– Батьку, у мене до вас серйозна розмова, – заявив Дмитру Юрійовичу його син Микола.
Дмитро Юрійович, який вирішив після вечері почитати новини, уважно подивився на сина.
– Знову серйозна розмову, синку? А може, не варто?
– Варто, тату, більше того, вона термінова.
– Люба, йди сюди і неси валерʼянку, наш син знову з нами серйозну бесіду вести збирається! – гукнув Дмитро Юрійович дружині, яка в цей час мила на кухні посуд.
– Дмитре, я зайнята, давай ти сам там якось все вислухай, а мені потім розповіси, – відповіла йому Зінаїда Петрівна.
– Мамо, так не вийде, тож іди сюди, й слухай, – підтримав батька Микола.
– Синку, я від твоїх серйозних розмов вже втомилася! – сказала синові Зінаїда Петрівна, заходячи у вітальню з заспокійливим в одній руці і з графином з водою – в іншій. – Пам’ятаєш, як ти з нами першу серйозну розмову затіяв?
– Ні, мамо.
– А я ось пам’ятаю! – сказав Дмитро Юрійович. – Ти тоді в десятому класі навчався, і заявив нам, що ти подумав і вирішив, що школу тобі треба покинути, відпочити до кінця навчального року, а потім ти з новими силами розпочнеш навчання у коледжі.
– Ага, тату, і ти тоді зі мною погодився, але з умовою. Відпочивати мені треба було на свіжому повітрі, тому що ти мене двірником влаштувати на роботу вирішив, щоб я час даремно не гаяв.
– Так все й було, а ти чомусь різко передумав, і продовжив навчання. До речі, вчитися навіть краще став, і після 11 класу вступив у інститут.
– Ну, так, – зупинила чоловіка Зінаїда Петрівна. – А через два місяці після початку навчання знову запросив нас із батьком на серйозну розмову. І заявив, що нам треба в інститут сходити й поговорити з викладачем, який до тебе причіпається, і, швидше за все, грошей йому запропонувати, щоб він до тебе м’якше ставився.
– Так, мамо! А ти тоді сказала, що робити нічого подібного не будеш, а якщо мене відрахують, то зможеш мене до себе в дитячий садочок нічним сторожем прилаштувати.
– Так я й сказала, – пригадала Зінаїда Петрівна. – І тут у тебе знову відкрилося друге дихання і ти всі проблеми з викладачем особисто вирішив, і непогано навчався до четвертого курсу.
– А потім заявив нам, що, здається, помилився з вибором професії, і айтішником працювати не хочеш, бо в тебе інше призначення, – почав згадувати Дмитро Юрійович.
– Сказав! А що ви зробили?
– Нічого! Ми погодилися з тим, що коли душа не лежить, то не варто далі вчитися, але…
– Але батько тоді сказав, що мене на службу скоро заберуть, якщо я вчитися далі не збираюся.
– Так і було. І тут ти подумав і вирішив, що з професією не схибив, тим більше, що я тобі роботу знайшов з відстрочкою, – нагадав Миколі батько.
– Так, тату, я вивчився і влаштувався на цю роботу.
– А потім раптом знову сказав, що це не твоє, і працювати в такому ритмі ти не готовий.
– А що? Важко було, між іншим.
– Усім важко, але ніхто роботу не кидає, а ти…
– І я не покинув, бо ти заявив, що сам особисто на службу мене відправиш.
– Ну, так. І ти якось одразу зрозумів, що робота у тебе не така вже й складна, і ти готовий працювати навіть понаднормово. До речі, заробляти став непогано.
– Так, тату, заробляти я став добре, але зараз я не про це з вами поговорити хотів.
– А про що?
– Розумієш, тату, справа в тому, що в мене є дівчина.
– І ти хочеш нас з нею познайомити? Так ми не проти, приводь! Коли вас чекати? – усміхнулася Зінаїда Петрівна. – Я давно вважаю, що тобі розсудливим пора стати.
– Ось я й розсудливий, мамо! Моя Діана вагітна, так що скоро я стану батьком, а ви бабусею і дідусем!
– Хороша новина, синку…
– Чудова, мамо, тим більше, що весілля ми не святкуватимемо, просто розпишемося і у весільну подорож поїдемо, а ви до нашого повернення повинні звільнити для нас квартиру. І бажано ремонт у ній почати робити.
