Життєві історії

Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм. Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік поспішив у коридор. Іван відчинив двері і став на порозі. Він побачив перед собою літню сусідку. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою. – Вибачте, заради Бога, але я маю вас дещо запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните підлогу? – Навіщо? – Іван розгубився. – Як навіщо?! – пенсіонерка насупилась. – Ви живете в цій квартирі вже багато років… Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде

Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм.

Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік, вимкнувши телевізор, поспішив у коридор.

Іван відчинив вхідні двері і став на порозі.

Він побачив перед собою літню сусідку – майже свою ровесницю. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою.

– Вибачте заради Бога, але я маю вас запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните у квартирі підлогу?

– Навіщо? – Іван розгубився.

– Як навіщо?! – тут пенсіонерка насупилась. – Ви живете в квартирі наді мною вже багато років…

Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде.

– Нашому будинку шістдесят років… – нагадав Іван точний термін. – Коли ми сюди переїхали, мені було десять…

– Ось-ось… – кивнула вона. – І за весь цей час, у вашій квартирі ніхто так і не спромігся зайнятися підлогою.

– І що?

– Як що? Вона ж у вас давно скрипить.

– Хто?

– Ваша підлога! – жінка починала нервувати. – І не вдавайте, будь ласка, що ви не розумієте, про що я говорю. Щоранку я прокидаюся від шаленого скрипу над головою. Мені здається, що я чую кожен ваш крок, ваш кожний рух, і мені від цього стає неприємно.

– Вам неприємно, що я досі живу, і все ходжу та ходжу над вашою головою? – він зробив здивоване обличчя.

– Мені неприємний скрип вашої підлоги! – вигукнула невдоволено жінка.

– Що вдієш, шановна сусідко? – зітхнув раптом сумно він. – Це звичайна старість…

– Яка старість? – жінка злилася все більше і більше. – До чого тут старість?!

– А до того, що все довкола старіє, – відповів він, по-доброму посміхаючись. – Ми з вами старіємо, дерева за вікнами старіють, будинок старіє, і навіть підлога, і та, старіє. Від цього й рипить.

– Ось я й питаю, чому ви не заміните її? – наполегливо вимагала відповіді жінка. – Усі в будинку давно змінили або відремонтували підлогу, а ви вперто не бажаєте цього робити.

– Тому що я шанобливо ставлюся до будь-якої старості, – знизав плечима чоловік.

– Та що це таке?! – ахнула сусідка. – Ви жартуєте наді мною?

– Анітрохи. І, до того ж… Ви знаєте, що ви… Вибачте мене заради Бога, але ви теж скрипіте.

– Я? – здивувалася вона.

– Та ви.

– Що ви собі вигадуєте? У моїй квартирі давно вже нова підлога!

– А я говорю не про вашу підлогу, – він знову посміхнувся. – Щоразу, коли ми зустрічаємося в під’їзді, ви проходячи повз, завжди злегка поскрипуєте.

– Хіба? – вона застигла від здивування.

– Хіба ви не помічаєте?

– Ні, – сусідка не розуміла, жартує Іван, чи говорить серйозно. – І цього бути не може. Я не можу скрипіти!

– Значить, це ви так дихаєте? – запитав він. – Тяжко, і ніби зі скрипом…

– Ах, якщо тільки це… – вона зітхнула. – Так, у мене останнім часом іноді буває задишка. Але я її до неї вже майже звикла і не помічаю…

– Ось і я теж не помічаю, як скрипить моя підлога, – знизав плечима він.

– Як можна не помічати такий шалений скрип?

– Шалений? Навпаки, він дуже осмислений.

– Який ще осмислений? – знову здивувалася жінка.

– Він чарівний, цей скрип.

– Що ви все вигадуєте?! Як може скрип підлоги бути чарівним?

– Ще й як може, – Іван раптом зробив мрійливе обличчя. – Скрип моєї підлоги дуже часто переносить мене в минуле.

– Куди? – здивувалася вона.

Він почав пояснювати.

– Коли я чую цей скрип, я починаю згадувати, як по цій підлозі свого часу ходили ноги моєї покійної дружини. А ще мені згадується, як весело по ньому бігали ніжки моїх діточок. І ще – як витанцьовували на ньому мої гості. До речі, у вас давно у квартирі танцювали гості?

– Танцювали гості? – вона розгубилася. – Які гості?

– Звичайні. Веселі й життєрадісні.

– Ах, такі? Таких давно не було… – щиро зізналася вона. – Дуже давно. Я вже взагалі сумніваюся, чи приходили до нас із чоловіком колись гості, чи ні?

– Ну, звісно, приходили! – ствердно сказав Іван. – Навіть я це пам’ятаю. Ви із чоловіком жили дуже весело.

– Так? – вона замислилась. – А й справді… Було й у нас весело…

– А діти, що вони теж до вас давно не приходять?

– Діти? – жінка сумно зітхнула. – Ну, по-перше, діти – це не гості. Діти – це діти. Але й вони, на жаль, також тепер приходять дуже рідко. У всіх свої справи, турботи.

– І в мене те саме… А уявляєте, якщо в мене перестане скрипіти підлога… Що я робитиму?

– Як що? Ви будете насолоджуватися тишею.

– Тишею? – на його обличчі з’явився переляк. – Але ж тиша, це найлякливіше, що може бути на цьому світі.

– Чому? – заперечила вона. – Я дуже люблю тишу!

