Історії жінок

Надія пішла на базар купити фруктів. Вона зупинилася біля прилавка з черешнею. – Чого так дорого?! – ахнула Надія. – А ви спробуйте, – сказав продавець. – Дорогувато, – пробурмотіла Надія. – А знаєте, скільки в них вкладено сил і праці? – раптом сказав чоловік. – Добре, зважте півкіло, – погодилася Надія. Продавець дав їй пакет із черешнею. – Вікторе, не розміняєш мені тисячу гривень? – до продавця підійшов якийсь чоловік. Вони обмінялися купюрами і тут Віктор раптом помітив, що Надія стоїть і… Дивиться на нього! – Ви ще щось хотіли? – здивовано запитав він. Надія далі стояла, як вкопана. Чоловік не розумів, що відбувається

Надія пройшлася по квартирі. Вона переконалася, що все вимкнула, і що залишає порядок.

Жінка любила повертатися в чисте житло.

Ну, куди ж вона їде зі свого звичного раю?! Навіщо?!

І так живе, як у санаторії, що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, то донька образиться…

Поїздка на море – це був її подарунок Надії на день народження.

Надія зітхнула, викотила валізу з квартири і замкнула двері на два замки.

Вона посмикала ручку, щоб переконатися, що замкнено добре, і подзвонила у двері сусідів.

– Що, вже їдеш? – запитала її сусідка Софія.

– Так, ось ключі тобі занесла, – Надія неохоче віддала зв’язку ключів сусідці.

– Не хвилюйся, квіти я поллю, за всім простежу! Відпочивай, насолоджуйся і ні про що не турбуйся, – запевнила її Софія. – Пощастило тобі з донькою, путівку купила, відпочивай, мовляв, мамо. А мій Миколка тільки де б погульбанити думає. Сім’я була, квартира, все прогуляв…

Надія щиро співчувала сусідці, але тільки зараз вона зрозуміла, що залишати їй ключі від своєї квартири трохи необдумане рішення.

А як її син Софії залізе в квартиру?!

Нічого цінного в Надії, звісно, ​​немає, але шкода, якщо щось зникне. Все грошей коштує.

Та й неприємно, якщо хтось буде порпатися в її речах, всього торкатися.

Вона пошкодувала, що не домовилася з кимось іншим. Пізно вже щось змінювати. І ображати недовірою Софію не хочеться. Скільки разів вона допомагала їй…

Сусідка помітила сумніви на обличчі Надії.

– Не хвилюйся, ключі я сховаю. Миколі не скажу про них. Їдь. Все буде гаразд! – пообіцяла вона.

Надія кивнула і покотила валізу до сходів.

– З Богом! – гукнула слідом сусідка і зачинила двері…

…До вокзалу Надія дійшла пішки. Не брати ж таксі заради двох зупинок?!

А в автобус лізти з валізою, це тільки людей турбувати.

Через підземний перехід вона вийшла до платформ.

Там вже стояв поїзд. Надія пішла вздовж, шукаючи дев’ятий вагон.

Вона знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не бігати по перону.

– А якщо нумерація вагонів з іншого кінця буде? – раптом захвилювалася Надія. – Нічого, зазвичай, оголошують заздалегідь, встигну добігти…

…Тиждень тому дочка раптом приїхала і сказала, що вирішила зробити подарунок на день народження заздалегідь, щоб Надія встигла підготуватися.

– Ти що вагітна?! – запитала вона тоді.

Другу дитину треба, звісно, але ж і першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли, рано для другої.

– Та ні, мамо! Не вагітна. Я тобі купила на день народження путівку на море. Поїзд увечері, купе. Ось, – вона дала їй конверт. – За тиждень встигнеш підготуватися й зібратися.

– Як?! Одна?! Без вас?! Що ти вигадала?! У день народження! А як же ж гості, стіл?! Ні, я нікуди не поїду… Здай квиток… – рішуче заявила Надія.

– Мамо, я спеціально так придумала, щоб ти не стояла весь день на кухні. Хотіла, щоб у тебе свято було. Коли ти відпочивала востаннє? Ось, ти навіть згадати не можеш! Це тобі від нас із Павлом подарунок. Роби з ним, що хочеш, – ображено сказала дочка. – Не хочеш на морі, сиди вдома, але здавати квиток я не буду! Раптом завагітнію, тоді взагалі про море доведеться забути на кілька років. Я гарний готель вибрала, прямо біля моря, – вмовляла дочка.

І що робити?

Побурчала, звісно, Надія, що без її згоди все влаштували і почала збиратися…

…Отак і опинилася вона на вокзалі. Від цих поїздок, тим паче на самоті, більше хвилювань, аніж радощів.

Суцільні переживання – чи не запізниться на поїзд, хто з нею в купе поїде, як там влаштується…

А в її віці хвилюватися це недобре.

