від несподіваної здогадки