Життєві історії

Віктор прокинувся рано, зайшов на кухню. – Віро, яєчня пересмажилася! Ти що не чуєш запаху? – одразу вигукнув він до дружини, і вимкнув плиту. – Чую, ну і що, – байдуже відповіла жінка. Віктор уважно придивився до дружини і помітив, що вона дуже засмучена. – Кохана, що сталося? – захвилювався чоловік. – Ти ще смієш питати? – раптом сказала Віра. – Це ж ти у всьому винний! Це через тебе вона пішла! – Я винний? В чому? Хто пішов? – Віктор здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Віра звикла прокидатися від запаху свіжоприготовлених млинців або булочок з корицею, але цього дня щось пішло не так. Не було ні аромату свіжої випічки, не було ласкавого маминого «доброго ранку», не було і її сомої. Спочатку молода жінка подумала, що мама вийшла до магазину або в поліклініку, і, тільки-но увійшовши до її кімнати, зрозуміла, що вона просто пішла. Пішла, щоби більше ніколи не повертатися.

Настрій одразу зіпсувався, вона розуміла, що у всьому винні не лише її чоловік і діти, а й вона сама, адже вона ніколи не заступилася за маму, хоча мала це робити. У пригніченому настрої Віра побрела готувати сніданок. Яєчня пересмажилась, кава збігла з турки і на білій газовій плиті розлилася велика коричнева калюжа. Ось так ранок, подумала жінка, і відразу поспішила відчинити вікно, щоб неприємний запах не поширився по всій квартирі. Проте не встигла жінка відчинити вікно, як на кухню увійшли сонні чоловік та дві доньки.

– Що за запах! Твоя мати цього разу вирішила зіпсувати нашу квартиру?

– Мамо, ну, правда, доки це чужа жінка житиме з нами?

Віра подивилася на них із затуманеними від сліз очима і швидко вискочила з кухні. У ванні стоячи під ледве теплим душем, вона дала волю сльозам. Ось і все, вона знову осиротіла, і цього разу по-справжньому, а не як багато років тому тому.

Віра рано втратила матір, після цього її батько сильно загуляв і дівчинка часто ходила голодною і неохайною і якби не їхня сусідка Валентина невідомо, як би склалося її життя. У період довгих батьківських загулів дівчинка жила в самотньої сусідки. Та її мила, годувала, прала, загалом поводилася так, ніби вона для Віри, що не є справжня мати. Своїх дітей у Валентини не було, заміжня вона була, але через шість років шлюбу розлучилася і повернулася до рідного села. Їй було шкода цю маленьку, дівчинку, і Валентина намагалася зробити все можливе, щоб дівчинка хоча б ненадовго відчула себе щасливою. 

Вона купувала їй ляльки, шила сукні, пекла булочки, млинці і пироги, і Віра поступово відтала, звикнувши до цієї доброї і по-справжньому рідної жінки. Про батька вона не згадувала, втім, як і він про Віру. Але одного разу чоловік таки вийшов з загулу, і виявив, що доньки немає вдома. Іван пішов шукати Віру, а коли «доброзичливці» підказали, де шукати дівчинку, тут же поспішив туди. 

Валентина зустріла Івана привітно, налила огіркового розсолу в склянку, поставила поряд з ним тарілку з наваристим борщем, хліб власного приготування, свіжі овочі з городу. Чоловік мовчки сів за стіл, і за лічені хвилини проковтнув усе. Трохи опам’ятавшись, він навіть забув, що прийшов сваритися з Валентиною за те, що та тримає його дочку в себе. Він побачив, як помітно округлилася його дочка, як весело наспівує якусь пісеньку, укладаючи спати своїх ляльок, вирішив, що все ж таки від Валентини більше користі, ніж шкоди. Через деякий час він покликав Валентину заміж, і та заради дівчинки погодилася, як  не як дитині потрібна повна сім’я.

Спочатку Іван покінчив з гульбаннями, і навіть влаштувався на роботу, а потім все почалося по новій. Його дратувало те, що Валентина наводила в його будинку свої порядки: вона побілила стіни в будинку, випрала фіранки, навіть домашні квіти розвела. В усій цій чистоті Іван почував себе не затишно, ніби він знаходився не в себе вдома, а в гостях, але найбільше його дратувало те, що його кохана Таня лежала в сирій землі, а ця Валька ходила його домом і встановлювала свої порядки. Іван спочатку мовчав, а потім завів собі коханку, думаючи, що Валентина дізнається і сама піде, а вона знову повелася мудро.

– Я все розумію, мене ти не любиш, та й я з тобою живу тільки через Вірочку. Ти можеш жити як хочеш, і робити все, що хочеш, тільки дозволь забрати мені Віру собі. Ти ж чудово розумієш, що з тобою вона пропаде.

