Мар’яна та Дмитро прожили у шлюбі п’ять років. Здавалося, у них все нормально, як у всіх. Тільки от дітей не встигли завести, не виходило.
Мар’яна завагітніла кілька разів, але кожного разу ставалася біда. Що вони тільки не робили, але все одно не виходило, а чоловік дуже хотів дитину.
В ідеалі, звичайно, хотілося трьох, вони мріяли про це коли тільки побралися, але бачачи, що нічого не виходить, мріяли хоча б про одне. Ще й мати йому вічно співала у вуха, що дружина в нього неповноцінна. Жінки у всьому світі народжують, а ця й одного виносити не в змозі.
І ось одного разу, трохи перебравши на якомусь святі, Дмитро заявив дружині.
– Або ти народиш протягом року, або ми розлучаємося!
– Ти зараз серйозно? – Образилася вона. – Ти так кажеш, ніби я навмисне народити не можу!
– Може, так і є. За п’ять років три рази не вийшло. Це ж ненормально! Постарайся вже якось!
Мар’яна любила чоловіка. Багато в чому він їй здавався дуже позитивною людиною. Іноді жадібним був, але в цілому все нормально. Тільки з дітьми в них і справді не виходило.
До речі, вони одружилися не молодими. Обом вже ближче до тридцяти було, а зараз і за тридцять перевалило. Пора б і народити, але її тіло немовби відмовлялося це зробити. Навіть спеціалісти часом дивувалися. Усі тести, в нормі.
Свекруха останнім часом все частіше дорікала. Можливо їй самій хотілося вже онуків, чи знайшла, до чого причепитися, але Інна Григорівна вже не соромилася і висловлювала невістці все, що думає з цього приводу.
Неприємно її, звичайно, слухати, але що вдієш. Чоловік не заступався, а сама Мар’яна хоч скільки намагалася дати відсіч, не виходило. Не дивно, що своїм настроєм мати і сина налаштовувала, хоча від нього дружина не розраховувала почути щось подібне.
– Дмитро, а може, справа таки в тобі теж? Я ж пропонувала разом на огляд сходити.
– У мене все добре! – Упевнено заявив він вкотре.
– Ти навіть тест жодного разу не здав!
– Ти знаєш, які там тести! Як подумаю, аж погано стає! Хто їх взагалі вигадав?!
– Ці тести придумав той, хто хоче, щоб люди дітей народжували, а ти всю відповідальність на мене переклав. Ще й ультиматуми ставиш! Так справа не піде!
– Ти зі мною не торгуйся, ми не на базарі! – відповів чоловік і пішов спати.
Мар’яна довго крутилася на ліжку після їхньої розмови, не могла заснути. Їй здавалося, що чоловік несправедливий щодо цього. Та й умови його прозвучали надто несправедливо. Рік у неї на все? Де це бачено! Ще й сам огляд пройти не хоче.
Вперше за довгий час вона засумнівалася в тому, що так сильно любить свого чоловіка. Може взагалі не варто все це продовжувати.
За кілька тижнів у гості прийшла свекруха. Зважаючи на все, син поділився з нею своїми переживаннями.
– Ну що, годинник вже цокає? – єхидно запитала Інна.
– Ви про що? – напружилася Мар’яна.
– Ти знаєш про що! Всього рік тобі залишилося насолоджуватися життям з моїм Дмитром! А далі все, назад у вільне життя. Хоча як на мене так і на рік чекати не треба. Ти все одно ні на що не здатна!
Це стало останньою краплею. Мар’яна не збиралася таке вислуховувати ще й від свекрухи. Ким вона себе уявила?
Захотілося просто того дня зібрати речі і піти, але трохи заспокоївшись, Мар’яна вирішила, що поспішати нема куди. Вона зателефонувала людям, які винаймали її однокімнатну квартирку, попросила їх протягом місяця знайти собі нове житло. Якщо раніше, то краще.
Тоді вона навіть зраділа, що все-таки не продала свою квартиру, хоча чоловік і вмовляв часом. Мовляв, навіщо вона потрібна, якщо ми тепер разом? А ні, мабуть, ще знадобиться.
Чоловікові про це вона говорити нічого не стала. Просто жила далі. Начебто все, як завжди, за винятком одного АЛЕ, вони з чоловіком перестали спати в одному ліжку. Вона ображалася і йшла спати у вітальню, а його це ніби й не хвилювало. Вони взагалі майже перестали розмовляти один з одним.
Він ніби чекав, що вона перша підійде та вибачиться, а Мар’яна й не збиралася цього робити. Зачепив він її.
За кілька тижнів зателефонували мешканці та сказали, що можна забирати ключі. Вона поїхала до них. Квартиру, звичайно, трохи зіпсували за п’ять років, але воно й не дивно. Там молода пара жила з дитиною. Ще й котика завели, щоправда, із її дозволу.
Хотілося б освіжити ремонт, але часу на це не було. Мар’яна тепло попрощалася з Валею та Сашком, своїми квартирантами, забрала ключі та поїхала додому.
Їй навіть пояснювати нічого не хотілося Дмитру. Вона вже ухвалила рішення. Якщо для чоловіка вся цінність у ній полягає лише в народженні дитини, то й продовжувати їм нема чого. Краще вже одній жити, ніж з такими умовами та ультиматумами.
Коли Дмитро повернувся додому, Мар’яна вже майже всі свої речі зібрала.
– Що ти робиш? – здивувався він.
– Йду від тебе!
– Ти серйозно?
– А чого тягнути? За рік я все одно народити не зможу, раз за п’ять років не змогла! Краще вже одразу…
– Мар’яно, я думав, тебе це навпаки мотивує!
– Ні, Дмитро, так людей не мотивують, а ображають! У тебе вийшло!
– Але я не хочу розлучатися!
– Потрібно було про це подумати, коли кидався такими заявами, а потім ще й матері розповів! Питання закрите!
Дружина зачепила його за живе. Образливо таке чути, але наполягати на своєму він не став. Хоче піти? Щасливої дороги! Ділити їм нема чого, розведуть легко!
Того ж вечора Мар’яна переїхала, а трохи пізніше забрала речі, що залишилися, причому багато всього вивезла. Вона не була тягарем усі ці роки, як вважала її свекруху, багато купувала у квартиру. І по дрібниці, посуд там, постільна білизна, рушники, так і більші покупки – пральну машину, телевізор, меблі.
Все забрала. Вирішила нічого чоловікові не залишати, а він і не наполягав. Правда, в душі вважав її дріб’язковою, коли навіть улюблені тарілки витягла з шафи. Найгірше йому тостер стало шкода. Любив він тости вранці з маслом. Ну й гаразд, сам собі купить, не проблема.
І ось Мар’яна вже жила у своїй старенькій квартирі близько двох місяців, коли одного разу хтось подзвонив до її дверей. Вона пішла відкривати, хоч і не уявляла, хто міг прийти.
Час ще не пізній. Відкривати можна. Та й район спокійний. На порозі стояв чоловік років сорока.
– Здрастуйте, ви Мар’яна? – Запитав чоловік.
– Доброго вечора, а ви хто?
– Мене Петро звуть. Я брат Олександра. Він нещодавно з цієї квартири з’їхав.
– І? – Здивувалася вона.
– Можна я ввійду? Не хотілося б, щоби сусіди підслуховували. Я вас не ображу, не переживайте!
– Я й не переживаю! – Відповіла вона, але впустила непроханого гостя швидше з цікавості.
– Я розумію, прозвучить це трохи дивно, але я дещо приховав у цій квартирі. Не думав, що брат так рано звідси з’їде.
– Сподіваюся, це не щось заборонене? – трохи здивувалася Мар’яна.
– Ні, це гроші. Я тоді з дружиною розлучався. Вона з усіх рахунків моїх гроші забрала після розлучення, але якусь суму я встиг зняти та приховати. Розумію, це мене не прикрашає, але там тяжкий випадок був. Загалом, з вашого дозволу я хотів би забрати свої гроші! Мене просто у місті не було. Я не знав, що вони з’їхали. Лише вчора повернувся.
– Дивно, я ніде їх не знаходила.
