Життєві історії

Віра готувала вечерю. З хвилини на хвилину з роботи має повернутися чоловік. І коли пролунав дзвінок у двері, Віра поспішила відкривати. На порозі стояла незнайома жінка. – Ви дружина Вадима? – звернулася до господарки квартири вона. – Так, – кивнула головою Віра. – Вероніка, – представилася незнайомка. – Взагалі я розраховувала поговорити з вашим чоловіком. – Його поки немає, але ви проходите, він повинен зараз підійти, – сказала Віра. – А можна дізнатися, що вас пов’язує з моїм чоловіком. І Вероніка все розповіла. Віра вислухала її і аж ахнула від почутого

Віра готувала вечерю. З хвилини на хвилину з роботи має повернутися чоловік. І коли пролунав дзвінок у двері, Віра поспішила відкривати. На порозі стояла незнайома жінка, якій на вигляд було близько тридцяти років.

– Ви дружина Вадима? – звернулася до господарки квартири жінка.

– Так, – кивнула головою Віра.

– Вероніка, – представилася незнайомка. – Взагалі я розраховувала поговорити з вашим чоловіком.

– Його поки немає, але ви проходите, він повинен зараз підійти, – сказала Віра і чомусь їй стало не по собі від поганого передчуття.

– Ви, вибачте, я ніколи не наважилася б прийти сюди, але ваш чоловік уникає мене. І я просто не мав вибору, – заявила Вероніка.

– А можна дізнатися, що вас пов’язує з моїм чоловіком.

– Я нещодавно народила сина. Батьком моєї дитини є ваш чоловік.

Віра мимоволі ахнула від такого зізнання і ледве втрималася на ногах. А незнайомка, як ні в чому не бувало, продовжувала свою розповідь.

– Після народження сина я сподівалася хоч на якусь допомогу від Вадима, але він просто кажучи злиняв, не бажаючи мене бачити.

Віра постаралася взяти себе до рук.

– А від мене ви чого хочете? – Запитала вона.

– Ви не турбуйтеся, – продовжила Вероніка, – я не збираюся руйнувати ваш шлюб. Нехай ваш чоловік залишається з вами, але якщо він не хоче допомагати мені матеріально, я повинна подати заяву на аліменти. Тест на батьківство у мене на руках. Так, що він не викрутиться.

– Я все зрозуміла, – сказала Віра, – якщо мій чоловік справді батько вашої дитини, то можете сьогодні ж забирати його до себе.

– Ні, ні, – запротестувала Вероніка, – жити з ним я не збираюся, і, крім аліментів, мені від нього нічого не треба.

Віра потихеньку стала приходити в себе.

– Знаєте, що, – зупинила вона Вероніку, – ви зачекайте на вулиці Вадима і там з ним розбирайтеся. А це мені не цікаво.

Хвилин за п’ятнадцять після відходу Вероніки у квартиру увійшов Вадим. Побачивши, що дружина кидає його речі в дорожню валізу, він одразу почав виправдовуватися.

– Віро, я тобі зараз все поясню.

– Та все й так зрозуміло, – зупинила його Віра.

Незважаючи на заперечення дружини, Вадим продовжив пояснення.

– Ця Вероніка – моя колега по роботі. Півроку вона бігала за мною, запевняючи мене, що їй не потрібен ні я, ні хтось інший. І взагалі вона проти заміжжя. Їй потрібна була лише дитина. Вона присягалася мені, що після народження дитини жодних претензій до мене не матиме. Я просто допоміг жінці, виконав її прохання. А вона після народження дитини раптом заявила, що я повинен допомагати їй матеріально.

– Як цікаво, – похитала головою Віра, – бідний хлопчик, обманули його.

– Не віриш? – зупинив її Вадим, – люблю я тільки тебе, а вона мені взагалі непотрібна.

– Мене не цікавлять твої пояснення, – заявила Віра, – тож прошу на вихід із речами.

– Віро, ти що! А в нас із тобою син. Як він ростиме без батька.

– Не хвилюйся, я і без тебе його підніму. А якщо ти будеш поруч, то я переживаю, що з нього вийде такий же чоловік, як і ти.

Скільки Вадим не вмовляв дружину пробачити його, Віра стояла на своєму.

– Вадим, я з тобою жити не збираюся – це однозначно. Але в тебе поки що є шанс прийти до Вероніки. Думаю, що вона на тебе чекає.

– Та не потрібна мені вона! – Запротестував Вадим.

– А ти не потрібний мені, – поставила крапку у розмові Віра.

На другий день Віра подала заяву на розлучення. Квартира їй дісталася у спадок від бабусі, тож Вадим на цю житлоплощу претендувати не міг. І йому нічого не залишалося як повернутися до своїх батьків. Після розлучення Вадим спробував запропонувати свою руку та серце Вероніці. Але й там отримав відмову.

Вам також має сподобатись...

Микола Іванович пішов у магазин. Повернувся він швидко. Чоловік приніс сумку з продуктами і раптом дістав з кишені якісь квитки. – Ось, я вирішив купити, якщо ти так вже хочеш кудись сходити! – сказав він дружині. За пів ціни взяв. – Та ти що, Микольцю?! – засміялася Тетяна Андріївна. – Ти купив квитки в театр? Дива та й годі! Увечері вони прийшли на виставу. Біля входу в театр квитки перевіряли кілька милих дівчат. Вони ж забирали пальта і куртки й видавали людям номерки. Тетяна Андріївна з Миколою Івановичем глянули на одну з дівчат і очі вирячили від несподіванки

Віра готувала святкову вечерю, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мама. – Віро! – вигукнула вона в слухавку. – Мені дзвонила сваха! Ти що надумала?! – І тобі привіт, мамо! А можеш пояснити, – усміхнулася донька. – Не прикидайся! Це Андрій тебе підмовив?! Точно він, я так і знала! – невдоволено затараторила мама. – Мамо, я справді тебе не розумію! Поясни про що ти! – здивовано сказала Віра, нічого не розуміючи

Христина забігла в кафе, де її вже чекав Ігор. – Як у вас там все пройшло? – одразу запитала вона, сідаючи за столик. – Нормально. Я ж казав, що все буде добре, – відповів Ігор. – Ну, і добре, – зупинила його Христина. – А я сьогодні меблі у спальню вибрала! Христина помітила, що обличчя Ігоря стало напруженим. – Що сталося? – схвильовано запитала жінка. – Розумієш, Христино, нам не потрібні меблі для спальні, у нас не буде спальні, – Ігор глянув Христині прямо в очі. – Я хотів тобі розповісти. – Що розповісти? – Христина здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– Іване, ти бачив наших сусідів? – запитала Софія чоловіка. – Ну діда з бабцею? – Наче діда бачив, а що? – Іван лежав на дивані й дивився у телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, ти піцу будеш? Чи суші? – Нагетси й картоплю буду, – відповіла та. – Точно, і я! – погодився Іван. – А що ти про сусідів питаєш? – Та у батьків он живуть дід із бабою, – сказала дівчина. – Сварливі такі, що ого-го. – Та облиш, Софійко, – сказав Іван. – О, в двері дзвонять, нагетси приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор. Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі