Життєві історії

Вадим з Оленою одружувалися. Прийшла черга дарувати подарунки. Першими до молодих підійшли батьки Вадима. Лариса з Олексієм вручили молодятам пухкенький конвертик і відійшли в сторону. Невдовзі до них підійшли і їхні свати. – Ну що, пора додому? – тихо сказала до чоловіка мати молодого. – Так, вже час, – підтвердив Олексій. – Невже вам не подобається свято дітей, що не хочете залишитись? – почули їх розмову свати. – Після того, що вони зробили, я не бажаю тут бути! – не могла змовчати Лариса. – Ви про що? Що вони зробили? – сваха здивовано дивилися на Ларису, не розуміючи, що відбувається

– Ми хочемо влаштувати невелике весілля з малою кількістю гостей та мінімальними витратами, – розповідала Олена майбутнім свекрам.

– Так, окрім найближчих родичів буде кілька наших друзів, – підтримував наречену Вадим.

– Стоп, – одразу бурхливо відреагувала Лариса Петрівна. – У нас єдиний син одружується, і ми не можемо запросити всіх родичів на свято?

– Ну яких родичів? – зітхав Вадим. – У вас із батьком немає рідних братів чи сестер, тільки двоюрідні, що вже майже не рахується.

– Це у вас молодих може і не рахується, а у нас все рахується, – підтримував дружину Олексій.

– Ага, настільки сильно, що я більшу частину цих родичів ніколи в очі не бачив, – наводив свої докази Вадим. – А для Олени вони, в принципі, чужі люди, яких від сили один раз за все життя побачить.

– Не годиться так, – не здавалася Лариса. – Нас родичі на весілля своїх дітей запрошували, значить, і нам треба так само вчинити, і при цьому всьому не осоромитися.

– Вас запрошували, а мене ні, тож якщо самі вирішите повторно весілля грати, кого хочте, того і кличте, – намагався пожартувати Вадим.

Тільки батьки жарт не оцінили, засмутилися сильно і на молодих образилися. Відразу стали щоразу під час розмови про весілля важко зітхати і своє невдоволення демонструвати.

– А скільки у вас цих родичів? – поцікавилася у нареченого Олена. – Якщо там кілька людей, то нехай твої батьки запрошують, і нам спокійніше буде.

– Не буди лихо, – попереджав Вадим. – Я своїх знаю, волю дай – до наших двадцяти гостей зараз своїх сорок додадуть.

Олена обранцю не повірила і вважала його висловлювання жартом. Під час чергової розмови із майбутньою свекрухою сама вирішила уточнити можливу кількість додаткових гостей.

– Не більше двадцяти чи тридцяти чоловік, – відразу почала тараторити Лариса. – Сама посуди, там усі потрібні люди: хрещені Вадима з сім’ями, його дядьки та тітки з обох боків, усі гості дуже хороші.

– Але у нас маленьке весілля, бо велике не тягнемо по грошах, – нагадувала Олена. – Просто буде дивно здаватися, якщо з мого боку будуть тільки батьки і рідна сестра з сім’єю, а з вашого – сорок чоловік.

– Так і ти запроси своїх родичів, – не бачила проблему Лариса. – Напевно, у батьків багато рідні, їм також буде приємно.

– Може й буде приємно, тільки це наше весілля, наші гроші та плани, – міркувала дівчина. – От чесно, я не хочу цього дня бачити якусь тітоньку, у якої одного разу, двадцять років тому, сиділа на колінах і слухати її зворушливі тости.

– Але ж це наше життя і оточення, – не розуміла таке поверхове ставлення Лариса.

– Наше оточення – це найближчі люди та друзі, з якими постійно на зв’язки та спілкування підтримуємо, – намагалася достукатися Олена. – По суті, після урочистостей більшість родичів роз’їдеться по своїх будинках, і більше ніколи не зустрінемося, і навіть не впізнаємо один одного при випадковій зустрічі.

– Так треба підтримувати спілкування! – напирала жінка.

– З ким із своєї дальньої рідні ви постійно спілкуєтеся? – не здавалася Олена.

– Ну, з двоюрідною сестрою ми один одного з Днем народження щоразу вітаємо, в Олексія друг дитинства є хороший, ми кожного Нового року зідзвонюємося і спілкуємося, – міркувала Лариса.

Після цього аргументу в Олени закінчилося терпіння, оскільки розуміла, що її висловлювання залишаються не почутими.

– А я тобі одразу казав, що так і буде, – нагадував Вадим. – Своїх хрещених я бачив двічі в житті, тож їхню відсутність на весіллі переживу спокійно. Численні дядьки і тітки просто якісь люди з фотоальбому батьків, де вони молоді, і більшість із них я жодного разу не зустрічав у житті.

– Після історії з другом дитинства твого батька я все зрозуміла, – важко зітхала Олена. – Ось тільки твої батьки образяться на нас і будуть при кожній нагоді згадувати цей випадок.

– Краще нехай вони ображаються, ніж ми потім думатимемо, що робити і як угамувати купу родичів, готових зіпсувати нам свято, – міркував Вадим. – Та й грошей у нас не так багато, щоб витрачати їх на вітер, тож ми своїх планів не міняємо.

Олена особливо у родинні зв’язки нареченого не втручалася і надала йому право самостійно приймати рішення щодо їхньої участі. Батьки напирали, Вадим принципово не піддавався і після відмови запросити бодай племінника по батьківській лінії, вони серйозно посварилися. На весілля до сина Олексій з Ларисою, звичайно, прийшли, але все їм не подобалося: страви здавалися несмачними, банкетна зала негарною, а ведуча нудною. Тому трохи посиділи і під пристойним приводом додому зазбиралися.