Іван промовчав, з коханкою покінчив, але знову почав гульбанити. Гульбанив так, що часом його приносили друзі, а іноді й зовсім залишався спати там, де гульбанив. Такий спосіб життя забрав у Віри ще й батька. Івана не стало.

На її щастя, Валентина не відмовилася від дівчинки. Вона ростила її, як рідну, вчила всьому, що вміла сама, дбала про неї, віддавала їй всю себе без залишку, навіть більше вона так і не вийшла заміж, хоча їй і пропонував якийсь міський, який приїхав до їхнього села працювати агрономом. А потім Віра виросла, вступила вчитися і поїхала до міста, а Валентина, порадившись із дочкою, продала два будинки, і купивши в місті квартиру, перебралася туди. Поки Віра гризла граніт науки, Валентина знайшла роботу в ательє. Поступово вона обросла постійними клієнтами.

Інші почали приносити їй замовлення навіть додому. Жили не бідно, але й багато. Віра любила і поважала свою добру і дбайливу маму, а та душі не чула у своїй доньці. 

А потім Віра привела додому свого хлопця, щоб познайомити його зі своєю матір’ю. Віктор їй одразу не сподобався, він був якимсь гордим і зарозумілим, ех, і набереться ж моя Віра з ним горя, подумала тоді жінка, а сама мовчки посміхалася. Незабаром Віра та Віктор одружилися, жити вирішили з Валентиною, бо в них і квартира більша, та й на роботу звідти швидше добиратися. Спочатку Віктор ходив тихіше води, нижче трави, але коли Віра народила двох доньок, змінився до невпізнання. Він почав хамити тещі, спочатку тільки тоді, коли Віри не було поруч, потім і при ній, а коли доньки підросли, підключив їх до цього. Чомусь їх не турбувало те, що ця не молода жінка готує і підтримує чистоту в будинку, що завдяки їй їм не потрібно займатися щоденним прибиранням і думати, що ж приготувати на сніданок, обід і вечерю. Чоловік навіть кілька разів говорив Вірі, навіщо їм стороння людина в будинку, адже насправді Валентина їм чужа, та й Вірі вона ніхто, хоча її й виростила.

Після відходу тещі Віктор ходив по квартирі, немов павич, мовляв, ось як треба, щоб іншим не кортіло. Доньки Віри – Катя та Оля теж раділи, що бабусі нема, адже тепер їм не доведеться ділити одну кімнату на двох і в кожної буде по своїй кімнаті, і тільки Віра ходила сумна. Вона розуміла, що припустилася серйозної помилки, що не заступилася за матір, що вона до кінця життя перед нею в боргу, адже якби не Валентина, то швидше за все все дитинство Віри пройшло б у дитбудинку.

Вже тиждень Віра ходила вулицями міста, сподіваючись зустріти матір, але все безуспішно. Недовго думаючи, вона звернулася до поліції, щоб їй допомогли розшукати Валентину. 

Жінку знайшли швидко, як виявилося, вона прийшла до будинку для людей похилого віку, і весь цей час перебувала там. Побачивши Віру, вона чомусь не здивувалася, і знову посміхнулася їй тією доброю посмішкою, що й раніше.

– Мамо, чому ти пішла?

– Ти ж розумієш, що так буде найкраще для всіх, доню. Я там зайва, а тут серед своїх…

– Не говори так. Серед своїх ти там у себе вдома, а тут тобі не місце. Збирайся, ходімо додому.

– Віро, тепер тут мій дім, а ти йди і не турбуйся за мене. Буде час, заходь провідати, а не буде, то я й не ображусь.

– Ні, мамо! Так не піде! Ти колись вберегла мене від життя в дитбудинку, тепер я не дозволю залишатися тобі в будинку для літніх людей.

– Але Віктор та дівчатка…

– Якщо Віктора щось не влаштовує, він завжди може повернутися до своїх батьків. Дівчатка, до речі, теж можуть вирушити слідом за батьком, я не проти. Ти для мене найважливіший, мамо.

Валентина буквально розквітла від цих слів і буквально помолодшала на очах. Вона радісно збирала речі, передчуваючи, як знову повернеться до своєї квартири, до своєї маленької, але затишної кімнати, де на стінах були її улюблені шпалери з соняшниками, а на підвіконні стояли горщики з геранню.

Віктор був невдоволений, що теща повернулася. Побачивши її його аж пересмикнуло, і він запитальним поглядом глянув на дружину.

– Віра, ти що робиш? Ти де її знайшла?

– Уявляєш, вона була в будинку для людей похилого віку, пішла туди, щоб не заважати нам.

– І правильно зробила, там їй саме місце. Навіщо ти повернула її назад?

– А знаєш, я тут подумала, хай вона живе тут, а ми переїдемо до твоїх батьків.

– Але ж ти знаєш, що там мало місця.

– Нічого, ми здамо твоїх батьків до будинку для людей похилого віку, і місця всім вистачить.

– Ти що надумала? Це ж мої батьки! З ними так не можна!

– Серйозно? А з моєю мамою можна?

– Вона тобі не рідна!

– Ні, вона якраз мені рідна, а ти… Я тепер навіть шкодую, що тоді погодилася вийти за тебе заміж.

– Ах ось як! Тоді вибирай, або я, або вона!

– Мама для мене найдорожча, і ти повинен це зрозуміти і прийняти.

– Ти ще пошкодуєш про це! Якщо я зараз піду, то більше ніколи не повернуся.

– Як знаєш, я тебе не тримаю. Дівчатка, ви, до речі, теж подумайте над своєю поведінкою. Ви або з повагою ставитеся до бабусі, або переїжджаєте разом із батьком.

Віра розлучилася з чоловіком. Доньки залишилися жити з нею, а Валентина, користуючись відсутністю зятя, взялася за їхнє виховання. Через півроку дівчаток було не впізнати, вони стали спокійнішими, стали більш поважно ставитися до старших, і навіть почали допомагати бабусі по господарству. 

Після відходу чоловіка Віра анітрохи не пошкодувала. У їхньому будинку запанував мир і спокій, мама була поруч, дівчатка змінилися на краще, а чоловік… все ще попереду. Головне, щоб і цього разу не помилитися і не натрапити на людину, яка, крім себе коханого, більше нічого не бачить.

Мама, це найважливіша людина у нашому житті. Це вона готова піти на все заради своєї дитини, аби тільки та була щасливою. Це вона готова зникнути і розчинитися, аби тільки не заважати своїм дітям. Цінуйте своїх матерів, вони найдорожче, що у нас є.

Вам також має сподобатись...

Владислав дивився телевізор коли додому повернулася дружина. Яна одразу зайшла в кімнату до чоловіка. – Привіт, ну як справи? – уїдливо сказала жінка. – Привіт. Та нічого, ось з роботи прийшов, відпочиваю, – не зрозумів іронії Влад. – А я у твоєї мами в гостях була, – сказала Яна. – І знаєш, Галина Петрівна мені стільки всього розповіла. – Ти про що? – не зрозумів чоловік. – А я тобі зараза покажу, – Яна дістала телефон, відкрила на ньому якесь фото і показала його чоловіку. – Як ти поясниш ось це? Владислав глянув на фото, яке показала дружина і застиг від побаченого

Ольга та Павло одружилися. Весілля було в самому розпалі, коли до молодих за столик підійшла сестра Павла Тетяна і почала розмову. – Ну що, чому такі невеселі? Чому не танцюєте? – одразу запитала Тетяна. – Втомилися за цілий день, вирішили трохи перепочити, – усміхнулася Ольга. – Я б на твоєму місці, насолоджувалася кожною хвилиною заміжжя, – єхидно сказала Таня. – Адже довго ви з Павлом не проживете! – Чому ти так говориш? – Ольга уважно подивилася на Тетяну. – Тобі справді хочеться це знати? – раптом сказала зовиця. – Так, поясни! – Ольга здивовано дивилася на Тетяну, не розуміючи, що відбувається

– Олексію, пам’ятаєш наших сусідів Ларису й Сашка? – сказала чоловікові Леся. – Зустріла я Ларису сьогодні, така фіфа стала, салон у неї свій, Сашко підприємець. У гості запросила нас в суботу, на шашлики. – Сашко молодець, сам, без жодної допомоги розкрутився, – сказав Олексій. – Давай сходимо, звісно… Будинок Лариси й Сашка був за містом. – Олексію, глянь, який палац у них! – сказала Леся. – Ох і багатство… Двері відчинила Лариса. Олеся з Олексієм зайшли на подвірʼя і почали озиратися на всі боки. Скрізь газон, шикарні квіти, альтанка з натурального каменю. А далі почалося несподіване

Іван приїхав у гості до свого брата Руслана. Він обійшов будинок, оглянув все довкола. Тиша, тільки птахів і чути… – Тихо так у вас, – сказав Іван. – Ніби й нема нікого навкруги. – Це тобі так здається, – відповів Руслан. – Життя тут вирує! Ти відпочивай, а нам з дружиною пора працювати… – А ви ще й працюєте?! – ахнув Іван. – Я думав ви візьмете відпустку… Я ж у гості приїхав! – Ну, а як же ж?! – сказав Руслан. – Зараз сезон, відпочивати ніяк не можна. Іван здивовано дивився на брата. Але побачене ввечері здивувало його ще більше