Наталя Федорівна навшпиньки підійшла до кімнати доньки й прислухалася.
Жінка тяжко зітхнула і вирушила на кухню… Почувши шарудіння десь у ванні, Наталя Федорівна підійшла до дверей.
– Оксаночко, доню, що трапилося? – запитала вона. – Може, чайку попʼємо, поговоримо? Не тримай все в собі…
– Валерій завтра одружується! – сумно сказала донька. – Я залізла в соцмережі, а там, ця Світлана, фото виклала. З дівич-вечора. То вона з обручкою, то з подарунками. А я ж так сподівалася…
Дівчина знову заплакала.
– Сподівалася, що вони розлучаться. Що несерйозно у них все…
– Ну! Ну! Ходімо на кухню. – пробурмотіла мати. – Я тобі чаю заварила.
Потім вона зітхнула.
– Ти його дуже любиш? – запитала Наталя Федорівна.
– Дуже!
Дівчина вмилася, зайшла на кухню і сіла за стіл.
– Так буває… Ти пий чай, – Наталя Федорівна з жалем подивилася на доньку. – Тут слова не допоможуть. Потрібно це все пережити. Час лікує. А давай, – жінка посміхнулася. – Ми з тобою на дачу поїдемо! Там річка, природа!
До речі, Павлик зараз там. Ви можете з ним позасмагати. Він обіцяв тобі до вступних іспитів допомогти підготуватися…
– Який там час лікує, – посміхнулася Оксана. – Я все вирішила! Я заміж вийду, щоб знав Валерій! Нехай знає, що не тільки він може одружитися. Тоді зрозуміє, на кого він проміняв мене. Та пізно буде. Я вже одружена з іншим.
– За кого вийдеш? – ахнула Наталя Федорівна. – Не говори нісенітниці.
– А ось за Павлика й вийду! – у дівчини засяяли очі. – А що? Він давно за мною бігає. В коханні мені зізнавався. Поїхали на дачу. Я сьогодні з ним поговорю. Він погодиться!
– Звичайно, ти можеш це зробити, – знизала плечима мама. – Павлик – хлопець хороший! І я думаю, він погодиться. Тільки я одного не зрозумію, кому ти на зло зробиш?
– Як кому? Валерці!
– Тобто, ти одружишся з нелюбим? Будеш із ним жити через силу? А Валерій, одружившись по коханню, переживатиме? З чого б це?
– А раптом це не кохання? Вона просто його обкрутила?
– Тоді я взагалі нічого не розумію. Його, що в ЗАГС без згоди потягли? – Наталя Федорівна округлила очі. – Він, за твоїми словами, незабаром схаменеться і побіжить до тебе. А ти заміжня.
– Все одно вийду. Хай знає, – вперто повторила дочка.
– Зрозуміло! – жінка зітхнула. – Ти ж знаєш, у мене з татом другий шлюб. Я вперше так само заміж на зло вийшла.
– На зло тату? То був він?
– Ні. Я тоді з ним була незнайома. Зараз розкажу.
Наталя Федорівна задумалася.
– Друг у мене був. З другого класу товаришували. Любила я його дуже. І він казав, що кохає. Ми з ним домовилися, як школу закінчимо, одразу одружимося.
– Побралися?
– Ми коли до батьків прийшли, вони нас відмовили. Сказали, що треба спочатку зробити і хоча б один курс відучитися. А потім одружуйтеся. Ми весілля й відклали.
Жінка зітхнула.
– Після першого семестру, на канікулах, він зізнався, що познайомився з дівчиною і закохався в неї. А влітку вони весілля зіграли.
– От же ж! – вигукнула Оксана.
– Він вчинив чесно. Одразу мені сказав. Я зараз його не звинувачую. Він закохався. Мабуть, у нас це було не кохання. А ось тоді…
Наталя Федорівна підлила у чашки чаю та продовжила розповідь.
– Я тоді дуже горювала. Всяке думала. І що вона його причарувала. Мріяла, щоб він зрозумів, як помилився і повернувся до мене. І не любила й любила водночас. Що сказати, літню сесію я не здала. Довелося брати академ, щоби не вилетіти з інституту.
Тяжкі часи були… Ось тоді, після весілля, я й вирішила вийти заміж йому на зло.
Так само думала, що він схаменеться, а я одружена. Переживати буде! Навіть уявляла собі цю картинку. – жінка посміхнулася. – Приходить він до мене, весь такий нещасний. Вибачається. А я йому відповідаю:
– Запізнився ти! Я вийшла заміж!
Ось тоді він і розуміє, як прорахувався і втратив мене назавжди!
– А за кого ти вийшла заміж?
– За сусідського хлопця. Жив у нас у під’їзді хлопець. Подобалася я йому дуже. Він мені квіти дарував, у кіно запрошував. Його Микола звати було. Хороший хлопець. Через два місяці, після весілля мого коханого, ми побралися.
– І що було далі?
– А потім, почалося найгірше! Спочатку я думала стерпиться-злюбитися. Але дні йшли, а роздратування наростало.
Я чіплялася до нього з приводу і без. Микола старався, не розумів, що відбувається.
Намагався мені догодити. А я ще більше сварилась. Дійшло до того, що я незлюбила його. Себе вимотала, його теж.
Через два роки після заміжжя я випадково зустріла свого колишнього. Він був із сім’єю. Дружина, маленький син. Він сяяв від радості та щастя.
Дізнався, що я вийшла заміж, зрадів. Щастя мені побажав. Отоді я й зрозуміла. Що не йому я недобре зробила, а собі й цьому, ні в чому не винному, бідоласі Миколі…
Собі життя зіпсувало і чоловікові на додачу. А так жив хлопець, міг би зустріти іншу дівчину й бути з нею щасливим. Я все зіпсувала.
Наступного дня пішла я і подала заяву на розлучення.
– А що Микола?
– Микола? – Наталя Федорівна посміхнулася. – А він зрадів. Сказав, що сам думав про це, але не наважувався сказати. Ось так я вийшла на зло заміж. Тільки собі недобре зробила.
– А що було далі?
– Нічого, – жінка знизала плечима. – Закінчила інститут і зустріла твого тата. Закохалися так, що про колишнього забула. Наче його й не було. А коли він заміж мене покликав, щасливішої за мене не було нікого на білому світі. Та й зараз я щаслива. Тому що кохана людина поряд.
– А що сталося з Миколою? Ти знаєш?
– Знаю, – засміялася Наталя Федорівна. – У нього все гаразд. Він одружився раніше за мене. Двоє синів у нього. Старшого Павлик звуть, до речі.
– Це дядько Микола? Сусід по дачі? – здогадалася Оксана.
– Так, ми дружимо, – засміялася жінка. – Ти ще хочеш вийти заміж на зло Валерію?
– Я не знаю…
– Поїхали на дачу! Треба підготуватися до іспитів. Павлик допоможе. Він розумний і тобі хороший друг. А це багато вартує.
Я знаю, тобі зараз дуже тяжко, але треба це пережити. Вступиш, а я впевнена, що вступиш, і поїдемо на море.
Треба прийняти те, що не твій це суджений, раз вибрав іншу.
А твій він десь ходить і тебе шукає! Прийде час – знайде! І все буде добре…