– Любите?

– Так.

– Тоді, проходьте до мене в квартиру, – він зробив на запрошення жест рукою.

– Навіщо?

– Проходьте, проходьте. Йдіть за мною.

– Куди? – сусідка не розуміла, що хоче їй Іван довести.

– Зараз ми пройдемося з вами по моїх кімнатах.

– Навіщо?

– Щоб ви поринули у минуле. Згадали, як весело скрипить підлога. Які оди вона співає про наше з вами життя.

– Оди?

– Ну звісно. Адже ми з вами – доки ми скрипимо, ми живі! Адже так?

– Ну, не знаю… – розгубилася вона.

– Ходімо, і ви дізнаєтесь…

Вона, все-таки, увійшовши в квартиру, вирушила за цим дивним сусідом по кімнатах, слухаючи, як відгукуються дошки на кожен крок.

– Чуєте? – захоплено спитав він.

– Що? Скрип?

– Ну, це ж не просто скрип! – вигукнув невдоволено чоловік. – Це подих квартири. Вона жива.

– Ви що, хочете сказати, якщо в моїй квартирі підлога не скрипить, моя квартира нежива?

– Ні, вона не нежива. Вона у вас затихла… Бо налякана…

– Хто ж це цікаво її налякав?

– Ви й налякали. Ви ж любите тишу. Ось вона й затихла. Адже життя – воно, зазвичай, таке галасливе.

– Та ну вас! – вона застигла, і невдоволено дивилася на нього. – Знайшли, бачте, собі відмовку, щоб тільки не робити ремонт. Усі ви мужики, чи що такі? Я ось до свого покійного чоловіка, теж, сварилася, сварилася. Сяк-так він погодився підлогу поміняти.

– Поміняв, і не стало… – пробурмотів Іван. – Так часто буває. Але тепер вам добре. Тому що ви любите тишу…

– Що?.. – вона дивилася на нього трохи ошелешеним поглядом. – Ви що, хочете сказати, це через мене чоловіка не стало?

– Ні, що ви… Ви тут ні до чого. Просто він відчув, що настав час, і зробив те, що ви просили. Тому що пора…. Я ось теж, обіцяю вам, як тільки відчую, що мені пора, то одразу найму людей, і вони відремонтують підлогу в моїй квартирі. І ви перестанете чути мої кроки.

– Дивний ви якийсь… – після довгої паузи сказала сусідка. – Я тепер навіть не знаю, що й думати про цей ваш скрип.

– А що тут думати? – Іван знову посміхнувся. – Зараз я чайник поставлю, і ми ще з вами поговоримо. Про підлогу, і про все…

Раптом зверху над головою почувся скрип дерев’яної підлоги.

– О, чуєте?! – зрадів Іван. – Яка музика! Нагорі теж – риплять потихеньку! І значить, життя триває…

Він підморгнув сусідці і повторив:

– Триває життя…

Вам також має сподобатись...

Петро збирався на роботу, коли задзвенів його телефон. Дзвонив нотаріус. – Запрошую вас на розмову, Петре Олексійовичу! – сказав він. Петро, неабияк здивувавшись, під’їхав до контори. – Я так розумію ви не знаєте? – запитав його нотаріус. – Напевно, Андрій Іванович вас не повідомив? – Про що? – здивовано запитав Петро. – Андрій Іванович залишив заповіт, згідно з яким вам належить гараж. І ось візьміть ще оцей конверт. Петро узяв пухкий конверт, документи на гараж і пішов. Він відкрив конверт. Там був лист і фото. Петро взяв у руки листа, почав читати й застиг від здивування

Віра сиділа на дивані і думала про щось своє. Пролунав телефонний дзвінок. – Віро? Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба поговорити. Це дуже важливо. Приїжджай. Моя адреса…, – раптом сказав у слухавці колишній чоловік Віри Олег. Віра довго думала, що могло Олегу знадобитися від неї. – Двадцять років не з’являвся, а тут намалювався, – думала жінка. Проте цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку де жив Олег. Але Віра навіть здогадатися не могла, навіщо колишній чоловік покликав її до себе

Таня варила суп, коли пролунав телефонний дзвінок. – Таню, мені потрібна твоя допомога. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною в одне місце, – затараторила подруга Віра. – Допоможеш? – За годину підійде? – погодилася Тетяна. – Добре, за годину заїду за тобою, – сказала Віра. Закінчивши з обідом, Таня швидко зібралася, і дочекавшись Віру вони вирушили в дорогу. – А куди ми їдемо, якщо не секрет? – усміхнулася Таня. – Навіть і не знаю, як сказати, – спробувала ухилитися від відповіді Віра. – Та кажи, як є! – наполягла Таня. І Віра все розповіла подрузі. Тетяна вислухала її і застигла від почутого

Андрій повернувся додому і одразу попрямував на кухню, ввімкнув світло. – О, а ти чому в темряві сидиш? – здивувався він, побачивши дружину, яка сиділа за столом і мовчки дивилася у вікно. – Щось сталося? – Я навіть не знаю, як тобі це розповісти, – важко видихнула Юля. – Ти про що? – не зрозумів Андрій. – Сьогодні, до мене приходила твоя мама, і дещо мені сказала. Андрію, це в голові не вкладається! – Юля зробила паузу, зібралася з думками і все розповіла чоловіку. Андрій вислухав дружину і аж скривився від почутого