Історії жінок

Марина зі своїм чоловіком Сергієм вечеряли на кухні. – Сергійку, може тобі ще вареничків? – запитала Марина. – Ще сметани покласти може? Сергій відставив тарілку і якось дивно подивився на дружину. – Марино, я люблю іншу жінку і хочу розлучення, – раптом сказав він. – Сподіваюся, ти не станеш нам перешкоджати. Квартиру я ділити не буду. Піду зі своїми речами, як порядний чоловік. Донька вже доросла. Спілкуватися з нею я буду, допомагатиму грошима, звісно, теж. На аліменти можеш не подавати, я даватиму набагато більше… Марина дивилася на чоловіка і не вірила, що це відбувається насправді

Марина зі своїм чоловіком Сергієм вечеряли на кухні.

– Сергійку, може тобі ще вареничків? – запитала Марина. – Ще сметани покласти може?

Сергій відставив тарілку і якось дивно подивився на дружину.

– Марино, я люблю іншу жінку і хочу розлучення, – раптом сказав він. – Сподіваюся, ти не станеш нам перешкоджати.

Так буває, що люди закохуються і йдуть…

Ці шістнадцять років ми прожили з тобою непогано, доньку виховали.

Але всьому колись приходить кінець. Квартиру я ділити не буду. Піду зі своїми речами, як порядний чоловік.

Юля вже доросла, сподіваюся, для неї це не стане великою проблемою. Спілкуватися з нею я буду, допомагатиму грошима, звісно, теж. На аліменти можеш не подавати, я даватиму набагато більше, аніж має бути.

Ти ще молода, вродлива, обов’язково зустрінеш хорошого чоловіка, щиро цього тобі бажаю. У мене немов крила виросли, любов така штука…

…Марина дивилася на чоловіка і не вірила, що це відбувається насправді. Вона не одразу зрозуміла сенс сказаного Сергієм. Про що він говорить? Яке розлучення, які крила?!

– Сергію, ти про що?!

– Іду я від тебе, Марино. Ось про що. Завтра поїду. Назавжди…

…Марина була кілька днів, як у тумані. Вона невиразно пам’ятала, як чоловік поїхав, як вона плакала на дивані…

Дочка, як не дивно, спокійно поставилася до відходу батька.

– Мамо, та годі тобі плакати. Ну, пішов і пішов, горе прямо велике, чи що. У моїх подруг майже всі батьки розлучені, й нічого, живуть якось. А ти плачеш тут. Досить, набридло…

Ну ось, навіть власна дочка проти неї… Марину нічого не тішило. Вона перестала стежити за собою, не хотіла фарбувати волосся, робити макіяж, купувати новий одяг. А навіщо? Для кого? Вона нікому не потрібна, навіть собі…

Робота, будинок, магазин, телевізор. Все робила машинально. Навіть із дочкою не було бажання розмовляти. У неї життя вирує, школа, друзі, вечірки. Їй не до матері.

Якось Марина помітила у дочки новий телефон.

– Юлю, звідки в тебе найновіший айфон? Ти що, з багатієм зустрічаєшся?

– Ні. Ні з ким я поки що не зустрічаюся. Цей телефон мені Катя подарувала.

– Катя? Це хто?

– Катя – це татова нова дружина. Я кожен вихідний у них буваю.

Марина з подивом подивилася на дочку. Ходить у гості до батька з його цією…

– Юля, вона не повинна тобі нічого дарувати! Вона тобі ніхто!

– Та яка мені різниця, подарувала, та й годі! І взагалі вона класна! Модна, сучасна, не те, що ти! У неї гарна зачіска, і вона не носить одні й ті самі джинси та сукні, як ти.

І фарбується вона файно, і гарну музику слухає. Ми з нею на одній хвилі! Я тепер розумію, чому тато пішов до неї!

З тобою туга, а з нею свято! Тато дуже її любить, порошинки здуває, адже вона народить йому незабаром сина, а ти не змогла!

Марина так і сіла… Її улюблена дочка, Юлечка, зрадниця! Було дуже неприємно і прикро її слухати.

І Марина почала сваритися…

– Ах, ти так, значить? Ну, дякую, матусю! Більше ти мене не побачиш! І знай, татова дружина краща, аніж ти! І тепер вона виховуватиме мене!

Юля побігла в кімнату, зібрала рюкзак, у пакети накидала свій одяг і вискочила з квартири.

Марина металася з кімнати до кімнати, не знаючи, що робити. Чи то зупинити її, чи вибачитись, чи сваритися далі за таку поведінку.

Двері зачинилися. Пішла дочка. Ну ось, догралася… Усі кинули… Ну та й нехай! Якщо не потрібна, вона проживе без них.

…З цього дня Марину наче підмінили. Злість на чоловіка й дочку надихнула її на нову зачіску, колір волосся. Марина стала білявкою, про що завжди мріяла, але переживала спробувати. Новий колір волосся дуже пасував до її блакитних очей.

Дивлячись на себе в дзеркало, їй хотілося подальших змін. Вона поїхала у торговий центр і накупила собі гарних речей.

На душі стало легко. Вона вільна жінка, і не збирається все життя переживати через колишнього чоловіка. Багато честі. А дочка нерозумна ще, схаменеться й повернеться…

Кілька разів вона зідзвонювалася з Юлею. Та відповідала неохоче, невдоволено. Марина не звертала уваги. І додому не кликала її. Вона ж її не виставляла. А насварилася справедливо. Не було чого матері таке говорити…

…Минуло пів року. Марина чудово почувала себе в ролі розлученої жінки. У неї зав’язався роман із начальником, який розлучився кілька років тому. Його дружина пішла до молодого альфонса.

Йому й раніше подобалася Марина, але вона була одружена. Марина бачила, що він дивиться на неї не так, як на інших, але не надавала цьому значення. А тут, після розлучення, чому б і не розпочати нових стосунків?

Євген був щедрим і велелюбним. Марина просто купалася у його увазі та подарунках.

Якось вона зустріла свою дочку на вулиці, коли виходила з машини Євгена.

– Мама?! Це що за чоловік тебе возить?! Знайшла коханця собі? Машина крута, звісно, у нього…

– Це мій начальник, Євген Борисович. І у нас із ним стосунки. А ти як, як тато?

– Мамо, я хочу додому… Катя народила сина, і тепер я стала їм не потрібна. Точніше, потрібна, як нянька безкоштовна. Миколка репетує вічно, Катя зла, втомлена, свариться до мене.

Тато теж злиться весь час, хоче спокою, а у Миколки то одне, то інше… Коротше, втомилася я вже від них. Грошей тато мало став давати, каже, витрати додалися.

А ти нічого так виглядаєш, мамо, речі нові прикупила… Цей твій начальник не бідний, мабуть… Можна я сьогодні додому повернусь?

– Доню, я тебе й не виставляла, ти сама почала мене тоді провокувати. Повертайся, звичайно, тільки в мене нема нічого вдома, сама приготуй щось, я в ресторан іду сьогодні…

Марина у гарній вечірній сукні крутилася біля дзеркала.

– Гарна сукня, мамо, мабуть, купу грошей коштує? Твій Борисович подарував?

– Ні, сама купила. У мене зараз хороша зарплата, підвищили на посаді, витрачаю тільки на себе! Знаєш, у мене нове життя почалося після розлучення.

Батька твого я любила, звичайно, але зараз я щаслива! Звільнилася від колишніх стосунків, і живу, тішуся з того, що є…

– Чудово, мамо, так і треба! Ну, біжи вже, а то запізнишся! Затьмариш там усіх у ресторані!

Того вечора Євген зробив пропозицію Марині. Але вона відмовила. Сказавши, що поки що не готова знову вийти заміж. Євген прийняв відповідь і зрозумів.

На вихідних Марина з донькою вирушили оновлювати гардероб у торговий центр. Задоволені, з повними пакетами, вони виходили з магазину.

– Юлю, Марино, привіт! Чудово виглядаєте! – раптом пролунав голос Сергія.

– Привіт, тату! А ми тут покупки робимо… До речі, ти давно мені не давав грошей…

Сергій поліз у кишеню, дістав кілька зім’ятих купюр, і простягнув їх дочці.

– Ось, тримай, що є…

Юля взяла гроші й сховала їх у сумку.

– Ах, ось так у тебе немає грошей? Мені, виходить, не дав, а їй знайшов? – раптом вийшла Катя з дитиною на руках.

Марина уважно подивилася на розлучницю. Невисока, худа, волосся зачесане, без макіяжу. Нічого особливого. Марина набагато привабливіша.

– Кохана, я заборгував доньці, ось зараз і віддав. І тобі дам, але пізніше, коли мені заплатять.

– Синові комбінезон треба купувати, мені нову куртку, а ти доньці на нісенітниці всілякі даєш! Обійдеться, у тебе нова сім’я й нові витрати!

– Катю, ти нічого не переплутала?! Я взагалі-то його дочка законна! І він повинен мені допомагати! Ти змінилася, звичайно, з милої дівчини стала злою.

– Гаразд, ми вже підемо, – сказала Марина і взяла дочку за руку.

