– Миколо, Миколо, ходи сюди! – гукнула чоловіка Тетяна.
– Чого ти галасуєш? – неквапливо підійшов до неї той.
– Внучка дзвонить, а я забула як у цьому новому телефоні слухавку брати.
– Ось так, – Микола провів пальцем по телефону дружини.
– Привіт, бабусю! – пролунав голос внучки Оленки.
– Привіт, Оленко!
– У мене дочка заслабла, – було схоже, що онука заплакала. – Лікарі сказали, що треба міняти місце проживання. Треба ближче до лісу…
– Давно це у неї?
– Вже шість років.
– Що ж ти так? А мати твоя, куди дивилася? – Розійшлася не на жарт бабуся Тетяна. – Виїхала і ні слуху, ні духу. Тебе хоч у дитинстві кілька разів привозили, а правнучку тільки раз ми з дідом і бачили, коли до вас приїжджали, як вона в перший клас збиралася.
– Віолетта цього року школу закінчила, – зупинила її онука.
– Ми з дідом так і не помітили, як ви усі виросли…
– Вона дівчинка міська, – почала описувати ситуацію Олена. – Я їй скільки разів пропонувала на шкільних канікулах у вас пожити – не хоче. Ось зараз вмовила на місяць до вас приїхати.
– Не хоче, значить, у село?
– Бабусю, що тепер робити? Адже ти в цьому розумієшся.
– Що робити? Що робити? – пробурчала бабуся. – Сюди везіть. Давно треба було вмовити.
– Тоді ми цього тижня приїдемо. Тільки я одразу поїду.
– Приїжджайте! Розберемося!
…Микола й Тетяна все життя в селі прожили. Дев’ятий десяток їм уже пішов.
Син їхній Юрій, поряд із ними будинок збудував. Онук – за кордоном десь живе, а правнук, Матвій, разом із дідом Юрієм живе.
Слабий він часто. Приїхав сюди лікуватися та так і залишився. От і у правнучки, мабуть, те саме.
…Приїхали. Як побачила Тетяна правнучку Віолетту, так у неї сльози й пішли:
– Що ж ти така худенька?
– Бабусю, – втрутилася Олена. – Їй не можна некорисного їсти…
– Розберуся я без тебе, що їй можна і що не можна, – поклала руку на плече правнучці. – Ходімо, Віолетто, кімнату твою покажу.
Будинок у прабабусі з прадідом великий.
– Це кімната Матвія, а з цих трьох будь-яку вибирай! – вказала на одну з кімнат баба Таня. – Краще цю. Там твоя мати жила, коли раніше в гості приїжджала…
– А Матвій це хто?
– Брат твій троюрідний. Таким же, як ти, був слабеньким.
Дівчина зайшла в кімнату. На стіні фотографія мами, де вона молодша за неї саму, і всі меблі якось по-маминому розставлені.
– Мою кімнату вибрала! – підійшла Олена. – Сусідня кімната – теж наша.
…Розклавши свої речі, Віолетта пройшлась по будинку, де їй доведеться жити, як вона вважала, найближчий місяць.
– Олено, Віолетто, ходіть обідати! – гукнула баба Таня внучку з правнучкою.
Всі сіли за стіл. Баба Таня уважно оглянула всі страви і тут же зауважила Олені:
– Ти не дивися! Я краще за ваших лікарів знаю, що твоїй дочці можна, а що не можна.
Віолетта їла смачні страви, які мама точно не дозволила б їсти, але впевнено підсувала прабабуся, пила чай, дивний, але дуже смачний.
Поївши встала з-за столу:
– Бабусю, дякую! Мамо я піду погуляю.
…Дивно було дівчині, яка все життя прожила у великому місті, де купа людей і нескінченний потік машин, іти безлюдною вулицею. Рідкісні перехожі здивовано дивилися на неї. Це теж було дивно – у місті на тебе ніхто не звертає уваги.
Вона побачила крамницю, зайшла. На обличчі мимоволі з’явилася поблажлива посмішка. Уявила, що можна тут купити і мимоволі похитала головою. У голові майнула думка:
– Як я тут житиму цілий місяць? Що робити?
З усмішкою вийшла на вулицю. Побачивши дівчину, задивилися на неї:
– Дивись, яка красуня! – сказав один з них.
– Схоже, міська, – кивнув друг, не зводячи з неї погляду.
– Ходімо познайомимося!
Вони підійшли впритул.
– Привіт красуне!
– Що вам треба? – дівчина озирнулася, навколо нікого не було.
– Дивись, як вона хвилюється!
– Просто хоче познайомитись, але соромиться.
Під’їхала невелика вантажівка, з неї вийшов якийсь хлопець і попрямував до магазину.
Зупинився, підійшов і насварився до непроханих кавалерів:
– Ти чого, Матвію? – ображено сказав один з них.
– Все розходьтеся! – сказав той втомлено, потім спитав у дівчини. – Ти хто така?
Але та раптом присіла на землю. В очах потьмяніло. Вона поспішно вийняла з сумочки пігулку.
– Ти заслабла? – запитав хлопець і відразу додав. – Давай ходи у машину, довезу тебе до хати.
Він посадив дівчину в кабіну. Уважно подивився в її обличчя:
– Минулося?
– Так.
– Тобі куди?
– Кудись туди, – махнула дівчина рукою.
– Ти, що не місцева? – і раптом здивовано промовив. – А тебе часом не Віолетта звуть?
– Віолетта.
– Так ти моя родичка, – він щось подумки підрахував. – Троюрідна сестра.
– А ти Матвій?
– Так. Оце так зустріч! Ну тоді я знаю, куди тебе везти…
– Він зупинив машину біля будинку їхнього прадіда. Швидко оббіг її. Побачивши, що дівчина переживає спуститись, легенько взяв її за талію і опустив на землю, а потім за руку повів у будинок.
– Ви вже познайомились? – радісно посміхнулася бабуся, коли вони зайшли. – Подумати тільки – які у мене дорослі і гарні правнуки.
Погостювавши два дні, мати поїхала, а Віолетта почала потихеньку освоюватися.
Крім прадіда та прабабусі, поряд жили її двоюрідний дід Юрій зі своєю дружиною та Матвій. І стала дівчина помічати, що цей Матвій подобається їй все дужче і дужче.
Дідусі мали свій сімейний бізнес – невелику ферму, де окрім бабусі та дідуся Матвія працювало ще п’ять людей, сусідів. Керував усім Юрій Володимирович. Сам Матвій там працював водієм, але надалі цей бізнес перейде йому – це вирішене питання.
У понеділок до Віолетти підійшов дідусь Юрко, загадково посміхнувся:
– Ну що, внучата племіннице, ходімо зі мною! Настав час і тобі працювати, – і одразу почав ставити запитання. – Ти з комп’ютером на «ти»?
– Звичайно.
– А з математикою як?
– І з математикою дружу.
– Ось що, Віолетто, ти вже знаєш про наш бізнес. Роботи багато, хтось має вести усьому облік. Будеш у нас як бухгалтерка.
– А я зможу? – розгубилася дівчина.
– Я зміг, значить, і ти зможеш. Зарплата в тебе буде. Настав час до самостійного життя звикати. Зараз прийдемо в контору і почнеться твоя трудова діяльність.
Вони зайшли в цю саму контору, яка була звичайним будиночком поруч із фермою, а всередині два кабінети. Зайшли в один із них, у якому був стіл, завалений паперами, шафа і сейф.
– Ось тут я записав, що ти маєш робити, і за що відповідатимеш. Цей тиждень я контролюватиму тебе. З наступного тижня сама все робитимеш.
Він відкрив сейф.
– Тут гроші на поточні витрати та відомість. Видаватимеш тільки за моїм дзвінком і під розпис. Матвію можеш видавати без жодного дзвінка, але теж записуй. Ось ключ від сейфа. Все, Віолетто, освоюйся!
І він пішов.
Дівчина довго сиділа, приголомшено дивлячись на стіну. Від роздумів її відволік дзвінок телефону. Дзвонив Юрій Володимирович:
– Віолетто, зараз до тебе зайде Леонід. Видаси йому двадцять шість тисяч під розпис і у відомість запишеш.
Через хвилину зайшов чоловік уже в роках.
– Здрастуйте!
– Вітаю! – відповіла дівчина здивовано.
На «ви» до неї ніхто не звертався.
– Я по корм їду. Володимирович сказав, що ви мені гроші видасте.
– Так, так звичайно…
Вона відрахувала потрібну суму. Дала відомості розписатися. Коли той вийшов, то глянула у план, написаний Юрієм Володимировичем і увімкнула ноутбук.
…В обід до неї зайшов Матвій:
– Віолетто, ходімо обідати?
– Куди? – не зрозуміла дівчина.
– Додому, до прабабусі. Вона у нас обіди на всіх готує.
– А як тут…
– Я все закрию, – він взяв коробочку, що лежала на сейфі і дістав ключі. – Цей від твого кабінету, цей від контори.
Закрили все. Сіли в машину. Коли та рушила, Матвій якось невпевнено почав розмову:
– Віолетто, завтра субота. Особливої роботи немає. Поїхали на озеро з ночівлею. У нас тут таке гарне озеро є.
– Не знаю. Я ні разу з ночівлею не їздила, – сумно посміхнулася та. – Та й на озері я жодного разу не була.
– Не бійся! Ми й дідуся з бабусею із собою візьмемо. Тобі сподобається.
– А на чому ми поїдемо?
– Дідусь машину має гарну.
Звичайно ж, міській дівчині на озері сподобалося. Тільки ось дідусь Юрій зі своєю дружиною помітили, що їхній онук не байдужий до троюрідної сестри, та й та до нього не байдужа. Звичайно ж, про це одразу дізналися прабабуся з прадідом.
– Так, – попередила всіх баба Тетяна. – Поки що її мамі та бабусі не дзвоніть. Через місяць Оленка приїде і сама дізнається.
…Минув місяць, і Олена приїхала.
– Добридень, мамо! – кинулась до неї в обійми Віолетта.
– Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська…
– Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина.
– Де це ти працюєш? – засміялася мати.
– На нашій фермі.
– Ох, на вашій фермі!
– Мамо, чого ти смієшся? – по-дорослому сказала дочка. – Принаймні більше за тебе заробляю.
– Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому.
Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша.
– Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла?
Жінка не розуміла, що відбувається.
– Мамо, а я нікуди не поїду…
– Як це не поїдеш? – ахнула Олена.
– Я залишаюся тут жити.
– Не зрозуміла…
– Мамо, що ти не зрозуміла? – голос дочки був по-дорослому серйозний. – Я залишаюся тут назавжди.
– А інститут?
– Знадобиться, то закінчу заочно.
– А що я твоєму батькові, твоїй бабусі скажу? – Олена, нарешті зрозуміла, що дочка не жартує.
– Ми приїдемо і самі все скажемо.
– Хто це ми?
– Мамо, – Віолетта обійняла її. – Я виходжу заміж за Матвія. Ми вже й заяву в ЗАГС подали.
– Доню, ти збираєшся все життя прожити в селі?
– Так! Тут я краще почуваюся, тут я потрібна і… Тут мій коханий Матвій.
Підійшла бабуся Тетяна, обійняла свою внучку:
– Не засмучуйся, Олено! Подобається вам з матір’ю жити у місті – живіть, а Віолетта з Матвієм з нами житимуть.
Будинок у нас великий, у діда з Юрієм он бізнес. Все їм дістанеться. Буде тут наш рід продовжуватися…