Життєві історії

Зіна з донькою Олю вирішили переїхати з села у невелике містечко. Грошей не було, тож поселилися вони в кімнаті в гуртожитку. З собою вони взяли із села і свого кота… Кімната була невелика, але тепла і світла. – Мамо, а де тут грубка?! – одразу запитала Оля. – Он там залізна зелена батарея під вікном, – посміхнулася мати. – А «грубка» он за лікарнею… Бачила трубу? Кіт Маркіз оглядав кімнату і раптом сів біля дверей! Хтось тихо постукав… Навіть не постукав, а пошкрябався. Потім знову пролунав стукіт… Вони відкрили двері й застигли від несподіванки

Кіт Маркіз лежав на теплій грубці. Він ще й не здогадувався, що його життя скоро зміниться.

Хазяйка Зінаїда вже два тижні лежала в лікарні. Шансів на одужання було небагато.

Її чоловік Петро був удома, але можна було сказати його майже не було.

Про кота він зовсім не думав, як і про єдину дочку Олю. Він гульбанив – біда, дружина дуже слаба в лікарні.

Але за великим рахунком, це був просто привід погульбанити. Його нічого не зупиняло…

Десятирічна Оля вже могла сама про себе подбати. Вона ж і кота Маркіза годувала.

Вночі вони спали біля грубки, тепло було тільки там. На ранок піч остигала, але трохи проспавшись, батько приносив дрова, ставив варити картоплю, яйця – все, що в них було.

Сусідка Валя приносила молоко. Потім батько обіцяв більше не гульбанити, але надвечір все повторювалося.

Оля із сусідкою на вихідних відвідували в лікарні матір.

– Матусю. Одужуй швидше. Нам без тебе погано. Я Маркізу молочко даю, а ще яєчко, але кури мало несуть. А нещодавно він приніс величезного пацюка. Він всю ніч шкрябався, я боялася…

– Не бійся, доню… Я постараюся… Лікар сказав, що я сильна…

– Ти вже постарайся.

Мати слабкими руками клала доньці в кишеню цукерки й печиво, якими її пригощали сусідки по палаті. Потім разом з Маркізом вони їли печиво. Цукерки він не любив…

…Одного ранку піч так і залишилася холодною, батько не прокинувся.

– Догульбанився, – сказала про нього сусідка Валя.

Батька поховали. Приїжджала його мати, але їй дитину довірити не можна було.

Олю на якийсь час взяла до себе сусідка. Тільки Маркіза ніхто не брав – там були свої коти і жити б він там не зміг.

Оля сама гріла пічку, годувала кота. Добре, що Валя не забороняла їй це робити.

Зіні про відхід чоловіка говорити переживали, думали, щоб гірше не стало. Але вона сама все відчула.

– Доню… Ти тримайся, я обов’язково видужаю…

І вона одужала! Лікар дивувався цьому, як справжньому диву. Тільки повертатися в холодну хату їй було не можна. Якби ж хоч було літо, а то надворі мороз і вітер.

– Зінаїда. Тобі краще переїхати з вашого села в район. Інакше всі мої зусилля марні. Тут лікарня поряд, а з житлом я тобі допоможу. У нас у гуртожитку кімната одна пуста є. Роботу тобі теж знайдемо, санітаркою поки що в лікарні можеш влаштуватися, а потім буде видно. Машину я тобі для переїзду також знайду. Погоджуйся, заради доньки.

– Я згодна, адже я заради неї й живу.

– От і молодець. Вдягайся тепліше. Зранку машина буде…

Кімната була невелика, але дуже тепла і світла.

– Мамо, а де грубка?

– Он та залізна зелена батарея під вікном. А грубка за лікарнею. Бачила там величезну трубу?

– Тепло…

– Так, тепло.

Маркіз оглядав кімнату і раптом сів біля дверей. Хтось тихо постукав, навіть не постукав, а пошкрябався. Потім знову пролунав стукіт.

Вони відкрили двері й застигли від несподіванки.

– Привіт. Я Людмила, ваша сусідка. А це Василина, – жінка вказала на кішку, яка вже лагідно ходила біля Маркіза. – Вона тут жила, господар поїхав за сімейними обставинами, а її залишив на нас. Вона почула шум і до вас. Мабуть, думала, що він повернувся. Спершу це був Василь, як імʼя в її хазяїна. Але потім виявилось, що це кішка!

Маркіз і Василина подружилися. Кішка так і залишилася в них у кімнаті. Парочка гуляла разом, спала разом, і їли вони з однієї миски.

Із сусідами Зіні та Олі дуже пощастило. Не було гульвіс, бешкетників, усі були тихими і культурними.

Із роботою теж все склалося. Лікарня була майже поряд, Оля завжди допомагала. Все погане було позаду…

…Минуло два роки. Якось у їхню кімнату постукали. Приїхав Василь. Він вирішив забрати Василину. Кішка його впізнала.

– Виходить, що ми зайняли вашу кімнату?

– Ні, це мені свого часу виділила лікарня, коли я починав працювати. Вимушений був виїхати. Зараз мені виділили інше житло. Тож ця кімната ваша. Тут затишно стало, не те, що в мене раніше. Ніколи було наводити лад, та й працював я багато. Було не до цього. Василину мені подарували вдячні пацієнти. Я лікар. Якщо що – звертайтеся, але краще не треба.

– Звісно, не треба! – засміялася Зіна.

Василь узяв кішку й пішов.

Після цього він приходив часто. Василина завжди поверталася до Маркіза на колишнє місце проживання.

Маркіз іноді зникав, але обов’язково приходив з подругою.

Василь приходив знову і знову. Вони вже всі разом пили чай і сміялися з дружби Маркіза і Василини.

– А чому вони не мають кошенят?

– У Василини були кошенята, я її ледве виходив після цього. Вона дуже важко народжувала. Ну, а тепер все не може бути вже…

…Невдовзі Василь зробив Зіні пропозицію.

– Ну якщо наші коти, тобто кішки, тобто кіт і кішка разом, то може нам теж, варто спробувати бути разом, – пожартував він. – Вибач, якась незграбна пропозиція. Я просто ніколи ще не робив такого. Виходь за мене заміж.

– Ну, якщо Оля не проти…

– Звісно я не проти!

– Ти все чула?!

– Чула!

…Весілля було скромним, але веселим. Зіна й Оля переїхали до Василя. У нього була, хоч і невелика, але власна двокімнатна квартира. Дітей Зіна більше не могла мати. Василь також. Оля стала лікаркою, як і її вітчим.

Коли вона поїхала вчитися, мама й вітчим удочерили ще дівчинку…

…Зараз у Ольги велика родина, троє дітей, вісім онуків та правнуки.

Давно немає її мами і вітчима. Натомість у домі є два коти. Маркіз і Василина, на згадку про колишніх котиків…

Вам також має сподобатись...

Віктор з Мариною та дітьми переїхали зі своєї квартири. Так захотіла мати Віктора, яка була власницею. Їм довелося винайняти маленьку двокімнатну квартиру на околиці міста. Діти важко переживали переїзд, особливо маленька Леся. Якось увечері, коли Віктор повернувся з роботи, він застав Марину в сльозах. – Знаєш, – повільно сказав він. – Може, нам варто поговорити з мамою? Спробувати виправити все? Марина кивнула, витираючи сльози. Наступного дня Віктор набрався сміливості та зателефонував матері. На його подив, у слухавці почувся незнайомий чоловічий голос. – Алло? Хто це? – здивовано спитав Віктор. Він не розумів, хто це такий може бути

Ольга Іванівна ліпила вареники на кухні, коли у двері подзвонили. Жінка пішла відкривати. На порозі стояв її син Юрій, він був добряче “веселий”. – Що сталося синку? – захвилювалася жінка. – Сталося, мамо, сталося, – пробурмотів Юрій. Чоловік пройшов на кухню, і кілька хвилин, стояв біля вікна з акуратною папкою в руках і розмахував нею, немов у ній було все – і погане і гарне відразу. – Що це? – не витримала мати. – А це якраз те, що сталося, – тихо промовив Юрій. – Візьми, подивись! Ольга Іванівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого

Вадим вечеряв на кухні із своєю дружиною, коли пролунав телефонний дзвінок. – О, Оленка дзвонить, – сказав він до дружини, глянувши на екран мобільного телефону. – Привіт, сестричко! – весело сказав чоловік, піднявши слухавку. – Вадиме, ти вдома? – схвильовано запитала Олена. – Вдома! А що сталося? – запереживав за сестру чоловік. – Увімкни телевізор. Таке кіно цікаве побачиш, очам своїм не повіриш…, – несподівано сказала Олена. Вадим вийшов у кімнату до телевізора, швидко клацнув пультом і… аж ахнув від побаченого

Віра готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був не знайомий. – Слухаю! – сказала Віра, піднявши слухавку. – Привіт, Віро! – радісно вигукнула її сестра Оля. – Привіт, – без жодної радості відповіла сестра. – Потрібна твоя допомога…, – почала здалеку Оля. – Нічим не можу допомогти! – відразу повідомила Віра, не бажаючи слухати прохання. – Ти що, на мене чомусь образилася? – не зрозуміла Оля. – Ти ще питаєш? Після того, що ти зробила, я й знати тебе не хочу! – не витримала Віра. – Ти про що? Що я такого зробила? – здивовано запитала Оля, не розуміючи, що відбувається