Життєві історії

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Наталя вперше йшла в гості до Ірини Петрівни, як дружина її сина.

Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав дружині останні настанови.

– Май на увазі, моя мама дуже серйозно ставиться до їжі, – казав він. – Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації! Чим, говоритиме, мене годувати і в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і дуже не нервуй…

– Ой, та що ти хвилюєшся?! – посміхалась Наталка. – Я впевнена, все буде добре. Твоя мама чудова жінка.

– Вона була чудовою, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти стала моєю дружиною, і її невісткою, а вона сама стала свекрухою, все може кардинально змінитися.

– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане поганою?

– Ну, не поганою, звісно, але… Вона ж тепер дуже хвилюється, чи добре мене годують.

– Ти серйозно? – Наталя засміялася.

– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі, як ще на одне весілля.

– Навіщо?

– Щоб нагодувати нас добряче, та ще й із собою нам покласти у баночки і пакетики. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувала. Він навіть до нас приходити перестав.

Як Сашко попереджав, так все й вийшло.

– Швидше сідаємо за стіл! – сказала Ірина Петрівна, щойно молоді з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, дуже хочете їсти!

– Мамо, давай спочатку обіймемося! – забурчав син. – Ну, чого ти одразу починаєш?

– Ось поїмо, потім і обіймемося! – нетерпляче продовжила мати, й уважно подивилася на невістку. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла?

– Дуже! – лукаво сказала невістка, і пішла швидше у ванну мити руки.

– Хіба? – гукнув їй у слід здивований Сашко. – Ми ж нещодавно поїли.

– Що ви могли поїсти? – зраділа мати. – Магазинних котлеток? Давай, без розмов, іди мий руки, і швидко сідай до столу!

Коли вони пройшли в кімнату, де на них чекав накритий стіл, Сашко ахнув:

– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?

– А що, нормальний стіл, – одразу знизала плечима Наталка. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти щось іще… Щось, таке… Таке собі… Зараз я скажу…

– Яке таке?! – здивовано насторожилися мати.

Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається.

– Риби тут не вистачає, – подумавши, нарешті сказала Наталя. – Смаженої… Під овочами… Мені так здається…

– Точно! – вигукнула захоплено свекруха. – А я ж про рибу думала. І в мене навіть у морозилці є. Ох, чого ж я так? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозилки?

– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?

– Ти вмієш? – застигла мати.

– Ну, так, трішки… – хитро посміхнулася Наталя. – Трохи… Бабуся колись навчила…

– Ви чого?! – Сашко витріщив на жінок очі. – Ви смієтеся, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу нагодувати, а ви ще щось готувати задумали.

– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – спокійно відповіла йому Наталка.

– Так, синку, ти не розумієш! Наталочка права. Все, я дістаю рибу, а ви сідаєте до столу.

– Ні, Ірино Петрівно, я, вам допоможу.

Наталка взяла свекруху під руку.

– Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші шикарні страви.

– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлася у радісній посмішці Ірина Петрівна.

Сашко скрушно похитав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув.

Нарешті знову з’явилися жінки.

– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно сплеснула в долоні Наталка, і сіла до столу, подалі від чоловіка.

Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.

– Ох, як же ж я люблю, коли люди не вдають, що ситі, – вигукнула вона і теж сіла до столу. – Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї сяють очі.

А Наталя вже почала накладати собі в тарілку салати – потроху, але кожного.

– Яка смакота! – примовляла вона, наминаючи смаколики свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обовʼязково маєте навчити, щоб я вміла, як ви, готувати такі шедеври!

– Та звісно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини…

Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу.

Кілька годин поспіль вони сиділи за столом, їли, невістка і свекруха говорили про всілякі жіночі турботи.

Раптом, коли молодим настав час вже скоро збиратися додому, Ірина Петрівна згадала:

– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!

– Не хвилюйтеся, зараз я її швиденько приготую! – Наталя радісно скочила зі стільця. – Ви мені тільки свою духовку увімкніть, і я сама все зроблю.

– Та ви ж уже, начебто, додому збираєтесь? – розгубилася свекруха.

– А я її в духовку поставлю, і ви за пів години її дістанете звідти. Вже готовою.

– А хто її їсти буде?

– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?

– Але ж я її тобі діставала!

– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері для мене передасте.

Наталя вирушила на кухню, а свекруха почала збирати їжу в пакети та контейнери для молодих.

– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.

– Ні, треба! — одразу подала голос із кухні дружина. – Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково з собою.

– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – вигукнула жінка і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курочки.

Коли вони вийшли від мама з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено запитав:

– І навіщо ти повелася на оце все? Вона ж тепер щоразу нам давати їжу буде з собою. Набридне, ось побачиш.

– Спокійно, Сашко, все буде добре, – засміялася хитро Наталя. – І, до того ж, мені кілька днів тепер можна не готувати…

…Ближче до ночі, коли молодята вже збиралися лягати спати, Сашку знову зателефонувала мати.

– Сашко, я не розумію, – здивовано заговорила вона. – А Наталя у тебе ким працює?

– Вчителькою, – і собі здивувався той. – А що?

– Та ні, нічого… Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала! Вона точно вчителька?

– Вчителька, вчителька. Просто у неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?

– Господи… А я їй своїми стравами надокучила, та й ще хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати… Що я наробила? Що вона тепер про мене думати буде?

– Мамо, їй справді все дуже сподобалася! – радісно почав заспокоювати матір Сашко. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.

– Ага. І їй теж… Спіть, мої любі…

Після цього випадку Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала…

Вам також має сподобатись...

Віра вирішила зробити сестрі Наталі сюрприз. Вона купила її улюблений пиріг і приїхала в гості раніше призначеного часу. Підійшовши до дверей, Віра дістала ключ, який Наталя дала їй “про всяк випадок”. В будинку була напівтемрява. Звідкись чулася тиха музика… – Наталю?! – тихо покликала Віра, заходячи в коридор. Відповіді не було, але з вітальні чулися якісь голоси. Усміхаючись, Віра попрямувала на звук, відчуваючи, як зрадіє сестра її несподіваному візиту. Вона вже відкрила рота, щоб сказати, що вона тут, як раптом коробка з пирогом вислизнула з рук і опинилася на підлозі. Віра застигла на порозі вітальні від побаченого

Ліза повернулася додому знесилена. Квартира зустріла жінку тишею. Зазвичай її чоловік Віктор чекав біля дверей. Але сьогодні його десь не було… – Дивно, – подумала Ліза. – Якщо Вітя збирався їхати у робочих справах, то завжди мене попереджав. Але повідомлень від Віктора не було… Ліза роззулася й пішла на кухню. Там було чисто і порожньо. На столі не було посуду, а на плиті каструль і сковорідок. Чомусь стало незатишно, холодно, і Ліза зіщулилася. У спальні на подушці лежав аркуш паперу. Там було щось написано. Це був почерк Віктора! Ліза взяла листок і застигла від прочитаного

Вероніка насмажила котлеток, зварила картоплю і сіла на кухні чекати свого чоловіка Миколу. Невдовзі в коридорі почувся шурхіт і на порозі зʼявився Микола. – О, а чого ти тут сидиш сама? – здивувався він. – Вечерю хоч приготувала? А то і так нічого не робиш цілими днями. – І тобі привіт, – сказала Вероніка. – Я зварила картоплю і котлетки посмажила… – А салат?! – запитав Микола. – Хіба ти не знаєш, що я хотів салат? – Нема салату! – відповіла Вероніка. – Ти краще скажи мені, що це таке? Вероніка поклала перед Миколою якийсь папірець. Микола очі витріщив від побаченого

Тетяна з Мариною дружили і працювали разом. Невдовзі Марина вийшла заміж, і через вісім місяців пішла у декретну відпустку. У Тані ж з’явився новий колега – Олександр Петрович, п’ятдесятирічний, вже з сивиною, але привабливий чоловік. Начальник відділу, сміючись, сказав при їхньому знайомстві: – Тетяно, люба, ви не дивіться на його сивину! Він досвідчений чоловік. І вас навчить ще багато чому… Таня швидко звикла до нового колеги. Вони порозумілися. Олександр Петрович, як виявилося, був удівцем… Одного дня Таня гуляла з Мариною. Раптом по Таню приїхала машина. Марина застигла від несподіванки