Батьки перезирнулися, не розуміючи, що відбувається.
– Не зрозумів! А з чого ти вирішив, що ми вам свою квартиру звільнимо, Миколо?! – ахнув Дмитро Юрійович, а Зінаїда Петрівна налила в склянку води з графина і почала в нього капати валерʼянку.
– Заспокойся, любий! – звернулася вона до чоловіка. – Давай вислухаємо нашого сина.
– Ось саме так, тату, заспокойся. Тим більше, що я вже пообіцяв Діані, що ми житимемо з нею самостійно у моїй квартирі. Ти ж розумієш, що молода сім’я не може жити під одним дахом з батьками. Це веде до появи непорозуміння й сварок, а моїй Діаночці хвилюватися категорично не можна.
– Синку, а ми з татом де жити будемо? Ти не підкажеш?
– Підкажу, звісно. Ви можете переїхати жити до бабусі.
– До якої саме? – поцікавився у Миколи батько.
– Ну, якщо подумати, то краще вам буде у баби Каті, її квартира знаходиться ближче до вашого місця роботи.
– Тобто, я знову маю жити з тещею? Як в старі добрі часи?
– Точно, тату, адже ти з бабусею вже жив, коли ви тільки одружилися, і непогано жив, між іншим. Баба Катя каже, що такого зятя, як ти, ще пошукати треба.
– Добре ми жили з твоєю бабусею, але тоді і я молодший був, і вона теж. А зараз вона постаріла, їй…
– Про неї дбати треба! А тут і ви до неї повернетесь! Все добре склалося.
– Їй спокій потрібен, любий мій, а тут ми знову в неї оселимося. Ні, це не годиться.
– Тоді переїжджайте до баби Марії. Це навіть краще! Адже вона живе за містом, а вам у вашому віці вже треба вечорами починати на свіжому повітрі гуляти, а там цього повітря повно.
– Тобто, я повинна жити зі свекрухою? Я все правильно розумію? – поцікавилась у сина Зінаїда Петрівна.
– Мамо, а що тобі не подобається? Адже у вас теж чудові стосунки, ти кожну відпустку в селі проводиш, і бабуся цьому дуже радіє.
– Радіє, звісно, тому що я до неї приїжджаю, щоб допомогти овочі й фрукти на зиму заготувати, а батько в цей час городніми роботами займається. Але жити з нами під одним дахом цілий рік вона навряд чи погодиться, синку. Та й мені до роботи звідти добиратися далеко.
– Мамо, ось що ви за люди, чесне слово? Ще жодного разу мене не підтримали, завжди все якісь проблеми у вас.
– Чому не підтримали? Ми раді, що ти одружитися зібрався, синку.
– Мамо, ти мені одружуватися і жити в під’їзді пропонуєш, чи як?
– Ні, звісно, але й переїжджати зі своєї квартири я не хочу, але готова жити з вами під одним дахом.
– Я вже сказав, що мені такий варіант не підходить.
– Це який же ж, синку?
– Скоро дізнаєтесь! – і Микола пішов у свою кімнату, залишивши батьків повністю розгубленими.
Зачинившись у кімнаті, молодик подзвонив бабі Каті.
– Бабусю, привіт.
– Привіт любий, як твої справи?
– Я одружуватися зібрався, і скоро батьком стану! – заявив бабусі улюблений і єдиний онук.
– Чудова новина, Микольцю, я давно про правнуків мрію.
– Ну, тоді ти будеш не проти того, щоб звільнити для нас свою квартиру! Я правильно зрозумів?
– А де я житиму, онучку?
– Можеш жити з батьками, вони не проти, я запитував! А можеш у село до баби Марії переїхати, я навіть не сумніваюся, що це набагато кращий варіант.
– Микольцю, але я застара вже, щоб місце проживання міняти. До того ж я працюю ще, і звільнятися не збираюся, а від Марії до моєї роботи далеко.
– Це не проблема, тебе батько возитиме щодня.
– Він так сказав? Сумніваюсь я щось…
– Та ти не сумнівайся, бабусю, він тебе дуже любить.
– Ну, це, звісно, так, однак, я зі своєї квартири нікуди переїжджати не хочу. І не буду! От не стане мене, тоді заселяйтеся, живіть, а поки я жива, у своїй квартирі житиму я.
