Навіть вийшовши на пенсію, Алла Василівна продовжувала працювати.
А що їй було робити вдома? Чоловіка не стало, єдиний син одружився і жив зі своєю родиною у двокімнатній квартирі дружини.
Аллі Василівні було так самотньо! Ось вона й намагалася працювати, поки дозволяло здоров’я, тільки роки брали своє, і жити ставало дедалі важче.
Але якось довелося звільнитися з роботи остаточно.
– Віталіку, синочку, мені потрібна твоя допомога. Не можу я жити сама, сили вже не ті. Навіть у магазин ходити самій важко.
Мабуть, настав мій час. Нехай хтось приходить до мене хоча б на кілька днів на тиждень. Я багато не прошу, сам знаєш, я звикла жити економно.
Як не хотіла Алла Василівна обтяжувати сина своїми турботами, але відтягувати далі вже не можна було.
Віталій у відповідь пробурмотів щось на кшталт:
– Мамо, не накручуй себе, ти ще побігаєш!
А потім обіцяв подумати.
Минуло кілька днів. Від сина не було жодної відповіді, і мати вирішила сама їхати до них.
Наступного вечора вона без попередження приїхала до сина в гості.
Побачивши незадоволений вираз обличчя невістки Ольги, що відкрила вхідні двері, Алла Василівна одразу сказала, що вона ненадовго.
З Ольгою стосунки якось не склалися. Невістка постійно говорила, що в них із чоловіком окрема сім’я й мати чоловіка не входить у це коло.
Алла Василівна не навʼязувалася. У гості до них приїжджала тільки у виняткових випадках. Ольга запросила її на кухню, налила чаю і поставила на стіл вазу із сушками. Прийшов син.
– Ось про що я хотіла поговорити з вами, – почала Алла Василівна, так і не доторкнувшись до скромного частування. – Відчуваю, здоров’я в мене вже не те. Важко мені і квартиру прибирати і навіть спускатися по сходах. Ви мої найближчі люди і я хочу попросити вас про допомогу.
Вона обвела очима сина і його дружину, намагаючись зрозуміти, чого їй чекати. Син опустив голову і почав щось шукати в телефоні.
Натомість Ольга активно демонструвала цікавість.
– Так, ми з чоловіком вже обговорили це питання! Ви знаєте, Алло Василівно є чудовий вихід!
Свекруха здивовано дивилася на невістку, не розуміючи до чого та веде.
Що ви думаєте, якщо ми знайдемо вам хороший пансіонат, де живуть такі ж люди похилого віку, яким потрібен догляд? Зможете знайти нових друзів.
– Подумайте, Алло Василівно. Я особисто займуся пошуками хорошого пансіонату. У мене вже є на прикметі один, і він зовсім недалеко від міста.
Алла Василівни ледве стримувала сльози, що підступали. І син мовчить! Отак одразу хочуть її заслати до будинку для людей похилого віку. Хоча б для пристойності запропонували доглядальницю або приходили пару разів на тиждень допомагати і з покупками.
– Не так і багато я і прошу, – з гіркотою думала вона, слухаючи, як невістка розхвалює це життя в «пансіонаті».
Мати подивилася на сина.
– Ти теж вважаєш, що мене треба відправити туди?
Віталік завертівся на стільці, ніяково зачепивши рукою чашку на столі. Під пильним поглядом дружини син нарешті пробурмотів:
– Ну а що ж тут такого? Це сучасний пансіонат, там тобі буде краще аніж одній у квартирі. Ти потім сама нам спасибі скажеш.
Алла Василівна зрозуміла, що допомоги тут не дочекаєшся.
– А якщо я поїду туди, що будемо з моєю квартирою? – як би між іншим спитала вона.
Невістка, не помітивши каверзи, одразу надихнулася і почала розкривати свої плани.
– За квартиру ви можете не переживати! Ми з Віталіком приглянемо за нею. Можна орендарів пустити, можна продати, – і невістка заговорила швидше, переводячи погляд з Алли Василівни на чоловіка і назад.
– Віталіку треба машину купити Нашій доньці, вашій єдиній онучці, між іншим, треба на море. Решту грошей ви можете покласти в банк на ім’я сина, він же ж ваш єдиний спадкоємець.
Він і зберігатиме ці гроші для вас. Якщо вам терміново знадобиться щось, він купить.
Дбайливо пояснювала Ольга.
Вона навіть не звернула увагу, як Алла Василівна уважно слухає її.
– Я правильно зрозуміла тебе, ти хочеш сплавити мене в будинок для людей похилого віку, а мою квартиру продати і гроші собі залишити? – раптом зупинила промову Ольги свекруха.
Та застигла на півслові і запитливо подивилася на чоловіка. Той мовчав.
– Ну, що ж ви, навіщо одразу так – сплавити. Гроші ви покладете на ім’я сина, я до них не матиму жодного стосунку…
– Ти теж так вважаєш? – звернулася мати до сина. Той мовчки кивнув, він так само не дивився матері в очі.
– Я все зрозуміла, дякую за відвертість, – важко підводячись зі стільця, сказала Алла Василівна.
– То що ви вирішили? Я вже можу підшукувати покупця на вашу квартиру, бо це довгий процес, – не стрималася невістка.
– Я повідомлю вам своє рішення, – мати вже біля порога квартири обернулася і ще раз уважно подивилася на сина.
Той так і сидів, втупившись у телефон.
– Незручно йому, мабуть, значить, ще не зовсім пропащий, – подумала вона.
Адже гроші в неї були, вона просила тільки про допомогу й увагу. За роки роботи на пенсії Алла Василівна відкладала на свій банківський рахунок щомісяця майже половину заробітної плати.
Назбиралася хороша сума та й пенсія у неї була ще. Запропонуй син хоч трохи турботи, Алла Василівна віддала б йому всю суму.
А вийшло так, що для найближчих родичів вона стала лише тягарем. Прикро тепер вона знала реальне ставлення близьких до себе і більше не матиме надій. У її подруги, якої недавно не стало, була донька Валя, розлучена жінка.
Алла Василівна дуже тепло ставилася до неї, адже все життя Валі проходило на її очах. Жила вона недалеко й іноді забігала її провідати. Тільки просити Валю про допомогу Алла Василівна не наважувалася, не хотілося турбувати чужу людину своїми проблемами.
Засмучена своїм візитом до сина Алла Василівна не стрималася і розповіла про пропозицію невістки Валі. Та одразу запропонувала свою допомогу.
– Тітко Алло, мені зовсім не важко, приходитиму вечорами або на вихідні!
–Ти не хвилюйся, Валю, я платитиму за допомогу. Та й потреби у мене, сама знаєш, невеликі.
– Та ви що, не треба платити! Мені не важко сходити в магазин, чи підлогу у вас протерти. Мені після відходу мами й розлучення треба якось переключитися від сумних думок. Я з радістю вам допомагатиму. Ви мені давно вже як рідна стали.
Валя допомагала їй навіть більше, аніж потрібно. Син за цей час зателефонував кілька разів, щоб поцікавитись рішенням матері щодо квартири. Алла Василівна тільки сказала, щоб він не хвилювався – його допомога поки що не потрібна, тому що вона справляється сама.
Через два місяці Аллі Василівні довелося лягти в лікарню на два тижні. Відвідувала її тільки Валя. Син всього лиш подзвонив кілька разів, сказав, що дуже зайнятий на роботі.
Від цих розмов матері ставало тільки гірше. Їй кілька разів навіть наснився чоловік. Начебто він зустрічає її біля будинку і запрошує увійти, а вона сумнівається, чи йти.
Вдень до неї знову прийшла Валя. І Алла Василівна наважилася.
Наступного дня, коли Валя знову її відвідала, вона спитала:
– Паспорт у тебе з собою? Валя здивовано подивилася на неї і кивнула головою.
Він був у сумочці.
Через десять хвилин прийшов нотаріус. Алла Василівна вирішила скласти дарчу на свою квартиру на ім’я Валі.
– Тітко Алло, що ви придумали, яка дарча. А у вас син є. Викиньте ці думки з голови, – схвильовано просила Валя.
– А ти мого сина бачила тут чи в мене вдома останнім часом? От і я не бачила, – сумно зітхнула Алла Василівна. – Прошу тебе, просто прийми мій подарунок за твоє добре серце.
Документи оформили. Додому Алла Василівна із лікарні вже не повернулася. Після чергової розмови із сином їй стало недобре.
Син після відходу матері з’явився одразу. Який же ж був його подив, коли він дізнався, що матір спадщину йому не залишила!
– Та вона сама не своя була! Ми оскаржуватимемо дарчу! Я так просто це не залишу! – обурювалася Ольга.
– Алла Василівна все чудово розуміла, і вона зробила так, як вважала за потрібне. Світла їй пам’ять. Нагадати вам, куди ви хотіли відправити свою свекруху замість того, щоб їй допомогти?
Віталік на вимогу дружини подав у суд на анулювання дарчої.
Суд він програв…