– Мамо, навіщо ти мене повела звідти? Я їй все виказала б! Ось же ж яка ця Катя… Вона тоді телефон мені за татові гроші купила, а показала все так, ніби це вона сама. Хотіла в довіру втертися.

– І в неї вийшло! Ти так нахвалювала її, казала, що мені далеко до неї.

– Пробач, мамо, не знаю, що на мене найшло. Хоча знаю. Телефоном мене підкупила. Я й повелася. А потім вона мені не раз нагадувала свою щедрість.

Я мала відпрацьовувати його, сидіти з дитиною, міняти йому памперси, годувати сумішшю, поки вона відпочиває, чи десь іде…

– Цей хлопчик твій братик, і нічого страшного, якщо ти з ним посиділа. Адже ти жила в них у той момент…

– Мамо, а тебе не впізнати прямо, спокійно так говориш про них, і в магазині поводилася спокійно.

– Тому що я щаслива, і мені нема до них діла… Нехай живуть і радіють! Я зрозуміла, дочко, що того, хто хоче піти, не треба тримати. Час все розставить на свої місця…

Через кілька місяців Марина прийняла пропозицію руки і серця від Євгена. Розписалися у ЗАГСі у звичайний день і відзначили вечерею в ресторані, запросивши колег.

– Мамо, там тато прийшов… Це я йому сказала, що ти вийшла заміж. Хоче привітати. Вийди…

Марина знизала плечима. Ну навіщо він прийшов? Але таки вийшла з ресторану. Євген був зайнятий розмовою і не помітив її відсутності.

– Сергію, ти навіщо прийшов? – запитала Марина у колишнього чоловіка, що стояв із букетом білих троянд біля входу.

– От прийшов привітати… Будь щаслива, Маринко! Хочу сказати, що я шкодую, що пішов від тебе. Кохання засліпило тоді, нічого не розумів. А зараз туман розвіявся, і я зрозумів, що був з тобою щасливий, просто не цінував.

Сина я люблю, звичайно, а ось його маму, вже ні… І що робити, не знаю що… Кинути не можу їх, і життя зовсім немає… От я втрапив, Маринко…

– Кожен сам собі начальник. Ти вибрав таке життя, от і живи. А я починаю все наново. Сподіваюся, мене більше не кинуть! Мені пора йти, до чоловіка! А квіти подаруй своїй дружині, їй буде приємно.

Марина розвернулася і з усмішкою пішла у залу. В душі була радість, що чоловік пожалкував про свій відхід від неї – так йому й треба.

Але довго вона не думала про нього, оскільки була захоплена новим чоловіком і маленьким новим життям, яке зовсім недавно зародилося в неї…

Вам також має сподобатись...

Петро Олексійович дуже заслаб. Доглядати його взялася невістка Тетяна. Вона навіть переїхала на якийсь час жити до свекра… Невдовзі Петро Олексійович одужав, тож відправив невістку додому. Коли Тетяна приїхала до себе в квартиру, то раптом побачила у коридорі якісь валізи… А на кухні господарювала чужа незнайома жінка! З ванни вийшов її чоловік Павло. – Ось твої речі, – сказав він. – А це гроші для початку. Павло дістав із шухляди конверт. – Павлику, що це все означає?! – ахнула Тетяна. – Хто ця жінка?! Вона дивилася на чоловіка, і не розуміла, що це таке відбувається

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки

Валентина Ігорівна лежала на ліжку в холодній кімнаті й дрімала. Їй нічого не хотілося робити. Чогось згадалася її мати. Вона перед Великоднем зазвичай метушилася, прибирала все… Раптом тихенько рипнули двері. Це, схоже, прийшла сусідка Антоніна: – Валентино Ігорівно, тут за тебе запитують! Прямо за Антоніною стояла якась молоденька дівчина. – Здрастуйте, я Марійка, – сказала вона. – Я шукаю рідних свого батька, тата не стало, а я йому обіцяла! – Ну а я ж тут до чого, Тоню? – запитала Валентина Ігорівна. – Для чого ти до мене цю дівчинку привела? Жінка не розуміла, що відбувається

Михайло прийшов додому пізно. Його дружина Софія весь вечір чекала його на кухні. Щойно вона почула звук вхідних дверей, то одразу побігла в коридор. – Господи, коханий, ти де був?! – ахнула вона. – І на дзвінки не відповідав. Я тут борщику наварила, але остиг вже мабуть… І тут раптом Софія помітила дещо дивне. Чоловік був якийсь сам не свій… – Присядь-но, Софійко, – нарешті сказав він. – Нам треба розлучитися. У мене дитина скоро народиться. А ти ж знаєш, як я про це мріяв… Софія сиділа й не вірила, що це все відбувається насправді