– Їх так просто й не знайти! – усміхнувся він.
– А ви у банку гроші не пробували зберігати?
– Так, ідея хороша, але не завжди працює. Це був вимушений захід. То ви не проти?
– Ні звичайно! Але з вас торт, якщо знайдете! – Усміхнулася вона.
– Не питання! – Відповів він і пішов до кімнати.
Відсунувши комод, він зняв одну дошку, а потім підліз рукою під самий низ і дістав пакет із грошима, приліплений на скотч. Мабуть, навіть його брат був не в курсі, що там щось зберігалося.
Мар’яна не знала, скільки там грошей. Лише бачила, що це євро. Та й яка їй різниця. Хоча цікаво, адже вона навіть не підозрювала, що живе на маленькому скарбі!
– Ви який торт любите? – Запитав він, поклавши гроші в кишеню.
– Шоколадно-шоколадний!
– О, наша людина! – тільки зрадів він. – Я тоді в магазин?
– Добре, я поки що чайник поставлю!
Петро пішов у магазин, а повернувся за п’ятнадцять хвилин. Він думав віддати торт і піти, але Мар’яна наполягла на тому, щоб він склав їй компанію. Якщо вже грішити солодким перед сном, то не в самотності.
Довго вмовляти не довелося. Петро пройшов на кухню і сів на диван. Він часто тут сидів, але тоді в квартирі ще жив його брат. Незвично трохи.
– А можна поцікавитися? Чого ви вирішили тут поселитися?
– Все просто. З чоловіком розлучилася! – відповіла вона з легким сумом.
– Зрадив?
– Ні, не зійшлися характерами. Попросив від мене неможливого!
– Навіть цікаво, чого…
Вони сиділи і балакали за чаєм близько години. Мар’яна навіщось розповіла йому про претензії чоловіка, а він розповів про своє розлучення. За один вечір вони дізналися так багато про одного.
Йдучи, Петро запитав ненароком.
– Може, ще якось чаю поп’ємо?
– Прохідний квиток ти знаєш? Тортик! – Усміхнулася вона.
– Ага, шоколадно-шоколадний!
І Петро прийшов знову за тиждень, а потім ще й ще. Вони потоваришували, а потім самі не помітили, як стосунки перейшли на новий рівень. За півроку вони вже вирішили з’їхатися, а ще за три місяці Мар’яна зрозуміла, що завагітніла від Петра.
Вона не сподівалася, що цього разу все буде інакше. Почала усвідомлювати це лише на сьомому чи восьмому місяці, коли вагітність вже добігала кінця. На той час вони вже встигли розписатися. Петро наполягав, хоч їй не дуже хотілося.
– Ні, наша дитина має народитися у законному шлюбі! – ніжно сказав він.
Вона погодилася. У принципі, все до того й йшло. Незабаром вона народила дівчинку. Малу назвали Вікторією, немов вона стала її маленькою перемогою.
Мар’яна і сама не вірила, що доля нарешті посміхнулася їй, а ще не могла позбутися думки, що всі ті невдачі в минулому були пов’язані не з нею, а з її колишнім чоловіком, хоча доказів у неї й не було.
Якось увечері подружжя прогулювалося в парку з маленькою Вікою. Вони йшли і балакали про щось, коли Мар’яна раптом побачила колишнього чоловіка. Він стояв біля оглядового колеса з якоюсь панночкою з рудим волоссям.
Дмитро не відразу помітив колишню дружину, а вона сподівалася, що зовсім не помітить, але ні. Він не лише помітив, а й вирішив підійти.
– Ну привіт! – Недобре сказав він, поглядаючи на колиску.
– І тобі привіт…
– Швидка ти!
– Яка є!
– Як же так?
– Від доброго чоловіка, мабуть, і народити можна! – тільки й сказала вона. – Знайомся, це мій Петро!
– Дмитро! – сухо сказав він і простяг її новому чоловікові руку, але Петро її не потиснув, хоч і розумів, що такі моменти чоловіків особливо дратують.
– Ходімо, кохана! – тільки й сказав він. – Бо все морозиво без нас з’їдять.
