Історії жінок

Люба розкладала в залі одяг на дошці для прасування. У сусідній кімнаті на підлозі грався її трирічний син Мишко… Раптом задзвонив її телефон. Люба швидко взяла слухавку. Вона дуже чекала на дзвінок від свого чоловіка Валерія, який зараз був у відрядженні в іншому місті. – Алло! – радісно вигукнула вона в слухавку. – Валерію, це ти?! – Ні це не він, – раптом почувся у слухавці жіночий голос. – Твій чоловік тобі зраджує. Він зараз не у відрядженні, а в своєї коханки! Записуй адресу! Люба застигла з телефоном в руках. Вона не розуміла, що відбувається

Був весняний ранок, вихідний. Люба, в залі, розкладала одяг на дошці для прасування. У сусідній кімнаті на підлозі грався її трирічний син Мишко.

Раптом задзвонив телефон. Люба швидко взяла слухавку. Вона дуже чекала на дзвінок від свого чоловіка, який зараз був у відрядженні в іншому місті.

– Алло! – радісно вигукнула вона в слухавку. – Валерію, це ти?!

– Ні це не він, – раптом почувся у слухавці жіночий голос. – Твій чоловік тобі зраджує. Він зараз не у відрядженні, а у своєї коханки! Записуй адресу!

Люба застигла із телефоном в руках. Вона не розуміла, що відбувається. Жінка машинально схопила ручку і записала адресу, яку їй продиктував жіночий голос…

…Люба вже пів години стояла й дивилася на аркуш з адресою. Вона задумалася і не почула, як у кімнату зайшла її свекруха Тетяна Василівна.

– Любочко, це я! – сказала жінка, підійшовши ближче. – Я прийшла тобі допомогти посадити розсаду. Ось, і стаканчики купила на розпродажі.

Люба мовчала. Свекруха глянула на задумливу невістку і запитала:

– Щось трапилося?

– Ось, – показала Люба записку. – Валерій мені зраджує. Так сказала по телефону якась жінка. Це адреса, де вона живе. Не знаю, чи це правда. Що мені робити?

– Так, – сказала рішуче свекруха. – Заводь машину. Поїдемо і все дізнаємось. Навіщо жити у сумнівах? А раптом хтось жартує, чи посварити вас хоче. Їдемо!

…Жінки під’їхали до вказаної адресу. Вони зайшли у хвіртку приватного будиночка і піднялися на ґанок. Двері були відкриті. Вони зайшли всередину.

За столом сидів Валерій. Навпроти нього була молода жінка у рожевому халатику. Вони спокійно собі снідали…

– Яка мила сімейна сцена! – вигукнула, розвівши руками Люба. – Тільки не зрозуміло, де у ній місце нашій родині?!

Валерій скочив зі стільця від несподіванки і розкрив рота від здивування.

– Люба?! – ахнув він. – Як ти тут опинилася?

– Це не має значення, – сумно відповіла дружина. – Важливо інше. Як мені сказати нашому синові Мишку, що я розлучаюся з його батьком?

Тут вийшла вперед мати, і хитаючи головою, докірливо сказала:

– Синку, не цьому ми вчили тебе з батьком… Як же ж так?

Жінки розвернулися й пішли, не даючи чоловікові виправдатися…

…Після розлучення Валерій пішов жити до коханки. Тетяна Василівна постійно була у Люби. Підбадьорювала невістку, няньчилася з онуком. Але Люба після розлучення стала, як кам’яна – ніяких емоцій. Замкнулась і мовчала.

Якось свекруха завела розмову:

– Люба, вже два роки, як ти розлучилася з моїм сином. Настав час налагоджувати особисте життя. Виходь заміж, – сказала вона.

– Мені ніхто не потрібен, – байдуже зітхнула Люба. – У мене є син. Є ваша підтримка. Цього достатньо.

– Не обманюй себе й мене. Ти ще молода, Любо. Невже ти не хочеш родини, щастя? – заперечила Тетяна Василівна.

– Не будемо про це, – різко зупинила розмову Люба. – Я не хочу більше говорити на цю тему. Все!

Тетяна Василівна переживала, відчуваючи і свою провину, що син покинув Любу й Мишка. Вона цілодобово думала, як допомогти невістці створити нову родину…

…Одного разу, повертаючись додому з магазину, жінка не помітила машину.

– Обережно! – різко загальмувавши, гукнув водій.

– Ой! – схаменулась жінка, винувато посміхаючись. – Перепрошую. Я задумалась.

– Ви думайте краще вдома, у затишному кріслі, – порадив чоловік, вийшовши з машини і допомагаючи жінці перейти дорогу. – А на дорозі частіше дивіться на всі боки.

– Мої думки завжди зі мною, – засмучено зітхає жінка.

– Дайте мені ваші сумки. Донесу вам додому, – запропонував чоловік. – Заодно й розкажете, що вас таке турбує. Щось сталося мабуть?

– Добре, – погодилася Тетяна Василівна і віддала сумки. – Мене звуть Тетяна Василівна, а як тебе?