Коли оголосили прибуття поїзда, і нумерацію вагонів з хвоста, Надія трохи заспокоїлася.

Все правильно розрахувала.

Надія перша дала документи, зайшла у вагон, знайшла своє купе, сіла і видихнула. Ну ось, пів справи зроблено…

…Коли вони приїхали, з вагона Надія вийшла останньою. Вона озирнулася.

Неподалік стояли водії таксі й пропонували свої послуги. Люди хитали головами, оминали їх, але Надія підійшла до молодого таксиста. Він відвіз її до готелю.

Жінка влаштувалася і одразу ж пішла на пляж.

Ще було опів на восьму, а людей вже повно.

Надія роззулася і пошкодувала, що поспішила, й не одягла купальник і сарафан.

Нічого, попереду багато часу, ще накупається.

Вдивляючись у лінію горизонту, де море зливалося з небом, вона з насолодою вдихала на повні груди морське повітря і вже не шкодувала, що приїхала.

Надія купила собі великого білого капелюха й годинами гуляла біля моря.

Вона дуже подобалася собі в пляжному капелюсі. Жінка зробила селфі і надіслала дочці.

Часто Надія заходила й на місцевий базарчик – купувала фрукти.

Якось на базарі вона зупинилася біля одного прилавка з черешнею.

Багряні стиглі ягоди так і манили. Похмурий продавець назвав ціну.

– Чого ж так дорого?! – ахнула Надія.

– А ви спробуйте, – сказав той. – Дуже смачні!

– Дорого щось дуже, – пробурмотіла Надія, збираючись відійти від прилавка.

– А ви знаєте, скільки в них вкладено сил і праці? – раптом сказав чоловік. – Не хочете, то не беріть…

– Скиньте трохи ціну, – Сказала Надія. – Ягоди швидко псуються…

– А за скільки купите? – запитав продавець.

Надія згадала, скільки черешня коштувала на базарі у її місті.

Але там ягоди були набагато дрібніші й пом’яті. І купувала ж, не шкодувала грошей…

– Зважте пів кілограма. Я заплачу, скільки скажете, – попросила вона.

Продавець мовчки взяв гроші і віддав їй пакет із черешнею.

– Вікторе, а ти не розміняєш мені тисячу гривень? – до продавця підійшов якийсь чоловік.

Віктор дістав із кишені гроші, чоловіки обмінялися купюрами.

Ховаючи їх у кишеню, продавець раптом помітив що Надія стоїть і дивиться на нього з відкритим ротом.

– Ви щось ще хотіли? – здивовано запитав він.

Надія далі стояла, як вкопана і дивилася на нього.

Чоловік не розумів, що відбувається.

– Віктор?! – перепитала Надія. – Я ж Надія… Зовсім не впізнала б тебе. Треба ж. Ти тут тепер живеш? Наче ж лікарем збирався стати.

– А-а-а… Точно, Надія… А я став лікарем, – не показавши ніякої радості від зустрічі, сказав Віктор. – Торік Іван з дружиною приїжджав. Він професором став, уявляєш? Хоча він завжди розумним був. Жили в одному місті і не зустрілися жодного разу, а поїхав сюди, так постійно зустрічаю когось із однокласників.

Тут до нього підійшли покупці.

– Ти де живеш? Я знайду тебе, – сказав він Надії і зайнявся покупцями.

Вона йшла додому і посміхалася. Треба ж, Віктор. У школі вона була шалено закохана в нього. А потім їхні шляхи розійшлися.

Бачила його одного разу з дівчиною, дуже засмутилася, плакала.

І ось через сорок років знову зустрілися. І де? На морі.

Він прийшов до неї в готель наступного дня. Весь такий ошатний із кошиком фруктів.

Потім вони сиділи в кафе і балакали. Чоловік майже про всіх однокласників знав, хто як влаштувався. Деяких Надія не пам’ятала. Виявилося, що на роботі у Віктора трапилася погана історія.

Хтось його підставив чи підвів, він кинув усе і поїхав сюди, почав вирощувати овочі й фрукти.

Тим і жив. Місцеві часто зверталися до нього по допомогу, як до лікаря.

З ним було легко. Крізь маску похмурої, самотньої людини проглядався колишній веселий красень. Він запросив Надію у гості, подивитися, як він живе. Кімнат приїжджим в оренду не здавав, хоч і жив сам. Дружина з ним не поїхала, вийшла вдруге заміж.

– А ти мені подобалася, – раптом сказав Віктор, подивившись на Надію так, що в неї серце стрепенулося.

– Чому ж не сказав раніше? Ти мені теж подобався…

Він знизав плечима.

– Ти заміжня була вже. З візочком тебе бачив…

Ось так. Не дочекалися, не сказали, не договорили, надумали собі щось, і їхні дороги розійшлися в різні боки. Супутників у житті вибрали не тих, тому й не були щасливими. А все могло б бути інакше…

Надії будинок сподобався. Міцний, доглянутий відчувалася рука господаря.

