Життєві історії

Наталя повернулася додому пізно. – Мамо, привіт! – привіталася вона з мамою, яка сиділа на кухні. – Привіт, доню, – важко видихнула жінка. – Щось сталося? – захвилювалася Наталка, помітивши, що мама дуже засмучена. – Наталю, у мене є один секрет, тільки я не знаю, як тобі це розповісти, – мама замовкла. Видно було, що вона підбирає слова. – Ти про що мамо? – не зрозуміла донька. Мама несподівано встала вийшла з кухні, і повернулася за хвилину з якоюсь папкою в руках. – Ось! Ти сама все зрозумієш, – сказала вона. Наталка взяла папку, переглянула її і аж рота відкрила від побаченого

Наталя давно знала, що вона всиновлена. Не вважала це за якесь горе. Ще у дитинстві вона знайшла документ про всиновлення. Хотілося запитати у батьків, але цього вечора батько додому прийшов із новеньким велосипедом, і вже ні про що не хотілося питати. Хотілося вийти у двір і хвалитися велосипедом.

Увечері втомлена Наталка, засинаючи, подумала: – Ну й що з того, що всиновлена, зате велосипед є!. 

Потім були інші справи, радості та неприємності, але батьки Наталю завжди підтримували та любили. І вона не згадувала про цей документ.

У вісімнадцять років мама сама завела цю розмову.

– Наталю, у мене є один секрет, тільки я не знаю, як тобі це розповісти. Вислухай мене, будь ласка, і зрозумій правильно. Краще дізнаєшся від мене, ніж потім якимось іншим чином дізнаєшся, – мама замовкла. Видно було, що вона вибирає слова.

– Мамо, – Наталя обняла матір за шию. – Якщо ти про всиновлення, то я давно вже знаю. Я вас люблю, ви для мене найрідніші.

– Господи, – заплакала мама. – А я переживала.

– Ти краще розкажи, як ви мене всиновили?

– Та нічого особливого. Ми коли одружилися, через рік мені спеціалісти сказали, що я не зможу мати дітей. Спочатку я сильно засмучувалася, навіть плакала, але твій батько знайшов слова мене заспокоїти. Вирішили, що кілька років так поживемо, а потім всиновимо когось.

Ми справді жили щасливо.

За кілька років з’явилася у нас на порозі твоя мати з тобою маленькою на руках. Виявилося, що твоя мати була дружиною давнього друга твого батька. А друга не стало. Ось так і потоваришували з твоєю матір’ю. Жили ви у гуртожитку від нас недалеко, ми часто гуляли з вами. Допомагали як могли. Я у вихідні залишалася з тобою. Ти така смішна була, тямуща і добра.

Коли тобі виповнилося два роки, твоя мати занедужала і її не стало. Постало питання, куди тебе? У твоєї матері були родичі, але вони відмовилися брати тебе. Загалом ми тебе й всиновили.

Напевно, рік минув після цієї розмови. Якось до Наталі підійшла жінка і представилася тіткою, сестрою рідної матері:

– Ти, мабуть, не знаєш, що мати тобі нерідна. Так ось, знай, у тебе ще є рідня. І ми тебе любимо.

– Дивно ви мене любите, – засміялася Наталя. – Отак просто віддали чужим людям.

– Чому чужим? Батько тобі рідний. Закрутив на стороні роман із моєю сестрою, а коли сестра завагітніла, сказав, якщо щось дізнається його дружина, то відмовиться від дитини і не допомагатиме. Ага, благородно вчинив. Тільки твоя мати рідна переживала від цього сильно. Тому, може, й не стало її. Залишила тебе сиротою, – заплакала тітка.

Наталя навіть не попрощалася з тіткою, побігла додому. У голові крутилося: «Навіщо мені ця правда? Маму шкода, а батько? Як йому зараз у вічі дивитися? Що робити з цією правдою?

На бігу Наталя заспокоїлася, віддихалася і зайшла додому, як ні в чому не бувало. Мама дивилася телевізор. Наталя сіла поряд і сказала:

– Матуся я тебе люблю. Що б не сталося, я тебе завжди любитиму!

– Що це з тобою? – Здивувалася мама.

– Нічого, – усміхнулася Наталя, вона вже вирішила, що секрет цей триматиме при собі. З батьком намагатиметься не спілкуватися.

Вам також має сподобатись...

Валентина розставила тарілки на святковому столі, постійно поглядаючи на годинник. А якже ж?! Сьогодні у них з чоловіком річниця весілля. Через півгодини мали прийти родичі чоловіка. – Миколо, ти не бачив мою парадну скатертину? Ту, з вишивкою, – гукнула Валентина до чоловіка. – Подивися в нижній шухляді комода, – озвався Микола. Валентина тільки-но відкрила шухляду, як у двері подзвонили. Жінка кинула погляд на годинник – до приходу родичів залишалася ще година. – Хто б це міг бути? – подумала вона і пішла відкривати. Валентина відкрила вхідні двері і застигла від побаченої картини

Настя приїхала на цвинтар, відвідати свою бабусю. Вона поставила квіти у вазочку, сіла на на лавку, і мимоволі почала згадувала к бабусю. – Бабусю, як же мені тебе не вистачає….Мені б зараз почути твою пораду, підтримку, – плакала Настя майже навзрид. Раптом дівчина виразно відчула, що ззаду хтось дивиться на неї. По спині пробігло легке тремтіння, вранці людей на кладовищі практично не було. Настя повільно повернулася і…ахнула від побаченої картини

Тамара вийшла на пенсію. Вільного часу стало багато. Жінці не вистачало простого людського тепла! Аж тут раптом Тамарі подзвонив син Роман. Він запитав дозволу… Переїхати до неї! – Звісно, ​​можна! – сказала Тамара. – А що у вас там сталося з твоєю Мариною? – Розлучаємось, – сухо відповів Роман і кинув слухавку. Тамара вирішила поговорити з невісткою. – Мариночко, що ж вам не жилося?! – ахнула вона. – Роман заробляє, не гуляє, все в дім! Що не так? – Одна з причин – ви, Тамаро Дмитрівно! – раптом хитро посміхнулася Марина. Тамара застигла від почутого з телефоном в руках

Баба Марія ошатно вдягнулася і пішла у сусіднє село, відвідати родичів. Спочатку до сестри Ольги зайшла. Та зраділа: – Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як внук ваш, Андрійко? – Добре Андрійко, допомагає мені. Ось усім вам подарунків накупив. І тобі хустку купив, дивись яка гарна! Обійшла Марія Василівна рідню і повернулась додому. А вранці Андрій з міста повернувся. – Бабусю, як ти тут? – запитав. – Я трохи заробив, але там не прижився у місті. Піду по селу знову підробляти… Баба Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого