Про кохання

Лариса задумавшись, сиділа на автобусній зупинці. Раптом до неї підбіг якийсь чоловік. – Жіночко, ви не знаєте, автобус уже пішов? – запитав він. Лариса відвернулася, не відповівши. – Жіночко, вам що, важко сказати? – не вгавав незнайомець. – Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому… – відповіла Лариса. Чоловік сів на лавку. – Ну все! А ви теж спізнилися? – не заспокоювався він. – От же ж причепився! – подумала Лариса. Вона обсмикнула плащ і вирішила йти додому. – Ось, тримай! – раптом сказав незнайомець і поклав в руку Ларисі бутерброд з ковбасою. Жінка застигла від несподіванки, не розуміючи, що відбувається

Лариса Андріївна задумавшись, сиділа на автобусній зупинці.

Раптом до неї підбіг якийсь чоловік.

– Жіночко, ви не знаєте, автобус уже пішов? – запитав він.

Чоловік був такий, добре за п’ятдесят, у куртці і спортивних штанах, на плечі пошарпана сумка.

Обличчя просте, з вусами.

Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, тож відвернулася, не відповівши.

– Жіночко, вам що, важко сказати? – не вгавав незнайомець. – Автобус останній пішов, чи ні? Ви ж автобус чекаєте?

Чоловік віддихався і поставив важку сумку на лавку поруч із Ларисою Андріївною.

– Нічого і нікого я не чекаю, – роздратовано відповіла вона.

Потім подумала, що година пізня, хто знає, що це за мужик, і відповіла мʼякіше:

– Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги…

– Ну все! – мужик сів на лавку так різко, що Лариса Андріївна подумала, що вона зараз розвалиться і скочила з неї.

– А ви теж спізнилися? – не заспокоювався мужик.

– От же ж причепився! – подумала жінка.

Лариса Андріївна обсмикнула плащ і вирішила йти додому – пізно вже.

Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому.

Стало якось душно й самотньо, ніколи з нею такого раніше не було…

…Все життя Лариса Андріївна прожила сама і була дуже щаслива.

Подруги заміж повиходили, дітей понароджували, а їй зовсім цього не хотілося.

Як згадає – мати в селі жила. Народжувала, одного за одним. Троє дітей по родичах жили, по дідусях бабусях вічно.

А Лариса була найстарша, то до міста поїхала.

Закінчила училище, вивчилася на бухгалтерку і все життя пропрацювала по професії у великому ресторані!

Лариса спочатку була простою бухгалтеркою, а потім головбухом до самої пенсії.

Весілля, ювілеї – в ресторані нудно їй ніколи не було.

Оклад хороший, смачна їжа, квартиру купила, на відпочинок їздила й іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.

А рік тому новий власник ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і його багато чого не влаштовує.

І її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна поки що навіть і не збиралася йти на заслужений відпочинок.

Спершу вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують – їй не подобається, а те, що подобається – там молоді потрібні.

Махнула рукою, та й добре, подушка в неї є грошова, невелика, але вистачить.

І пішла на пенсію не озираючись – у найвільніше плавання в своєму житті…

Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і ходила гуляти у парк.

Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки…

Машини їхали, гули, миготіли, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має жодного значення!

І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!

І тут раптом цей чоловік!

…– А що, вам теж ночувати ніде, га, жіночко? – продовжував говорити він. – Я якось тут до ранку на лавці так і ночував, вранці поїхав.

Я за містом живу, ось зміну відпрацював – спізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ви цей… Пані, сідайте, не бійтеся.

Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаска домашня, а я зараз термос дістану і ми чайку гаряченького поп’ємо, з цукром, зігріємось…

Чоловік ні з того ні з сього перейшов на «ти» і поклав бутерброд в руку Ларисі Андріївні.

Жінка застигла від несподіванки, не розуміючи, що відбувається.

Вона вже хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що дуже хоче їсти!

Вона ж не вечеряла, та й в обід майже не їла.

І жінка відкусила шматочок…

– А смачно ж як! – подумала Лариса.

Вона давно не купувала ковбасу – тільки корисне їсти намагалася. А тут хліб ароматний, а ковбаска, м-м-м!

Чоловік весело засміявся:

– Ну що, смачно, га?! Тримай, ось я чаю налив, дивися гарячий. Тебе як звуть хоч?

– Лариса Андріївна, – з повним ротом відповіла жінка, і мужик радісно кивнув.

– Лариса значить! А я дядько Дмитро, ой, тобто я – Дмитро Іванович.

Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер охоронцем добу через три. І нічого, нормально, мати правда в мене слаба, старенька стала, от на ліки їй і працюю, може, поживе ще…

А родина була, і сплила… Син виріс, дружина пішла до іншого, коротше – живу та й живу!

Чоловік зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.

– А тобі, Ларисо, далеко додому? – запитав Дмитро. – Хочеш тобі на таксі дам грошей? Мені вже дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів нема, а подвійний тариф надто дорого. А тобі вистачить.

Чоловік дивився на неї і посміхався. І Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Миколка.

Вона завжди хотіла їсти, а він приносив до школи бутерброди, і годував її.

І так само дивився, як цей мужик, по-доброму, трохи підсміюючись.

Вона зараз себе раптом молодою дівчинкою відчула, ніби і не було цього життя, не було ресторану, і це не її відправили на пенсію…

Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала таке, що сама від себе навіть не очікувала!

– Ходімо до мене, дядьку Дмитро, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і ходімо, тільки поводься скромно!

Чоловік оторопів, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну.

– А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала?

– Нічого я не чекала, нема чого чекати більше, ти йдеш, чи ні? – Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до будинку.

Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку.

– А як же ж? Та незручно! Та я… Та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Спасибі, а то холодно…

Дмитро Іванович ішов за Ларисою, здивовано хитаючи головою.

…Вранці Лариса прокинулася від дивного стукоту. Вона вийшла з кімнати.

Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і тепер щось лагодив у туалеті.

– У тебе, Ларисо, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? – він випростався і посміхнувся, а вона здивувалася.

Стоїть перед нею чужий мужик у майці, волосся сиве наполовину, вологе – видно тільки вмився.

А їй радісно й тепло на душі, незрозуміло від чого.

– Ну що, ходімо снідати, дядько Дмитро. І справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш?

Лариса посміхнулася.

– У мене між іншим пралка теж погано працює, підтікає. І ще…

…Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все гаразд виявилося, от і залишився.

Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, добу через три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому різні ресторанні страви.

– Ларисочко, я ж зрозумів, це ти мене чекала, адже я не випадково спізнився, оце доля! – казав Дмитро. – Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе залишити одну. Все життя прожив, а не знав, що так кохати зможу! Ну треба ж, як мені пощастило!

До матері його вони часто їздять. Їй хоч і під вісімдесят, а вона ще спритна, жвава.

Лариса перед нею себе зовсім дівчиною відчуває.

А за сина, як рада Марія Петрівна!

Нарешті й у її Дмитра є щастя, є заради кого жити…

Вам також має сподобатись...

Марія тільки-но прокинулася і вийшла на двір у халаті. Вона хотіла посидіти на веранді з чашкою чаю. Раптом вона почула, як заскрипіла хвіртка і в двір зайшов її сусід Степан. Він був у білій сорочці, чорних штанях і з букетом ромашок. Марія застигла від несподіванки

Батьки сказали Катерині, що вони всією сім’єю запрошені на весілля до давніх знайомих. Дівчина байдуже знизала плечима, абияк зібралася, причепурилася, і вирушила разом з батьками в ресторан. Дівчину, яка виходила заміж, Катерина знала, і в глибині душі була рада за неї. – Хоч хтось щасливий і коханий, – думала вона. Спочатку була урочиста частина, як і має бути, а потім заграла музика. На сцену Катерина не дивилася, від запрошень на танець відмовлялася. Раптом хтось дуже гарно заспівав. Катерина глянула на імпровізовану сцену й застигла від побаченого

Світлана лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку і чиїсь кроки. Світлана здивовано встала з ліжка. – Оленка, донька приїхала, чи що? – пробурмотіла вона. Жінка накинула домашній халатик і пішла в коридор. На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік. Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця. – Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена. Жінка дістала окуляри. Її погляд зупинився на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота! – Це ти?! – ахнула вона. Світлана не вірила своїм очам

Олена прийшла додому й почала готувати вечерю. Її дочка Марина мала скоро повернутися з роботи. Ось вона і зʼявилася… – Мамо, здається в тебе там курячий супчик з локшиною, мій улюблений! – гукнула Марина. – І салатик теж, доню, твій улюблений! – відповіла Олена. І тут раптом хтось постукав у двері. Олена поспішила в коридор. Вона відкрила двері. На порозі стояв їхній сусід Микола і щось тримав у руках. – Здрастуйте, Олено Анатоліївно! – сказав він. – Це вам! Олена глянула на те, що він приніс і застигла від здивування