– Лідо, привіт, ти мені свого чоловіка обіцяла позичити ненадовго, зайнятий він сьогодні? – Ірина підійшла до вікна і подивилася на перекошений карниз.
– Ні, ти що, Іро, сьогодні в мене нічого не проси, сьогодні позичати не можна, прикмета погана. Я не хочу залишитися без чоловіка.
– Чому?
– Сьогодні ж “Чистий четвер”.
– Він же не річ, Лідо! Це до речей тільки стосується. А в п’ятницю можна, щоб Микола прийшов?
– У п’ятницю він до батьків їде по паски, я не встигаю приготувати, тобі теж привезе, мама сьогодні пече. Тож тепер тільки наступного тижня приходь як щось треба буде.
Іра важко зітхнула і попрощалася із сестрою. Різниця у віці в сестер була невелика, майже два роки. Але молодша Ліда у свої двадцять п’ять була уже одружена і мала двох дітей. Ірина їй іноді заздрила, але по-доброму. Родина, сім’я. Рідкісних зустрічей вистачало, щоб зрозуміти, що краще бути одній, ніж жити у такому хаосі. Пелюшки, кашки, галасливі племінники, вічний посуд на кухні, прання, підгузки, нагодувати чоловіка… І так по колу.
Ще в новорічні свята карниз провис від нових важких штор, а хтось із гостей, ледь наступивши на край, зламав кріплення. Сама Ірина кілька разів прибивала саморіз молотком, вважаючи, що так треба, але виходило погано.
Саморіз крутився в отворі і, зрештою, просто випав і загубився.
Починати генеральне прибирання після роботи у четвер Ірина не хотіла. Жінка оглянула кімнату. Чисто. Зазирнула на кухню. У мийці самотньо нудьгувала брудна чашка. Ірина відразу помила її, витерла руки об рушник і прискіпливо оглянула дзеркало у ванній. Слідів від крапель видно не було.
Іноді Ірина навіть була рада, що жила одна. Прибирання менше, приготування теж, та й прання. Як заплануєш, так і буде. І твою котлету ніхто не з’їсть. Сестра все вмовляла хоча б завести кошеня, щоб зовсім не було нудно. Але Ірина не сумувала.
Увечері, після роботи, Ірина зайшла в будівельний магазинчик біля автобусної зупинки й почала розглядати вітрини. Вона струсила краплі дощу з куртки, зняла рукавички і пройшла в торгову залу. Продавець, який явно нудьгував вже не першу годину, тут же встав і підійшов до неї.
– Вам допомогти?
Ірина цю фразу дуже не любила. Вона її просто не переносила.
– Мені потрібні шурупи.
– Саморізи? – перепитав чоловік, котрому на вигляд не було ще й тридцяти.
– Ні, шурупи, – вона подивилася на нього цілком впевнена в собі.
Піднявши носика вгору, жінка почала походжати між прилавками, щоб самій знайти те, що потрібно і, поважно тицьнувши пальцем, показати по що вона зайшла.
Ірина зняла каптур з голови і скуйовдила волосся. У магазині було спекотно. Але в такому різноманітті очі просто розбігалися, Ірина переминалася з ноги на ногу, час минав.
– Дівчино, може вам все ж таки допомогти?
– А от і допоможіть, – раптом сказала Ірина. – Мені потрібні шурупи, щоб почепити карниз. Там… З одного боку.
– Точно, саморізи! – перебив молодик, переконавшись, що мав рацію.
– Ні. Я не про те. Ви запитали “Чим допомогти”. Ось прикрутіть мені карниз і допоможіть.
Молодий чоловік за прилавком усміхнувся, зніяковів. Ірина стала навпроти нього і нахилила голову, піднявши брови.
– Легко. А як відреагує ваш чоловік?
– А я незаміжня, – Ірина навіть почала пристукувати носком черевика, чекаючи відповіді.