– Невже вам не подобається свято дітей, що не хочете залишитись до фіналу вечора? – не розуміли їх свати. – Подивіться, як Вадим та Олена все добре організували та продумали.

– Може й добре, тільки не так робляться весілля, – не могла змовчати Лариса. – У нас прийнято всіх родичів збирати та гуляти що є сил, а тут просто світські посиденьки у вузькому колі і все.

– Ну, у наш час взагалі було прийнято весілля грати по три дні, запрошувати всіх, накривати шалаш та пригощати більшу частину села, – сміявся сват. – Зараз час інший, молодь цінує свій час та гроші, тому й не намагаються нікого дивувати.

– Краще б молодь цінувала родинні зв’язки, – підтримував дружину Олексій. – У разі чого ми всі звертаємося до найближчого оточення за допомогою.

– Це так, – кивали свати. – Але так працює, якщо справді це оточення близьке.

Не зрозуміли такі міркування Олексій із Ларисою і на сватів образилися, вважаючи їх винними у такому відношенні нареченої до ситуації. Щоправда весілля вже минуло, і нічого змінити було неможливо, але образа від цього не стала менше. Родичі, які дізнались про весілля Вадима, дзвонити стали, дорікали і натякали, що некрасиво так робити, і взагалі вони запрошення чекали, але так його і не отримали.

– І що їм важко було просто нас послухати? – обурювалася Лариса. – Тепер через зайву гордість і самовпевненість родичі нас вважатимуть надто гордими людьми, і взагалі спілкуватися перестануть.

– Все вже, що тепер говорити, – журився Олексій. – Та й давай будемо чесними, ми ж і справді зустрічалися лише на весіллях молоді та прощанні зі старими.

– Ти вже навіть міркуєш, як син із невісткою, браво, – ображалася Лариса.

Вадим з Оленою про ситуацію забули і проблемою її не вважали, якби не постійні нагадування батьків.

– Мамо, ну досить нагадувати і проблеми влаштовувати на рівному місці, – просив Вадим.

– Ну, зрозуміло, вчора вам не були потрібні тітки та дядьки, завтра й від батьків можете відмовитись, – тиснула Лариса.

– З якої радості нам від вас відмовлятися? – не розумів логіку Вадим. – Ми цінуємо та любимо вас.

– Воно й видно, тому до нашої думки ставтеся абсолютно байдуже та безвідповідально, – бурчала Лариса.

Вадим нервувався і не розумів принциповість батьків, Олена намагалася чоловіка заспокоїти і не вважала проблему гідної переживань. Вони самі із цього приводу зовсім не хвилювалися і намагалися не згадувати, тільки рідня постійно нагадувала. Після чергової сцени Вадим невитримав, і сказав матері, що не стане більше в гості приходити, оскільки вона цю тему не залишає.

– Це те, про що я й говорила, – висловлювалася Лариса.

Олексій із дружиною не наважувався сперечатися і в усьому аналогічної думки дотримувався. Олена більше через чоловік переживала, якому було прикро. Вона розуміла, що вони з батьками обов’язково помиряться, порозуміються і забудуть про ситуацію, що склалася, але для цього потрібен час. Залишалося сподіватися, що з часом вдасться помиритись.

Вам також має сподобатись...

Валентина з самого ранку крутилася на кухні. Сьогодні її син приведе наречену. Стіл вже був накритий, коли у двері подзвонили. – Проходьте, – усміхнулася Валя. – Мамо, це Поліна! – весело вигукнув Павло. – Дуже приємно. Ходімо за стіл, – запросила Валя. За столом Валентина розпитувала Поліну про плани на життя. Але після того, як Поліна розповіла про своїх батьків, Валентина змінилася. – А яке у тебе прізвище? – запитала вона. Поліна назвала прізвище. – Геть з нашого дому! І більше, щоб я тебе не бачила, – вигукнув Валентина. Павло та Поліна здивовано переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається

Ліля прибирала зі столу після вечері. Її чоловік Михайло сидів на кухонному диванчику. Чоловік був якийсь задумливий… – Що таке Мишко? – запитала Ліля чоловіка. – Ти про що так задумався. Той якось дивно глянув на дружину. – Лілю, нам треба розлучитися! – раптом заявив Михайло. – Несподівано, – Ліля повільно сіла на табуретку. – І чого це ми маємо розлучатися? Ти що завів коханку? Чоловік відвернувся й задумливо подивився у вікно. – Ну, кажи! – вигукнула Ліля. – Чого ти мовчиш? – Та не в цьому справа, – сказав Михайло. – І в чому ж тоді? – Ліля не розуміла, що відбувається

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки

Ольга Іванівна прийшла у понеділок на роботу без настрою. Сіла на своє робоче місце, увімкнула комп’ютер. Раптом двері кабінету відчинилися і увійшли одразу три її подруги-колеги. – Доброго ранку, Ольга Іванівна! Вже працюєте? А ми думали, що ви розкажете, як на весіллі погуляли, – усміхнулася одна з них. – Розповім, звичайно! Тільки ви зараз так сміятися будете, що працювати до кінця дня не зможете, – відповіла Ольга і почала свою розповідь. Подруги вислухали Ольгу і застигли від почутого. – Невже таке можливо?! – тільки й вигукнули вони хором