– Олександр, – сказав той.

Коли вони підійшли до квартири Люби, він уже знав про всі події останніх років у житті її мешканців.

– Люба, цей юнак врятував мене, – сказала свекруха, представляючи гостя. – Це Олександр.

– Ох! – ахнула Люба. – Дякую вам велике!

Помітивши сумки біля порога, Люба сказала докірливо:

– Ну, мамо, я ж казала тобі, що сама куплю продукти! Навіщо тягнути таке важке?!

– У тебе й так справ повно. Цілий день на роботі, потім Мишка з садка забрати, вечерю приготувати, на дачі город полити, – перераховувала жінка і любляче дивилася на невістку.

– Любі жінки. У мене до вас пропозиція, – втрутився Олександр. – Я купуватиму продукти. І на городі можу допомогти.

Жінки переглянулись.

– Ні. Ми не можемо навантажувати своїми проблемами сторонню людину, – відмовилась Люба і збентежено опустила очі.

Симпатичний чоловік їй явно подобався.

– Я допоміг вашій мамі, – сказав Олександр, беручи Любу за руку і заглядаючи їй в очі. – Кажуть, що після цього ти несеш відповідальність за врятовану людину. Я вам допомагатиму, а ви мене, холостяка, смачною вечерею нагодуєте!

Вони посміхнулися один одному.

– Вибачте, не хотіла вас образити, – відповіла Люба. – Допомагайте. Тільки якщо вам це не важко.

З того дня Олександр щодня відвідував їх. Він привозив продукти і грався з Мишком, а Люба готувала смачну вечерю. Мишко привʼязався до Олександра.

Тетяна Василівна з усмішкою дивиться на Любу та Сашка. Вона так сподівається, що Люба знову буде щасливою, а у Мишка з’явиться батько.

Через пів року Люба й Олександр остаточно переконалися, що стали однією родиною.

Вони подали документи і одружилися.

На весіллі найщасливішою людиною, звичайно окрім молодих, була свекруха – Тетяна Василівна.

– От і чудово, – зраділа вона. – Тепер моя душа спокійна. І Люба, і Мишко в надійних руках!

Вам також має сподобатись...

Катя прокинулася без будильника, пройшла на кухню, одягла поверх домашнього плаття фартух і взялася за сніданок. Дістала з холодильника випечені з вечора млинці, начинила їх сиром і поклала на сковорідку. Через півгодини на кухню зайшов Микола. – Ммм…, як смачно пахне, – задоволено простягнув чоловік. – Сідай, будемо снідати, – відповіла Катя і поставила перед чоловіком тарілку з млинцями. Жінка сіла навпроти і дивилася, як чоловік, смакував млинці.  І раптом, несподівано сказала: – Микола, давай розлучимося! – Як розлучимося? Чому? – Микола застиг з виделкою в руці, чоловік здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

– Ну, давай, візьми слухавку, – шепотіла Олена, вслухаючись у гудки. Вона вже хотіла скинути виклик, коли почула такий знайомий голос! Голос її коханого Сергія… – Привіт, – сказав він. – Доброго дня, нам треба поговорити, – сухо відповіла Олена. – Де ми можемо зустрітися? Вже за пів години Олена вирушила в парк. Її пальці нервово тримали згорнутий трубочкою папір. – Я триматимуся гідно, – думала вона. – Просто віддам це й піду. Скажу, що на мене чекають… Вона зустріла Сергія і віддала йому пакунок. Сергій з цікавістю розгорнув його і йому на очі навернулися сльози

Вікторія мила вікна, коли пролунав дзвінок у двері. Вона витерла руки і поспішила в коридор. Вікторія відкрила двері й оторопіла… На порозі стояв її колишній чоловік Антон! – Проходь, – сказала жінка. – Ти чого прийшов? – Ох, привіт, Віко! – почав Антон. – Поговорити я хотів… Сумую я за тобою і синами. А вони про мене хоч згадують? – Ну ти й схаменувся! – ахнула Вікторія. – Сини давно вже живуть окремо із сім’ями. Проходь, хоч чаю попʼємо. – Віко, я тобі дещо приніс, – сказав Антон і дістав якийсь пакунок. Вікторія розгорнула його й застигла від здивування

Віра цілий день крутилася на кухні. Аякже ж?! Сьогодні у її чоловіка Віктора, день народження. Ближче вечора стіл було накрито, Віра красиво одяглася і сіла перепочити. Повернувся Віктор. – Ух ти! Яка ти красива! Наче у тебе свято, – усміхнувся він. – Ні, це для тебе, – кинулась до нього Віра. – Ідемо швидше, все давно готове. Подружжя сіло за стіл, і тільки Віра хотіла виголосити тост, як подзвонив телефон чоловіка. – Я зараз, можливо з роботи, щось термінове, – сказав Віктор і вийшов у іншу кімнату розмовляти. Віра мимоволі прислухалася до розмови і застигла від почутого