– Бабусю, не чекав я від тебе такого! Ти не розумієш, що молода сім’я повинна жити окремо і в хороших умовах.
– Ні, не розумію! Ми з дідом жили після весілля з його батьками і не вимагали, щоб вони для нас свою квартиру звільнили. До речі, непогано жили. І я готова вас прийняти у себе, якщо твоя наречена пообіцяє поводитися добре.
– Ні, бабусю, такий варіант ми навіть не розглядаємо.
– Ну, тоді вибач, нічим допомогти не можу.
– Добре, бабусю, тоді я бабі Марії подзвоню, вона вже мені не відмовить.
– Марійка? Ти в її будинку жити збираєшся, чи що? А її куди подінеш?
– Дізнаєшся трохи пізніше! А зараз вибач, мене чекає серйозна розмова.
Вже через п’ять хвилин Микола розмовляв з бабою Марією.
– Бабусю, привіт, я тут подумав і вирішив, що тобі останнім часом важко жити самій в селі.
– Та ти що, Микольцю, таке говориш?! Нормально у мене все, я звикла!
– Відвикати пора, у твоєму віці треба вже своїм здоров’ям займатися. А це краще робити в місті, тут і поліклініка поруч, та й батьки завжди тобі на допомогу прийдуть. Тож готуйся до переїзду!
– Нічого не розумію, Миколо, а будинок мій, як же ж без нагляду?
– Будинок твій буде під наглядом. Там житиму я з дружиною і нашою майбутньою дитиною. Я тут подумав, що так навіть краще буде. Зрештою, на свіжому повітрі немовляті буде добре, та й будинок у тебе чудовий. У ньому я зможу жити не напружуючись.
– Зможеш, напевно, адже дах ми нещодавно перекрили з твоїм батьком, газ теж провели, вода давно в мене в домі, каналізація теж є. Але тільки я не зрозумію, як я до роботи добиратимуся.
– Батько тебе відвозити буде і привозити. А можеш зовсім не працювати. Ти ж пенсію вже отримуєш!
– Не можу я не працювати. І взагалі переїжджати нікуди зі свого будинку я не хочу, але згодна прийняти вас у себе, якщо ви пообіцяєте, що будете поводитися добре.
– Бабусю, і ти теж не розумієш, що молодим треба жити окремо?
– Розумію, звісно, ми ось із твоїм дідом одразу окремо жити стали від батьків. Спочатку в гуртожитку, поки вчилися, а потім у село переїхали, і будинок збудували.
– Бабусю, куди ти пропонуєш мені дружину й дитину селити? Батьки ні до тебе, ні до баби Каті переїжджати не хочуть, а баба Катя теж зі своєї квартири з’їжджати заради нас відмовилася, і ти теж нам будинок звільняти не хочеш. Що ж мені робити? Я Діані вже пообіцяв.
– Любий мій, а ти квартиру купи в цей, як його там…
– В кредит, чи що? А в мене грошей на початковий внесок немає.
– Це не проблема. Ви ж весілля гуляти не збираєтеся, а я тобі грошей відклала на подарунок, та й Катерина теж, і батьки твої напевно назбирали. А щомісячний внесок із зарплати твоєї платити будете, вона ж у тебе хороша. Та й якісь виплати отримаєте.
– Я подумаю над твоєю пропозицією, бабусю, але було б краще, якби ти погодилася на мою пропозицію.
– Можливо, любий, але я не погоджуся, – відповіла Миколі бабуся, й поклала слухавку…
…Через місяць Микола одружився з Діаною і молоді поїхали у весільну подорож.
Відпочивав він там спокійно, бо повертатися їм було куди.
Зовсім недавно він купив квартиру в кредит, початковий внесок на яку йому дали батьки й бабусі.
Самі ж вони залишилися жити у своєму власному житлі, яке згодом безумовно дістанеться Миколі і його дітям.
Але це буде не скоро, бо жити вони збираються ще довго.
І серйозних розмов з Миколою вони зовсім не бояться, бо їх було вже багато, і ще ніколи йому не вдалося вмовити їх діяти за його вказівкою.
До речі, всі вони сподіваються на те, що Микола навчився у них вести серйозні розмови з дітьми, бо УЗД показало, що у них з Діаною мають народитися двійнята.
А серйозно розмовляти з двома дітьми – це набагато складніше…
