Історії жінок

Люба розкладала в залі одяг на дошці для прасування. У сусідній кімнаті на підлозі грався її трирічний син Мишко… Раптом задзвонив її телефон. Люба швидко взяла слухавку. Вона дуже чекала на дзвінок від свого чоловіка Валерія, який зараз був у відрядженні в іншому місті. – Алло! – радісно вигукнула вона в слухавку. – Валерію, це ти?! – Ні це не він, – раптом почувся у слухавці жіночий голос. – Твій чоловік тобі зраджує. Він зараз не у відрядженні, а в своєї коханки! Записуй адресу! Люба застигла з телефоном в руках. Вона не розуміла, що відбувається

Був весняний ранок, вихідний. Люба, в залі, розкладала одяг на дошці для прасування. У сусідній кімнаті на підлозі грався її трирічний син Мишко.

Раптом задзвонив телефон. Люба швидко взяла слухавку. Вона дуже чекала на дзвінок від свого чоловіка, який зараз був у відрядженні в іншому місті.

– Алло! – радісно вигукнула вона в слухавку. – Валерію, це ти?!

– Ні це не він, – раптом почувся у слухавці жіночий голос. – Твій чоловік тобі зраджує. Він зараз не у відрядженні, а у своєї коханки! Записуй адресу!

Люба застигла із телефоном в руках. Вона не розуміла, що відбувається. Жінка машинально схопила ручку і записала адресу, яку їй продиктував жіночий голос…

…Люба вже пів години стояла й дивилася на аркуш з адресою. Вона задумалася і не почула, як у кімнату зайшла її свекруха Тетяна Василівна.

– Любочко, це я! – сказала жінка, підійшовши ближче. – Я прийшла тобі допомогти посадити розсаду. Ось, і стаканчики купила на розпродажі.

Люба мовчала. Свекруха глянула на задумливу невістку і запитала:

– Щось трапилося?

– Ось, – показала Люба записку. – Валерій мені зраджує. Так сказала по телефону якась жінка. Це адреса, де вона живе. Не знаю, чи це правда. Що мені робити?

– Так, – сказала рішуче свекруха. – Заводь машину. Поїдемо і все дізнаємось. Навіщо жити у сумнівах? А раптом хтось жартує, чи посварити вас хоче. Їдемо!

…Жінки під’їхали до вказаної адресу. Вони зайшли у хвіртку приватного будиночка і піднялися на ґанок. Двері були відкриті. Вони зайшли всередину.

За столом сидів Валерій. Навпроти нього була молода жінка у рожевому халатику. Вони спокійно собі снідали…

– Яка мила сімейна сцена! – вигукнула, розвівши руками Люба. – Тільки не зрозуміло, де у ній місце нашій родині?!

Валерій скочив зі стільця від несподіванки і розкрив рота від здивування.

– Люба?! – ахнув він. – Як ти тут опинилася?

– Це не має значення, – сумно відповіла дружина. – Важливо інше. Як мені сказати нашому синові Мишку, що я розлучаюся з його батьком?

Тут вийшла вперед мати, і хитаючи головою, докірливо сказала:

– Синку, не цьому ми вчили тебе з батьком… Як же ж так?

Жінки розвернулися й пішли, не даючи чоловікові виправдатися…

…Після розлучення Валерій пішов жити до коханки. Тетяна Василівна постійно була у Люби. Підбадьорювала невістку, няньчилася з онуком. Але Люба після розлучення стала, як кам’яна – ніяких емоцій. Замкнулась і мовчала.

Якось свекруха завела розмову:

– Люба, вже два роки, як ти розлучилася з моїм сином. Настав час налагоджувати особисте життя. Виходь заміж, – сказала вона.

– Мені ніхто не потрібен, – байдуже зітхнула Люба. – У мене є син. Є ваша підтримка. Цього достатньо.

– Не обманюй себе й мене. Ти ще молода, Любо. Невже ти не хочеш родини, щастя? – заперечила Тетяна Василівна.

– Не будемо про це, – різко зупинила розмову Люба. – Я не хочу більше говорити на цю тему. Все!

Тетяна Василівна переживала, відчуваючи і свою провину, що син покинув Любу й Мишка. Вона цілодобово думала, як допомогти невістці створити нову родину…

…Одного разу, повертаючись додому з магазину, жінка не помітила машину.

– Обережно! – різко загальмувавши, гукнув водій.

– Ой! – схаменулась жінка, винувато посміхаючись. – Перепрошую. Я задумалась.

– Ви думайте краще вдома, у затишному кріслі, – порадив чоловік, вийшовши з машини і допомагаючи жінці перейти дорогу. – А на дорозі частіше дивіться на всі боки.

– Мої думки завжди зі мною, – засмучено зітхає жінка.