– Та запросто. Закрию магазин і будь ласка. Сусіди, які у вас, нормальні? Там шумно може бути, треба ж дірочки в стіні поробити?
– Нормальні, – закивала вона, ще не усвідомлюючи, у що втягує хлопця.
Вони обоє подивилися на годинник у центрі зали і замовкли. До закриття магазину залишалося майже п’ятнадцять хвилин.
– Я тоді поки що зайду по продукти, – Ірина показала рукою на магазинчик через дорогу.
– Так, звісно, а я приготую інструменти і візьму шурупи.
Ірина вискочила на вулицю і квапливо попрямувала в потрібну сторону.
І що це на неї найшло? Як можна запрошувати зовсім незнайому людину додому? До чого це дійти треба було! Можна було й Миколу дочекатися, чекала три місяці. Але ні. Вирішила будь-що в цей четвер завершити всі розпочаті справи.
Ірина купила продукти, вийшла з магазину й зупинилася. Нерозважливою вона не була, але щось її підштовхнуло так повести себе, щось підказало серце.
Вона прискорила крок і знову зайшла у будівельний магазин.
– Ви повернулися? – радісно запитав продавець.
Він глянув на годинник, вона теж кинула погляд.
Хвилинна стрілка давно переступила десять хвилин.
– Я подумав, що ви передумали і не прийдете.
– Черга була в магазині, – відповіла вона і знизала плечима.
– Добре. Я готовий, – молодик узяв сумку і простяг руку, щоб забрати в Ірини пакет.
– А вас удома не чекають? Ви б попередили, – спитала вона.
– Я живу один.
Ірина навіть зраділа. Якщо щось піде не так, він не піде, зможе затриматися, не так як Микола. Все на льоту, на бігу, скоріше… Діти, дружина. Після чоловіка сестри залишалося більше сміття й безладу, аніж роботи. Але робив він дрібну роботу добре.
Молодик, справді, на противагу Миколі, був спокійним.
– Я Ірина, – сказала вона до нього.
– Я Іван.
– Дуже приємно, – кивнула жінка.
Двері ліфта дев’ятиповерхівки зі скрипом відчинилися на третьому поверсі.
– Орендуєте? – спитав Іван, оглядаючи сходовий майданчик, з цікавістю.
– Ні, це моя. Кредит взяла.
– А-а-а. У мене поки не виходить, оплата велика, шукаю інший варіант, але поки що безрезультатно.
– Продавцю, мабуть, мало платять?
– Мало, звісно. До цього на електроніці стояв, то там грошей стільки ж, а завантаження більше.
Ірина кілька разів повернула ключ у замку і відчинила двері. У кімнаті чомусь було увімкнене світло. Вона здивувалася і зробила крок уперед, бо була впевнена, що вранці все вимкнула.
– Ой, – послизнувшись, тільки й сказала Ірина, але втрималася, схопившись за стіну.
Уся підлога коридору була залита чимось червоно-бордовим.
Величезна пляма починалася від кухні і тяглася по всьому коридору.
– Ого, – тільки й сказав Іван.
– Що це? – тихо спитала Ірина.
Він знизав плечима.
– Не те про що ми подумали ж… Ні не схоже, – сказала з надією вона.
Іван поставив сумку на пуфик біля дверей і пальцем торкнувся плями.
– Кетчуп, схоже…
Ірина видихнула й переступила на чисте. Вона відчинила двері у ванну і відразу зробила крок назад, знову наступивши на пляму. У ванні хлюпалися карасі, води було мало, вони махали хвостами, луска і краплі летіли на всі боки.
– Ви точно одна живете? – запитав Іван.
– Так. Чоловік сестри, мабуть, заїжджав. Він… Хотів завтра приїхати, але…
– Карниз покажіть де? Вам тут прибирати ще…
– Там тільки одне вікно в кімнаті, – показала вона, не наважуючись переступити пляму томатної пасти.
Ірина набрала номер сестри і почала розстібати куртку.
– Лідо!
– О, ти вже вдома.
З кімнати почувся сміх. Іра все ж таки зробила крок уперед й застигла від побаченого.
Карниз лежав на підлозі, поверх драбини, що валялися тут же. Зім’яті штори з червоними плямами були посипані шурупами, навколо вже влягся будівельний пил, тут же ж лежав шуруповерт.
– Лі-до! Я заберу ключі. Просила ж без мене не приходити.
– Микола хотів якнайкраще, ти ж так просила. Але я подзвонила йому в найнезручніший момент, а ти ж знаєш, якщо він не відповість одразу, то за хвилину я буду на місці. Ну ось. Він не втримав шуруповерт, опинився разом з драбиною на підлозі. А аптечки у тебе вдома нема…
– Та була наче. З ним все гаразд?
– На кухні немає аптечки. І до речі. Він там томатну пасту, ну, яку мама готує, в коридорі поставив у пакеті, і коли йшов з кімнати на кухню, то зачепив… Але ти не хвилюйся, ми маємо ще банку, завтра він тобі привезе. Доробить все. Не прибирай.
– Дякую сестричко. І за “Чистий четвер” також…
Ірина поклала слухавку й зітхнула. Але телефон знову задзвонив.
– Карасі у ванні! Забула, там батько тобі рибу передав.
– Бачила вже. Дякую.
Іван підняв драбину, приніс з коридору сумку з інструментами, і через двадцять хвилин все вже було готове. Ірина якраз прибрала пляму в коридорі.
– Все, – покликав Іван.
– Я навіть не знаю, як вам віддячити. Може грошима, вечерею?
– “Дякую” буде достатньо. Вам зараз не до мене, – спокійно відповів він.
Ірина розвела руками.
– Вибачте, зазвичай у мене чисто, так сталося…
Іван зам’явся.
– Може ще щось полагодити?
– Ні. Дякую. Тільки карниз треба було.
– Тоді я піду.
– Так. Звісно. Вибачте, що затримала.
Іван пішов. А Ірина сіла на підлогу в коридорі й заплакала. Трапляється ж таке. Ніколи з нею не було такого. Ось навіщо Микола приїхав сьогодні.
Ірина зайшла на кухню. На столі стояв пакет із пасками й фарбованими яйцями від мами. Іра витерла сльози і взялася за прибирання в кімнаті. Під шторами лежала викрутка. Невелика, нова. Ірина поклала знахідку у коридорі, вирішивши, що завтра сама занесе її в магазин. На сумці з інструментами Іван мав емблему тієї ж фірми…
…Молодий чоловік був дуже радий побачити дівчину знову, він посміхнувся і швидко вийшов до неї з-за прилавка. Ірина відкрила сумку і простягла йому викрутку.
– Це не моя, – покрутив він у руках предмет.
– Миколи, значить…
– Значить.
– Незручно вийшло. Там у мене безлад, навіть чаєм не пригостила. І взагалі, незручно вийшло, що я попросила тебе допомогти.
– А що такого? Мені було приємно зробити добру справу. А сестра з чоловіком у тебе, звісно, ще ті диваки.
– Зазвичай, вони нормальні. Я не знаю, що сталося. Так, я хотіла тобі віддячити…
– Вечерею? – зупинив він її.
– Ні, – вона здивувалася. – Обідом. В неділю.
– Домовилися. У мене вихідний, я неодмінно буду.
– Вибачте, а стрічка ізолююча у вас є? – спитав якийсь чоловік, що зайшов у магазин.
– Є, звісно, а яку вам?
– А яка є?..
…Ірина лише мигцем ще раз глянула на Івана і швидко вийшла на вулицю, щоб не бентежити його.
Вона ще не знала, що вчорашній день, “Чистий четвер”, стане для неї поворотним днем у житті, й подарує кохання і чоловіка…