– Де ви були, брудні такі? – бурчала мама. – Знімай все, кидай у купу, увечері гуляти не підеш! Не висохне ж, неслухняний який став!
– Ну мамо, давай я сам зараз поперу і розвішу, ну мамо! – канючив Микола. – Я краще за тебе поперу і швидше зроблю!
– Іди мийся, пратиме він, знаю я, як ви прати вмієте, тільки бруднити мастаки! Мийся і будемо обідати! У шафі тільки стару майку й штани візьми, нове не бери, не напасешся на вас! – гукнула йому вслід мама.
– Гаразд, мамо, я зрозумів! – Микола зі старого вибрав більш менш нормальне, без дірок.
Тому що ввечері він гуляти піти проситиме маму. А якщо не пустить, тишком-нишком втече!
Вони з хлопцями ввечері піти зібралися у старе село, що в низині.
Туди мати йому ходити ніколи не дозволяла. Там майже ніхто не живе, старі одні.
Баба Тамара з Івановичем, а ближче до річки у темному, старому будинку – баба Марина. Всі кажуть, що вона дивна трохи.
Але друг Віктор їм сьогодні розповів, що був у неї.
– Чаклунка вона, точно говорю, – Віктор очі витріщав і переконував їх, постійно оглядаючись, що всім їм треба знову до неї йти!
– Треба йти, бо там у неї ТАКЕ! Вона зі стіни як зсунула завісу, а там свічки як спалахнули! А потім скриню відкрила і знаєте що дала?
– Що дала, розкажи! – Микита та Микола навперебій стали друга просити, але він тільки головою похитав: – мовчати сказала мені баба Марина! Сказала, якщо прийду ще, то знову дасть, а говорити нікому не можна! А то… – Віктор знову озирнувся. – А то, каже – зникну я!
– Та казки все це! – з розумним виглядом впевнено сказав Микита. – Не буває так!
– А ти перевір, перевір, – навіть образився Віктор. – Чого ж губи побіліли? Забоявся чи що? Ага, забоявся, а підемо туди, як стемніє? От і перевіримо, хто має рацію!
Сам Микола дуже захотів іти, хоч і боязко звичайно. Бабу Марину на селі побоюються, дивна вона, незрозуміла якась. Та й мама строго ходити туди до річки заборонила. Але Віктор натякав, що бачив щось таке незвичайне, цікаво ж!
Увечері мама пішла до сусідки і Микола відразу вислизнув із дому.
Микита та Віктор чекали на нього біля старого клубу.
– Що, лячно? – прошепотів Віктор, хоча сам явно побоювався.
Але щось так і тягнуло його піти знову до цієї бабусі Марини.
І Микола з Микитою це відчували. Тому їм було і страшно, і водночас і весело водночас.
– Глянь, а в неї вікна темні, може, не підемо? – Микита засумнівався, коли вони в низинку спустилися.
– Вона й у темряві бачить, вона ж чаклунка? – прошепотів Віктор і по спині Миколи пробігли мурашки.
Може, дарма він маму не послухався? Минулої зими хлопці з сараю в кучугуру стрибали. Але Микита ні, він стрибати боїться. Він убік стрибнув, а там поліна лежали припорошені. Нічого серйозного, але трохи таки дісталося йому. Але ж і Микола туди ж хотів стрибати, хоч мама й забороняла!
Мама завжди знає, куди не треба потикатися!
Тоді пощастило йому, не його черга була. То може сьогодні даремно він пішов?
Микола йшов за друзями, й хотів уже відстати ненароком. Аж раптом у річці ніби риба плеснулася. Потім ще й ще!
– Що це? – тремтячим голосом прошепотів Микита.
– Не бійся, може риба, а може й бабця Марина вийшла до річки? Бабця ж дивна, вона того разу пироги в річку кидала, – почав спішно пояснювати друзям Віктор. – А як мене побачила, то відразу розійшлася, дарма каже пироги кидала качкам та рибі. Прийшов каже мій Віктор, прийшов голубчик!
– А вона що знає тебе?
– Та хто ж її зрозуміє, вона ж незвична! Каже ходімо, Вікторе, бо я тобі й напекла. Улюблені твої, з картоплею та грибами. І солодкі з малиною, ще теплі!
– І ти їх їв? – здивувався Микола
– А що? Ну якщо вони такі смачні, то я багато їх з’їв. А потім бабця як відкрила…
– Стривай, не боявся навіть?
– Ні, не боявся. Вона й не страшна зовсім. І не така й стара. У неї лампадка горить й іконки, як у моєї баби Марусі. У поганої бабці таких би не було.
– Це хто до мене йде, а я вже й не чекала? – голос з-за куща змусив хлопців здригнутися.
Микола аж присів від страху. Але перед друзями було соромно, і він пішов за ними.
– А я знову пирогів напекла, так і знала, синку, що прийдеш! Молодець, що привів друзів, не побоявся. Друзі у тебе видно добрі.
Місяць виплив з-за хмари і Микола здригнувся. Перед ним стояла абсолютно сива худа тітка. Зовсім і не баба стара, у неї і зморшок було мало. Вона посміхалася, а очі були добрі й променисті, як у його баби Дусі.
– Ну, кому теплих пиріжків? А ти, Вікторе, запрошуй друзів, погосподарюй хоч, синку!
Миколі здалося дивним, що ця баба Марина Віктора все сином називала. Але Віктор якось приосанився, мати його вдома не особливо балувала, він старший, після нього ще троє. А тут йому така повага.
Пиріжки справді були смачні, просто танули в роті. Коли хлопці наїлися, баба Марина шторку зсунула.
У кутку лампадка в неї. Іконки розвішані. А на тумбочці – фотографія в рамці. Маленька, але Микола побачив, і здивувався. Наче на Віктора хлопчик на фото схожий.
З того часу стали друзі іноді нишком заходити до баби Марини. У неї завжди їжа смачна, а ще вона їм прощаючись завжди грошей давала. На цукерки й за те, що просто зайшли її відвідати.
Що води з криниці їй принесли. І якось спромоглися дров їй наколоти.
А одного разу прийшли до неї, зайшли в хату й ахнули від побаченого.
Баба Марина лежала вся біла і не рухалася.
Налякалися вони, бігли й репетували, доки маму не зустрів Микола.
– Чого галасуєш? – мама здивувалася. – У баби тієї були? Та хто ж дозволив ходити до неї, сам хоч живий?
– Мамо, погано їй, вона зовсім не рухається, – тільки й сказав Микола.
Мама зателефонувала, щоб швидка приїхала.
Потім прийшла і сварилася до Миколи.
– Ви навіщо до Марини Ігорівни ходили?
– Вона не чаклунка, мамо, вона казки різні знає. Вона добра, мамо, – говорив Микола. – Вона добра!
…Микола зупинив машину біля батьківського дому.
Мама з батьком хоч і тримаються, але їм уже скоро сімдесят. Микола з родиною до них часто приїжджає, у селі завжди повно.
Але сьогодні він один приїхав посеред тижня. Мама вийшла на ґанок.
– Здрастуйте, синку, знаю, знаю, день сьогодні такий. Світла пам’ять Марині Ігорівні.
Микола маму поцілував:
– Мамо, я ненадовго, батькові скажи я скоро буду.
А сам пішов до річки. Там, за старим селом, капличка й цвинтар сільський. Там бабуся його лежить, і прадід і багато предків їхніх.
Там і Марини Ігорівни могилка, це вони з хлопцями їй пам’ятник поставили.
Підійшов Микола, присів, квіти поклав:
– Ну, привіт, бабусю Марино, це я, Микола, до тебе прийшов. Тепло твоєї душі я досі зберігаю в серці. Ніколи тебе не забуду!
Поруч нема нікого, добре не бачить ніхто, як пішли сльози у дорослого мужика…
– Не чаклунка вона, і не дивна! – Микола відійшов від мами. Вона добра, добріша за всіх інших! – казав Микола відчайдушно!
Мама раптом сіла на сходинку ґаночка.
– Ану-но підійди до мене!
Обійняла вона Миколу, волосся його скуйовдила.
– Великий ти вже, синку! І відчув, де правда. У баби Марини, ну у Марини Ігорівни, син був Віктор, років на десять за мене молодший.
Непоганий хлопець, хотів заробити й матері будинок збудувати, та не з тими зв’язався. Зник кудись, його шукали, але так і не знайшли. Кажуть, він гроші в матері сховав, але теж не знайшли. А Марина наче з горя розум втратила, все їй Віктор ввижався. А може й навмисне прикинулася, щоб боялися і стороною оминали її…
…Миколу з Віктором та Микитою тоді до себе покликала Марина Ігорівна якось урочисто.
Вони після закінчення школи на навчання виїхати збиралися хто куди. Але обіцяли приїжджати додому, і до бабусі Марини само собою. Вона для них давно як рідна, вже й батьки не опираються. Тільки одне добро від неї є.
– Давно хотіла я спадок Віктора мого поділити, видно час прийшов, – таємничо почала Марина Ігорівна.
І хлопці одразу перезирнулися – невже знову бабця Марина заговорюється?
А вона шторку відсунула і дошку під лампадкою повернула. Дістала скриньку, Віктор її одразу впізнав. Вона тоді йому звідти гроші дала, щоб тату на лікування вистачило, знала звідкись, що він слабий дуже.
Віктор мамі тоді сказав, що знайшов, та сварилася, плакала, потім сказала, що це Господь бачить все і допомагає, і взяла…
Скринька була не така велика, але вмістилося там багато.
Марина Ігорівна дістала по пачці, перехрестила кожного:
– Це від мого Віктора на навчання вам. Решту потім поділіть, знаєте де лежать.
Миколу тоді це здивувало – чи вірила вона їм так? Чи відчувала, так він і не зрозумів до кінця цю дивну і дуже самотню бабу Марину…
…Пам’ятник вони їй разом із хлопцями поставили.
– Привіт, Миколо! – це підійшли Микита й Віктор. – Ну що, світла пам’ять, земля пухом нашій незабутній і рідній бабусі Марини!
І чоловіки обійнялися, як і тоді, коли були ще хлопчиками…
