– Приїжджайте до мене негайно! – у голосі своєї невістки Інни Віра почула прямо наказ.
Вона не встигла нічого запитати чи відповісти, оскільки Інна поклала слухавку.
Віра зітхнула – вона втомилася рахувати, вкотре дружина Ігоря викликає її «на розмову».
Відбувалося це періодично раз на місяць і завжди однаково – Інна дзвонила, вимагала (не просила!) приїхати.
Відчиняла двері з незадоволеним виглядом. Недбалим кивком запрошувала пройти у квартиру. Потім вказувала свекрусі на стілець посеред кімнати, і вистава починалася.
Так було й цього разу…
Зустріч виявилася дуже неприємною.
Надуваючи губки, витираючи «заплакані» очі, зітхаючи й охаючи, Інна почала здалеку:
– Ви не уявляєте, Віро Іванівно, як важко жити з вашим сином. Він не розуміє елементарних речей. Навіть туалетом, вибачте, користуватися не вміє. Сто разів доводиться повторювати йому одне й те ж саме. А толку – ні-я-кого! Він навіть не намагається змінити свої звички.
– Але, Інночко, Ігор вже дорослий, йому важко відмовлятися від того, до чого він звик. Май терпіння…
– Терпіння? – Інна навіть слів не знайшла від обурення. – А це нічого, що ми вже п’ять років разом? За цей час кого хочеш можна всьому навчити! Але ж Ігор – ні! Звідси висновок – йому не важко, просто не хоче!
І Інна розповіла свекрусі в деталях, як вона щодня гарує з її сином. Про все розповіла. Аж до найдрібніших, дуже особистих подробиць.
Віра почувала себе дуже недобре. Внутрішньо вона погоджувалась, що, можливо, не прищепила синові корисні, з погляду невістки, звички. Але яке відношення вона має до того, що Ігор недостатньо уважний у ліжку? Що часто засинає замість того, щоб виконувати подружні обов’язки? Що не цілує дружину, приходячи з роботи. Що не опускає кришку унітазу?
Слухаючи Інну, Віра думала:
– Як вона може? Невже не соромно обговорювати зі мною подібні речі?
Сама вона вважала, що виносити сміття з хати – це неправильно, навіть погано. Подружжя саме має вирішувати свої проблеми, а не втягувати близьких у свої сварки…
Свекруха уважно спостерігала за невісткою, але, як не намагалася, не знайшла в неї на обличчі й тіні збентеження.
– Ось ви, Віро Іванівно, чи змогли б усе це терпіти стільки років? – запитала Інна, явно не підозрюючи, що окрім неприязні свекруха в цей момент нічого іншого до неї не відчуває. – Мовчите? Отож! От і я не можу. Тож я прийняла тверде рішення…
Віра Іванівна аж стрепенулася.
– Невже я зараз це почую? – тільки й подумала вона.
– Я подаю на розлучення! – сказала невістка.
Такого повороту Віра Іванівна не очікувала.
П’ять років тому, коли Ігор вирішив одружитись, вона дуже зраділа – з’явилася надія дочекатися онуків. Інна одразу їй сподобалася – усміхнена, добра. Трохи згодом з’ясувалося, що невістка чудово готує і господиня чудова.
А коли вона Ігорю сина подарувала, а бабусі – довгоочікуваного онука, Віра Іванівна зовсім розтанула: подарувала дітям двокімнатну квартиру, яка дісталася їй від діда кілька років тому…
Спершу все добре було. Молоді жили дружно, виховували сина і бабусю не забували: дзвонили, відвідували. І вона до них – з усією душею. І з дитиною сиділа, і грошенят підкидала.
І в їхні стосунки ніколи не лізла. Вважала це неприпустимим.
А потім все різко змінилося.
Син із невісткою стали постійно сваритися. Іноді, щоб син того не бачив, привозили Максима до бабусі на цілий тиждень.
Вони не розповідали, що і як, але Віра Іванівна здогадувалася – схоже, її синочок знайшов подружку на стороні.
Як вона сварилася до нього! Соромила! Просила не кидати сім’ю, не залишати сина без батька, а її без онука.
Інна в той період жодного разу у свекрухи не з’явилася.
Ігор слухав мовчки. Не виправдовувався, не сперечався. Потім спитав:
– Мамо, а з чого ти взяла, що я зраджую дружині? Інна тобі щось сказала?
– Ні, синку, – зніяковіла Віра. – Просто мені здалося… Ви так часто сваритеся… Інна не заходить… Ти – сам не свій…
– І це все?
– Ну… Я не знала, що й думати. Адже все добре: будинок є, достаток, дружина – створена бути господинею, ти – спокійний, відповідальний… Немає причин для постійних сварок. Значить…
– Ні, мамо, це нічого не значить. Помилилася ти. Немає в мене нікого і ніколи не було.
– То чого ж ви сваритеся? Не зрозумію…
– Не звертай уваги, – сказав Ігор, дивлячись кудись у далечінь. – Все у нас нормально…
Після цього «нормально» і почалися показові розбірки. Здавалося, Інна подобається виставляти чоловіка недолугим перед матір’ю і робити свекруху винною.
І в неї це чудово виходило!
Ось і зараз Ігор сидів, опустивши голову, грав жовнами на вилицях.
Віра Іванівна виправдовувалася, старанно підбираючи слова. Говорила, що треба шукати компроміси, що треба цінувати, любити й поважати один одного…
Прості речі…
Нічого іншого вона й не могла сказати, переживаючи посилити ситуацію.
Зазвичай Інна слухала її з кривою усмішкою, а потім поблажливо казала, що колись її терпіння скінчиться, і вона покине Ігоря.
І ось тепер ця заява про розлучення…
Віра Іванівна не придумала, що відповісти. Розгубилася. Мовчки встала й пішла.
Вона ішла й думала:
– Що робити? Мало того, що Інна маніпулює Ігорем, так вона ще й мені влаштовує. Якою я стала? Зовсім вже! Чому мовчу? Чому дозволяю так із собою поводитися?»
І сама собі відповідала:
– Бо дуже переживаю сказати, що думаю, бо після моїх слів їхній шлюб може розвалитися.
А я хочу, щоб вони були разом. Хочу, щоб Ігор був батьком. Справжнім. І щасливим, щоб був. А ще – дуже онука шкода… Сподіваюся, про розлучення – це лише слова.
Підходячи до будинку, Віра раптово зупинилася. Проста думка прийшла до неї в голову ніби звідки і здалася абсолютно правильною:
– А це ненормально, що вона дзвонить саме мені, щоб поскаржитися на чоловіка. Я ж їй не мати, я – свекруха. Наступного разу скажу, щоб більше не дзвонила з таких приводів. Поясню, що ціную її, їхню сім’ю, але брати участь у розбірках більше не буду. Ніколи».
Полегшено видихнувши, як буває, коли якась проблема звалюється з плечей, Віра енергійно дійшла до під’їзду і пішки почала підніматися на шостий поверх. Вона завжди так робила – тренувала ноги та берегла фігуру.
Коли відчиняла двері, задзвонив телефон. Зиркнувши на екран, Віра знову напружилася:
– Невістка! Що їй ще треба?
– Віро Іванівно, – ласкаво прощебетала Інна. – А ми з Ігорем помирилися! Так що ви не хвилюйтесь, у нас все чудово!
У слухавці почувся сміх і якась метушня …
– Я рада, – стримано відповіла Віра.
Поклавши телефон у кишеню, жінка роздратовано подумала:
– Дивно… Помирилися… Втім, як завжди… Високі стосунки… Цікаво, що я в них – замість громовідводу? Ну ні! Так не піде! Пора із цим закінчувати!
Наступного дня Віра зателефонувала синові:
– Ігорю, скільки можна це терпіти? Твоя дружина зовсім совість втратила, з жиру біситься. Треба їй пояснити, що вона чудово живе, що чоловік у неї – найкращий.
– Але ми помирилися…
– Надовго?
– Не знаю…, – сумно відповів Ігор, – а що ти пропонуєш?
– Давай-но, почни себе поводити зовсім по-іншому. Посидь із друзями. Їдь на риболовлю, а її не попереди. Потім погульбань. Влаштуй сварку. Тільки сильно не захоплюйся. Подивимося, що твоя Інна заспіває.
– Ти серйозно?! – здивовано спитав Ігор.
– Звичайно. А якщо не допоможе – даси їй зрозуміти, що в тебе інша є. Нехай відчує, що може втратити все, – Віра дивувалася власною жорсткістю.
– А що потім? – син помітно пожвавішав.
– Там буде видно! – урочисто сказала Віра. – А то взяла моду – відчитувати чоловіка та свекруху! Сподіватимемося, що таке лікування подіє. Чого мовчиш?
– Жорстко ти…
– Так. Проте ефективно…
Через місяць Інна прийшла до свекрухи.
Сама.
За допомогою.
На неї важко було дивитись.
– Мамо, не знаю, що робити, – ледь чутно говорила вона, не зводячи очей. – Ігор так змінився. Схоже, він мене розлюбив.
Ще через місяць Інну було не впізнати – тиха, лагідна, ніжна. Як колись…
Залишилось одне питання – чи надовго?
