Життєві історії

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Наталя вперше йшла в гості до Ірини Петрівни, як дружина її сина.

Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав дружині останні настанови.

– Май на увазі, моя мама дуже серйозно ставиться до їжі, – казав він. – Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації! Чим, говоритиме, мене годувати і в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і дуже не нервуй…

– Ой, та що ти хвилюєшся?! – посміхалась Наталка. – Я впевнена, все буде добре. Твоя мама чудова жінка.

– Вона була чудовою, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти стала моєю дружиною, і її невісткою, а вона сама стала свекрухою, все може кардинально змінитися.

– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане поганою?

– Ну, не поганою, звісно, але… Вона ж тепер дуже хвилюється, чи добре мене годують.

– Ти серйозно? – Наталя засміялася.

– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі, як ще на одне весілля.

– Навіщо?

– Щоб нагодувати нас добряче, та ще й із собою нам покласти у баночки і пакетики. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувала. Він навіть до нас приходити перестав.

Як Сашко попереджав, так все й вийшло.

– Швидше сідаємо за стіл! – сказала Ірина Петрівна, щойно молоді з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, дуже хочете їсти!

– Мамо, давай спочатку обіймемося! – забурчав син. – Ну, чого ти одразу починаєш?

– Ось поїмо, потім і обіймемося! – нетерпляче продовжила мати, й уважно подивилася на невістку. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла?

– Дуже! – лукаво сказала невістка, і пішла швидше у ванну мити руки.

– Хіба? – гукнув їй у слід здивований Сашко. – Ми ж нещодавно поїли.

– Що ви могли поїсти? – зраділа мати. – Магазинних котлеток? Давай, без розмов, іди мий руки, і швидко сідай до столу!

Коли вони пройшли в кімнату, де на них чекав накритий стіл, Сашко ахнув:

– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?

– А що, нормальний стіл, – одразу знизала плечима Наталка. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти щось іще… Щось, таке… Таке собі… Зараз я скажу…

– Яке таке?! – здивовано насторожилися мати.

Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається.

– Риби тут не вистачає, – подумавши, нарешті сказала Наталя. – Смаженої… Під овочами… Мені так здається…

– Точно! – вигукнула захоплено свекруха. – А я ж про рибу думала. І в мене навіть у морозилці є. Ох, чого ж я так? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозилки?

– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?

– Ти вмієш? – застигла мати.

– Ну, так, трішки… – хитро посміхнулася Наталя. – Трохи… Бабуся колись навчила…

– Ви чого?! – Сашко витріщив на жінок очі. – Ви смієтеся, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу нагодувати, а ви ще щось готувати задумали.

– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – спокійно відповіла йому Наталка.

– Так, синку, ти не розумієш! Наталочка права. Все, я дістаю рибу, а ви сідаєте до столу.

– Ні, Ірино Петрівно, я, вам допоможу.

Наталка взяла свекруху під руку.

– Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші шикарні страви.

– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлася у радісній посмішці Ірина Петрівна.

Сашко скрушно похитав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув.

Нарешті знову з’явилися жінки.

– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно сплеснула в долоні Наталка, і сіла до столу, подалі від чоловіка.

Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.

– Ох, як же ж я люблю, коли люди не вдають, що ситі, – вигукнула вона і теж сіла до столу. – Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї сяють очі.

А Наталя вже почала накладати собі в тарілку салати – потроху, але кожного.

– Яка смакота! – примовляла вона, наминаючи смаколики свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обовʼязково маєте навчити, щоб я вміла, як ви, готувати такі шедеври!

– Та звісно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини…

Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу.

Кілька годин поспіль вони сиділи за столом, їли, невістка і свекруха говорили про всілякі жіночі турботи.

Раптом, коли молодим настав час вже скоро збиратися додому, Ірина Петрівна згадала:

– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!

– Не хвилюйтеся, зараз я її швиденько приготую! – Наталя радісно скочила зі стільця. – Ви мені тільки свою духовку увімкніть, і я сама все зроблю.

– Та ви ж уже, начебто, додому збираєтесь? – розгубилася свекруха.

– А я її в духовку поставлю, і ви за пів години її дістанете звідти. Вже готовою.

– А хто її їсти буде?

– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?

– Але ж я її тобі діставала!

– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері для мене передасте.

Наталя вирушила на кухню, а свекруха почала збирати їжу в пакети та контейнери для молодих.

– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.

– Ні, треба! — одразу подала голос із кухні дружина. – Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково з собою.

– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – вигукнула жінка і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курочки.

Коли вони вийшли від мама з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено запитав:

– І навіщо ти повелася на оце все? Вона ж тепер щоразу нам давати їжу буде з собою. Набридне, ось побачиш.

– Спокійно, Сашко, все буде добре, – засміялася хитро Наталя. – І, до того ж, мені кілька днів тепер можна не готувати…

…Ближче до ночі, коли молодята вже збиралися лягати спати, Сашку знову зателефонувала мати.

– Сашко, я не розумію, – здивовано заговорила вона. – А Наталя у тебе ким працює?

– Вчителькою, – і собі здивувався той. – А що?

– Та ні, нічого… Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала! Вона точно вчителька?

– Вчителька, вчителька. Просто у неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?

– Господи… А я їй своїми стравами надокучила, та й ще хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати… Що я наробила? Що вона тепер про мене думати буде?

– Мамо, їй справді все дуже сподобалася! – радісно почав заспокоювати матір Сашко. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.

– Ага. І їй теж… Спіть, мої любі…

Після цього випадку Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала…

Вам також має сподобатись...

Олег гарненько повечеряв, і, залишивши на столі брудний посуд, подався у вітальню. Він зручно вмостився на дивані з газетою в руках і вирішив поговорити з дружиною Вірою. – Віро, ти віриш у дива? – гукнув Олег дружині. Віра подивилася на брудний посуд, перевела погляд на курочку, яка розморожувалася для того, щоб вона коханому чоловікові могла на завтра обід приготувати, і замислилася над його питанням. – Віро, ти чого мовчиш? Я ж із тобою розмовляю! Ти віриш в чудеса? – повторив своє запитання Олег. – Віро, я з ким розмовляю?! Аж тут сталося несподіване

Наталка складала одяг після прання, коли з роботи повернувся чоловік. – Зачекай хвилинку, я закінчу і будемо вечеряти, – сказала вона, коли Юрій зайшов у кімнату. Чоловік не відповів нічого, мовчки сів на ліжко. – Що сталося? – запитала вона, помітивши, що Юрій дивно виглядає. – Нам треба поговорити! – тихо сказав чоловік. – Про що? – усміхнулася дружина. – Нам треба розлучитися! – раптом сказав Юрій. – Розлучитися? Ти маєш іншу? – застигла від почутого Наталя. – Нікого я немаю! Просто…, – почав Юрій і зупинився. – Що просто? Поясни! – Наталка здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Олеся чекала на чоловіка з роботи, накрила стіл. На плиті стояла загорнута в рушник каструлька з пюре, в духовці запікалася форель. Пролунав дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Олеся. – У чоловіка ж ключі є! Вона вийшла у коридор, відчинила двері. – Олеся, привіт, сестро! А ми до тебе! – раптом вигукнула незнайомка. Олеся дивилася на жінку та молоду дівчину поруч із нею і не впізнавала. – Вибачте, а ви хто? – сказала Олеся. – Ти що, жартуєш? Я ж сестра твоя! – вигукнула гостя. – Сестра? У мене немає сестер! – Олеся здивовано дивилася на незнайомку, нічого не розуміючи

Микола з Яною вечеряли, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила сестра чоловіка Ліда. Микола одразу включив гучний зв’язок. Секретів у сім’ї ніколи не було. – Миколо. Ти мій молодший брат. У мене більше нікого немає і можу звернутися тільки до тебе, – одразу почала сестра. – Правильно, – погодився брат. – У мене до тебе буде одне делікатне прохання, – раптом сказала Ліда і зупинилася, не наважуючись продовжити. – Ну, кажи! Я тебе слухаю, – поквапив її Микола. І Ліда все розповіла. Микола з Яною вислухали жінку, переглянулися між собою і застигли від почутого