– А ти залишайся. Дочка з дітьми нехай приїжджає хоч на все літо, – запропонував Віктор.

– Що ти! У мене там квартира, робота, онук, невдовзі другий з’явиться, – перераховувала Надія.

– Без тебе впораються. Про себе подумай. Тут повітря свіже, море. Роботу знайдемо. А квартира онукам залишиться. Поки що здавати можеш. Доньці зайві гроші не завадять. Залишайся. Не вийде, тримати не стану. На старості краще разом…

Спочатку Надія відкинула його пропозицію. А потім подумала… Віктор дивився так, що дух захоплювало.

– Що ж ти раніше мовчав? Хоч би півсловом обмовився, що подобаюся… Пізно вже починати все спочатку…

– Та який там наш вік? Ми ж сто років знаємо один одного. В сад я тебе не підпущу, не бійся, що робітницю з тебе зроблю. Ти все одно нічого не вмієш. Жіноча рука в будинку потрібна. От і будеш затишок робити. А взимку ми поїдемо, куди захочеш. Ти була в Парижі? І я не був.

Як же ж привабливо він говорив. Так хотілося вірити.

Надія подзвонила дочці, сказала, яка пропозиція є від колишнього однокласника.

– Та що ж тут думати, мамо?! Погоджуйся! Не кожен день тобі пропонують заміж і на додачу будинок із садом біля моря.

Ми щороку до тебе приїжджати будемо…

І Надія залишилася.

Бо ж спочатку не хотіла нікуди їхати.

Закінчиться курортний сезон, вони поїдуть у рідні міста, заберуть речі й залагодять деякі справи…

Віктор давно не відвідував могилок батьків.

Будинок біля моря. У своїх найсміливіших мріях Надія не уявляла такого!

Життя рідко обдаровувало її подарунками.

Із чоловіком із самого початку не залагодилося, розійшлися.

Жила заради доньки.

Чому б під кінець життя не спробувати надолужити втрачене?! Чому б не пірнути з головою в море та любов?!

Що вона втрачає? Нічого.

Хіба що самотність у порожній квартирі…

Вам також має сподобатись...

Олена поїхала за кордон, а повернулася через пів року. Жінка одразу подзвонила своїй подрузі Ніні. – Ніно, привіт! – радісно сказала вона. – Я повернулася. – Ой, як добре! – зраділа Ніна. – Приходь в гості, – запросила Олена. – Я привезла тобі подарунків. – Добре, зараз буду! – сказала Ніна… Невдовзі пролунав дзвінок у двері. Олена відкрила двері. – Ти чудово виглядаєш! – сказала вона Ніні. – А як у тебе з твоїм Ігорем? Ніна раптом насупилася. – З Ігорем? – перепитала вона. – Та ніяк. – Не зрозуміла?! – ахнула Олена. – Він знову пішов?! – Сталося дещо інше, – відповіла Ніна. Олена не знала, що й думати

Катя прокинулася без будильника, пройшла на кухню, одягла поверх домашнього плаття фартух і взялася за сніданок. Дістала з холодильника випечені з вечора млинці, начинила їх сиром і поклала на сковорідку. Через півгодини на кухню зайшов Микола. – Ммм…, як смачно пахне, – задоволено простягнув чоловік. – Сідай, будемо снідати, – відповіла Катя і поставила перед чоловіком тарілку з млинцями. Жінка сіла навпроти і дивилася, як чоловік, смакував млинці.  І раптом, несподівано сказала: – Микола, давай розлучимося! – Як розлучимося? Чому? – Микола застиг з виделкою в руці, чоловік здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Ліда помила посуд і зібралась було мити підлогу, як у двері подзвонили. Жінка вийшла в коридор. У коридорі стояв чоловік зі своєю мамою. – Щось сталося? Ти чому так рано? – запитала вона. – Так, ось мама каже, що у тебе у квартирі коханець. Вона мені зателефонувала і наполегливо просила приїхати, – пояснив чоловік. – Ха-ха-ха, коханець, – засміялася Ліда. – А ми зараз перевіримо, – сказав чоловік. Зайшов у кімнату і попрямував до шафи. – Не відчиняй, прошу тебе! – тільки й вигукнула Ліда. Чоловік здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

Марія Петрівна готувала голубці на кухні, як раптом у двері подзвонили. – Мамо це я! Відкривай! – почула вона за дверима голос дочки. – Ой, а що це ти Маринко, без попередження сьогодні? – здивувалась Марія Петрівна. – А я тут якраз голубці готую! Ти якраз вчасно… Марина посміхнулась, сіла за стіл і уважно глянула на матір. – Мамо, я знаю одну таємницю, – раптом сказала Марина. – І вона не дуже хороша. Я не знаю що мені робити! Марія Петрівна застигла з ложкою в руках