Життєві історії

– Пересолила, мені не подобається, – Володя дивився на салат і старанно вдавав, що йому навіть погано стало. – Не подобається – не їж, – відповіла Олена. Невелика літня кухня раптом ніби змінилася. – Ем… – не зміг підібрати слів Володя, – То це ти його робила… – І що? – Олена повернулася до нього, – Я зробила, мені подобається, решті – теж. – Я ж гість… – додав Володя. Він чекав, що реакція буде зовсім іншою

– Погано приготувала, мені не подобається, – Володя дивився на салат і старанно вдавав, що йому навіть погано стало.

– Не подобається – не їж, – відповіла Олена, додаючи собі ще пару ложок салату.

Звичайний салат, всі спробували. Невелика літня кухня раптом ніби змінилася.

– Ем… – не зміг підібрати слів Володя, – То це ти його робила…

– І що? – Олена повернулася до нього, – Я зробила, мені подобається, решті – теж.

– Я ж гість… – додав Володя. Він чекав, що реакція буде іншою, але з Оленою так не вийде.

Мама миттєво стала сумною. Тато почав злитися. Чоловік Олени вже збирався висловитись. І тільки Діана, улюблена сестра, що й привела в гості ось це чудо, посміхалася.

– Володя у мене з характером, – прокоментувала вона, – Відразу скаже, якщо щось не влаштовує.

Як назвати чоловіка сестри? Зять? Саме він і демонстрував усім присутнім свій характер. В принципі нічого нового, вони його не перший день знають. Якось звикли за рік, але все одно у спілкуванні мало приємного.

– Ти, Володя, можеш з’їсти щось інше, – сказала мама, яка дуже не любила подібні ситуації. Вона знала свого чоловіка та свою молодшу дочку. Вони довго мовчати не будуть.

– Угу, – тихо сказав тато, – Наприклад, у себе вдома… У своїй квартирі.

Мама виразно подивилася на тата. Тато посміхнувся. Щоб не засміятися, Олена встала і вийшла з літньої кухні на подвір’я. Там бігало кілька сусідських котів. Дівчина підійшла до них, погладила, мовляв, через це й пішла.

Тим часом Діана вже вишукувала, що таке може з’їсти її чоловік.

– Мамо, тут все? – Запитала Діана.

– Так, – відповіла мама.

Усі вихідні виявилися однією суцільною проблемою. То Володі не подобалася їжа, у приготуванні якої він взагалі не брав участі, то диван як спальне місце не влаштовував, то в магазин їздили дуже довго. Сам він тільки сидів у кріслі, що витяг надвір.

– Ще один такий день і… – тато глянув у той бік, де Володя в черговий раз переставляв крісло, натякаючи, як йому важко.

– Краще не треба, – попередила Олена, – А то Діана теж поїде з ним.

Володя встав, пройшовся по доріжці і запитав, чому сьогодні вечеря так пізно, він утомився, він хоче їсти.

– Зараз буде, – коротко відповіла Олена.

– А що буде?

– Суп, – це вже мама.

– Знову зовсім не те, що я хотів, – навіть голос у нього змінився. – Зрозуміло, що мені не раді.

Увечері, поки відносили посуд у раковину, Олена вибрала момент і зупинила Діану.

– Скажи своєму чоловікові, будь ласка, що ми дуже раді, але він перегинає, – Олена не хотіла, щоб родичі чули, – Ти бачила татову реакцію. Незабаром щось буде.

– У нього такий характер. Справжній. Рішучий.

– Принесіть води, – десь поруч почав Володя, хоч чудово знав, де чашка та вода, вже четвертий день тут.

– Не маю часу з тобою говорити, – тут же Діана побігла за водою.

Вам також має сподобатись...

Михайло вже ліг спати, коли пролунав дзвінок у двері. У такий час він нікого не чекав. Чоловік вийшов до дверей. – Хто там? – запитав Михайло. – Мишко, відкрий, це я Марина! – раптом почув він. Михайло миттю відкрив двері. Кого-кого, а побачити Марину в цей пізній час він ніяк не очікував… – Марино, щось трапилося?! – ахнув Михайло. – Ой, та трапилося… – пробурмотіла жінка. – Навіть не знаю як тобі сказати… Михайло дивився на Марину, нічого не розуміючи

Віра фарширувала на кухні перці, як раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка здивовано витерла руки і пішла в коридор. – Мамо, це ти?! – здивувалася Віра, побачивши на порозі квартири свою матір Галину Петрівну. Мати була рідкісною гостею в квартирі дочки. – Проходь, – промовила Віра. – Віро, ти думаєш тільки про себе! – заявила з порога Галина Петрівна. – Як так можна, скажи мені, будь ласка? І головне дивиться так, ніби нічого не відбувається, ніби я невідомо що таке говорю! – Мамо, що в тебе вже сталося? – Віра дивилася на матір і не розуміла, що відбувається

Андрій та Ірина збиралися одружитися. Ніч перед весіллям молоді вирішили провести у квартирах своїх батьків. – Ти вже спиш? – зателефонував Андрій Ірині. – Майже сплю, завтра вставати рано, о восьмій прийде перукар, – відповіла Ірина. – А в мене для тебе неймовірна новина! – сказав загадково Андрій. – Мені сьогодні батьки сказали, що вони подарують на весілля! – І що? Бабусин сервіз? – пожартувала Ірина. – Ні. Ти ніколи не здогадаєшся! – відповів Андрій. – Ну кажи, не тягни! – зацікавилася дівчина. Андрій помовчав з хвилину, а потім все розповів нареченій. Ірина вислухала його і аж рота відкрила від почутого

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки