Життєві історії

– Все, я від тебе йду! – з порога сказав дружині Сергій і поліз у шафу по валізу. – Йду назавжди. – Слава Богу, – несподівано для чоловіка сказала Олена. – Ти звісно, молодець, що нарешті все це затіяв. Але перед тим, як піти, будь ласка, напиши мені розписку. – Що? Яку ще розписку? – розгубився Сергій, і здивовано глянув на дружину

-Все, я від тебе йду! – тільки-но зайшовши в квартиру, сказав Сергій дружині і поліз у шафу по валізу. – Йду назавжди.

-Слава Богу, – несподівано для чоловіка сказала Олена.

-Навіть так? – Сергій на мить зупинився, а потім поспішно став заповнювати валізу своїми речами. – Значить, я все правильно роблю.

-Правильно, – підтвердила дружина. – Давно треба було.

-Що – давно? – Сергій знову мигцем глянув на Олену, при цьому швидко складаючи сорочки у валізу. – Давно треба було піти від тебе, чи давно здогадатися, що ти мене не любиш?

-Треба ж, яке поспішне розставання, – посміхнулася Олена, спостерігаючи за його рухами, а потім не стрималася і запитала: – Ти куди так поспішаєш? Складай речі акуратніше.

-Нічого з ними не буде, – чоловік уже складав у валізу свої светри. – Все попрасується. А мене внизу таксі чекає.

-Ти ще й на таксі? – щиро здивувалася Олена. – А що, машину мені залишаєш?

-Ні. Тобі лишається квартира.

-Так вона й така моя.

-А машина моя! – сказав Сергій.

-То чому ж ти сам не за кермом? – не вгавала дружина.

-Просто я знаю, що після розмови з тобою я буду сам не свій. Тому їхати не буду за кермом.

-Це так, – Олена посміхнулася. – Це я давно за тобою помітила. Ти звісно, молодець, що нарешті все це затіяв. Але перед тим, як піти, будь ласка, напиши мені розписку.

-Що? Яку ще розписку? – чоловік спробував закрити вже повну валізу. – Не закривається.

-А ти другу валізу візьми, – порадила дружина.

-Другу я залишаю тобі.

-Ну, якщо так, то дякую. Так ось, напиши мені розписку, що йдеш від мене раз і назавжди.

-Що значить раз і назавжди? – не зрозумів чоловік.

-А те й означає. Напиши, я такий-то, будучи в здоровому глузді і розумі, обіцяю, що йду від своєї дружини такої-то, безповоротно і назавжди. Тобто, без права повернутися назад.

-Що? – розгубився Сергій, і здивовано глянув на дружину.

-То, – спокійно відповіла Олена.

-Навіщо тобі цей папірець?

-Треба. На пам’ять. Але головне, щоб якщо ти раптом завтра передумаєш, і знову з’явишся на порозі, я тобі могла показати цю розписку.

-Навіщо?

-Щоб ти одразу розвернувся і пішов.

-Не зрозумів, – Сергій застиг. – Ти що, думаєш, я йду, щоб повернутися. Та ніколи в житті!

-Я тобі охоче вірю, – Олена знизала плечима. – Але все одно, так мені буде спокійніше. Не хочу, щоб ти вже завтра, коли повернешся, обурювався, від того, що побачиш тут незнайомого чоловіка.

-Що значить – чоловіка?

-Мені здається, що ти ставиш нерозумні питання. Зібрався? Пиши розписку й біжи. На тебе таксі чекає.

-Зачекає! – Сергій раптом присів на диван, задумався, потім знову уважно подивився на дружину. – І все-таки, що означає – я побачу тут незнайомого чоловіка?

-Любий, тебе, зараз, здається, чекає не тільки таксі, а й незнайома мені жінка. Так?

Чоловік промовчав.

-То що тебе дивує? – продовжила дружина. – Що в мене може з’явитися незнайомий тобі чоловік?

-Але ж ти сказала, що він з’явиться вже завтра.

-А в тебе є жінка вже сьогодні. А з’явилася вона, мабуть, не вчора і навіть не позавчора. Отже, все гаразд. Пиши розписку і йди, – Олена простягала йому аркуш паперу і ручку.

-У тебе хтось є? – раптом запитав Сергій.

-А це щось змінює?

-Можливо.

-Любий, валізу збирав ти, а не я. Тому я не відповідатиму на твої запитання.

-Але чому?

-Тому що ти вже вирішив, поставивши мене перед фактом.

-А якщо я не піду? – раптом запитав Сергій. – Якщо я зараз поверну всі речі на місце? Ти мені скажеш, чи є в тебе хтось, чи ні?

-Не вигадуй, любий. Ти вже зібрався.

-Але ж папірець, який ти від мене просиш, я ще не написав.

-То пиши.

-Не буду! – у голосі чоловіка з’явилася якась дитяча примхлива інтонація. – Поки не скажеш, чи є в тебе хтось, чи ні, я нічого писати не буду!

-Дивний ти якийсь… – дружина сіла поруч із ним. – Ну, не пиши. Іди просто так.

-Але чому?! – не вгавав чоловік.

-Що чому?

-Чому ти так легко мене відпускаєш?

-А ти сподівався, що я тебе триматиму? – усміхнулась Олена.

-Ну, хоч трохи. Чому все відбувається так просто?

-Тому що я не хочу, щоб ти, як сам і говорив, був сам не свій. До того ж останні тижні нашого співжиття показали, що розставання неминуче. Йди.

-Не можу, – зізнався чоловік.

-Йди, – знову повторила дружина. – Тебе таксі чекає.

-Не чекає на мене ніхто! Я просто хотів швидко піти. Щоб не розпочинати довгу та нудну розмову. Але твоя розписка мене спантеличила.

Чоловік різко встав, відсунув валізу, і пішов в іншу кімнату, де ліг на ліжко й задумався.

-Так ти йдеш, чи ні? – гукнула йому Олена.

Не дочекавшись відповіді, вона зітхнула, і все-таки почала розбирати валізу…

Вам також має сподобатись...

Галина сиділа вдома, в’язала шкарпетки. Раптом хтось постукав у вікно. –  Хто б це міг бути? – подумала жінка. Галина визирнула, на вулиці стоїть зовсім молоденька дівчина. – Чия ж це? – не впізнала дівчинку Галина. Вийшла надвір. – Ти до кого? – запитала вона у гості. – Тітка Галина тут живе? – запитала дівчина. – Так, це я. А ти з якого питання? – запитала Галя. – Я ваша внучка! – тихо промовила дівчина. – Як внучка? У мене немає дітей! – Галина здивовано дивилася на дівчину, нічого не розуміючи

Олена з свекрухою Ганною Павлівною, ходили по квартирі, не знаходячи собі місця. Микола ще вчора мав повернутися додому, а його все немає. Телефон чоловіка теж не відповідає. – Треба їхати писати заяву, – голосила свекруха. – Та почекайте ви з цим, треба ще зачекати, – сказала Олена. Раптом, у двері постукали. Олена кинулася відкривати. На порозі стояв Микола. – Ти де був? Що сталося? – заголосила жінка. – Тримай, – Микола простягнув дружині чорний пакет для сміття. – Це що таке? – здивувалася Олена. – Сюрприз! – сказав чоловік і пройшов на кухню. Олена взяла пакет, заглянула всередину і…ахнула від побаченого

Катерина Олексіївна дуже заслабла. Доглядала стареньку її молода подруга Світлана. Невдовзі Світлана вийшла заміж за Максима. – Дитинко, я така рада, що ти знайшла своє щастя! – щиро вітала молоду Катерина Олексіївна. Світлана вже була вагітна, коли старенькій різко стало гірше. Вона лежала на дивані у своїй кімнаті, де раніше жила мама Світлани. Світлана сиділа поруч і тримала її за руку. – Дякую тобі, дитинко, – сказала Катерина Олексіївна. – Але я маю тобі щось сказати. Я дещо від тебе приховала… Світлана здивовано дивилася на стареньку, не розуміючи про що вона говорить

Таня чистила червоний бурячок на борщ. Раптом пролунав телефонний дзвінок, номер був не знайомий. – Слухаю, – сказала Таня, піднявши слухавку. – Таню, а ми до вас у гості збираємось! Вже й квитки взяли! – почула Таня, незнайомий жіночий голос. – Хто це? В які гості? – здивувалася вона. – Таню, – жіночий голос хихикнув. – Ну що ти?! Це ж я Віра! Таня, як не напружувалася, ніяк не змогла згадати, ніяку Віру. – Одним словом в пʼятницю чекайте! – сказала жінка і закінчила виклик. Через декілька днів у двері будинку постукали. Таня відкрила, глянула на гостей і застигла від здивування