– Дайте мені ваші сумки. Донесу вам додому, – запропонував чоловік. – Заодно й розкажете, що вас таке турбує. Щось сталося мабуть?

– Добре, – погодилася Тетяна Василівна і віддала сумки. – Мене звуть Тетяна Василівна, а як тебе?

– Олександр, – сказав той.

Коли вони підійшли до квартири Люби, він уже знав про всі події останніх років у житті її мешканців.

– Люба, цей юнак врятував мене, – сказала свекруха, представляючи гостя. – Це Олександр.

– Ох! – ахнула Люба. – Дякую вам велике!

Помітивши сумки біля порога, Люба сказала докірливо:

– Ну, мамо, я ж казала тобі, що сама куплю продукти! Навіщо тягнути таке важке?!

– У тебе й так справ повно. Цілий день на роботі, потім Мишка з садка забрати, вечерю приготувати, на дачі город полити, – перераховувала жінка і любляче дивилася на невістку.

– Любі жінки. У мене до вас пропозиція, – втрутився Олександр. – Я купуватиму продукти. І на городі можу допомогти.

Жінки переглянулись.

– Ні. Ми не можемо навантажувати своїми проблемами сторонню людину, – відмовилась Люба і збентежено опустила очі.

Симпатичний чоловік їй явно подобався.

– Я допоміг вашій мамі, – сказав Олександр, беручи Любу за руку і заглядаючи їй в очі. – Кажуть, що після цього ти несеш відповідальність за врятовану людину. Я вам допомагатиму, а ви мене, холостяка, смачною вечерею нагодуєте!

Вони посміхнулися один одному.

– Вибачте, не хотіла вас образити, – відповіла Люба. – Допомагайте. Тільки якщо вам це не важко.

З того дня Олександр щодня відвідував їх. Він привозив продукти і грався з Мишком, а Люба готувала смачну вечерю. Мишко привʼязався до Олександра.

Тетяна Василівна з усмішкою дивиться на Любу та Сашка. Вона так сподівається, що Люба знову буде щасливою, а у Мишка з’явиться батько.

Через пів року Люба й Олександр остаточно переконалися, що стали однією родиною.

Вони подали документи і одружилися.

На весіллі найщасливішою людиною, звичайно окрім молодих, була свекруха – Тетяна Василівна.

– От і чудово, – зраділа вона. – Тепер моя душа спокійна. І Люба, і Мишко в надійних руках!

Вам також має сподобатись...

Ліза прийшла додому пізно. Вона зайшла у підʼїзд і одразу відчула приємний запах смаженої картоплі. – О, хтось картопельку з часничком смажить, – подумала Ліза. – Треба й собі зараз прийти й приготувати… Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла до себе в квартиру. Ліза пройшла на кухню і оторопіла від побаченого. Біля плити стояла її сусідка Олена і смажила картоплю! – Ой, а ми тут з твоїм чоловіком хазяйнуємо без тебе! – сказала Олена. Ліза дивилася на сусідку, яка спритно помішувала картоплю на її сковорідці і не розуміла, що це таке взагалі відбувається

– Приїжджайте негайно! – у голосі невістки Інни Віра почула наказ. Вона не встигла нічого сказати, бо Інна поклала слухавку. Віра зітхнула – дружина її сина Ігоря знову викликає її «на розмову. Відбувалося це раз на місяць. Віра відчиняла двері з незадоволеним виглядом. Потім вказувала свекрусі на стілець, і вистава починалася. Так було й цього разу… Зустріч виявилася дуже неприємною. – Ви й не уявляєте, Віро Іванівно, як важко жити з вашим сином! – галасувала невістка. – Тож я прийняла тверде рішення… Віра Іванівна аж стрепенулася. – Невже я зараз це почую? – тільки й подумала вона

Настя прокинулася рано, приготувала сніданок, відправила чоловіка на роботу. Після обіду жінка вирішила сходити в перукарню. Її постійної перукарки на місці не було, тому вона вирішила сісти у крісло до іншого майстра. Перукарі між собою розмовляли, одна розповідала іншій про свого чоловіка. Говорила, який він добрий, розповідала різні подробиці. Коли зачіска була вже готова, перукар дістала телефон та почала показувати фотографії, де вона зі своїм чоловіком. Настя глянула на фото і застигла від побаченого

Людмила розлучилася зі своїм чоловіком Миколою. Той їй постійно зраджував, ще й дітей завів на боці! Пройшло два роки… Якось Людмила мила на кухні посуд. Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. Людмила вимкнула воду у крані. – І кого це там ще принесло так пізно? – пробурмотіла вона. Жінка витерла руки рушничком і пішла в коридор. Людмила відкрила двері і застигла від здивування. На порозі стояв Микола! – Господи, а ти що тут робиш?! – сплеснула вона руками. – Забув щось? Микола якось дивно дивився на Людмилу і мовчав. Жінка не розуміла, що відбувається