– Ну, Сашко, ти й вигадав собі! – сказав другу Сергій. – Проміняти Наталку на отаку дівку!
– Її Марія звуть, між іншим, – обурено сказав Сашко. – Та що тобі пояснювати!
Сашко поблажливо глянув на друга.
– Ти ж тільки зовнішність оцінюєш! А Марія має душу, виховання, розум. Цього тобі не зрозуміти…
– Ну тоді, думаю – це кохання! – констатував Сергій.
– Жартівник! – посміхнувся Сашко. – Заздри мовчки!
Але він був згоден з приятелем: так, це справді кохання. Не закоханість, а саме воно, величезне й жертовне…
…До двадцяти семи років Сашко щасливо дожив без кохання.
Траплялися закоханості, навіть у стосунки іноді погратися доводилося.
Але нічого серйозного. Награлися – розійшлися, і всі задоволені.
З красунею Наталкою, щоправда, так не вийшло. Сашко якось проґавив той момент, коли гра в сім’ю почала підозріло нагадувати життя.
Наталка навіть вмовила його з’їхатися. Вони кілька місяців прожили під одним дахом. А потім Наталка видала таке, чого Сашко від неї ніяк не очікував…
– Від тебе я першого кроку, мабуть, не дочекаюся. Тому діятиму сама! – заявила Наталя якось увечері.
Сашко спершу не зрозумів, про що йдеться. Але коли Наталка артистично стала на одне коліно і простягла йому оксамитову коробочку, то трохи занервував.
– Пропоную узаконити наші стосунки і все таке… Щоб разом: у горі й у радості, у багатстві та фінансовій ямі… – продовжила виставу Наталка.
Сашко мовчки спостерігав.
– Ну що, ти згоден? Можеш вважати мене старомодною, але я дуже хочу сім’ю і дітей! Бажано двох.
Наталка закінчила свою виставу і стала на ноги.
Сашко не вимовив жодного слова. Він просто не уявляв, як сказати Наталці, що одружуватися він не планує, дітям, звісно, симпатизує, але тільки чужим і на відстані.
А вагітних жінок взагалі остерігається: надто вже вони непередбачувані і плаксиві…
…Такою, принаймні, була його рідна мама, коли виношувала сестричку Сашка – Софійку. Самому Сашкові на той час було чотирнадцять. І він прямо дивувався терпінню батька.
Якось навіть запитав у того з майже дитячою безпосередністю:
– Тату, ти вже вибач, але як ти витримуєш вибрики нашої мами? То їй кавуна о шостій ранку хочеться, то вона над недолугою мелодрамою плаче, то свариться на рівному місці.
Батько тоді скуйовдив біляву шевелюру Сашка і сказав:
– Просто я люблю нашу маму! І бачу в ній дорогу мені жінку! Одним словом коли подорослішаєш і полюбиш, тоді зрозумієш.
– Та я вже сто разів любив! – сказав Сашка. – Ольгу, Тетянку, а зараз ось Іринку.
– Це не кохання, Сашко! Гормони й закоханість – ось що це таке. Кохання – це доросле почуття, – відповів батько.
Сашко тоді навіть трохи образився. А потім подумав-подумав і вирішив:
– Та й не здалося мені це кохання. Занадто багато від нього проблем: діти, дружина зі своїми забаганками, робота на благо сім’ї… Закоханість набагато краща!
…І ось тепер перед ним стояла Наталка, тримаючи в руках безглузду оксамитову коробочку, і чекала на відповідь.
Причому позитивну.
А він не міг її дати! Він не хотів одружитися, не мріяв про двох дітлахів і навіть у поганому сні не уявляв Наталку вагітною!
– Ну, чого ти? Ну перестань… Треба тобі це одруження. І так добре! – побачивши, що в куточках гарних очей Наталки збираються сльози, Сашко встав і обійняв її. – І діти нам ні до чого! Фігуру тобі зіпсують, а потім нерви! Ну не плач…
Але плечі Наталки затремтіли. Вона схлипнула, пригорнувшись до Сашка і намочила сльозами його улюблену футболку.
Сашко гладив її по голові, шкодував, а сам тим часом обмірковував план втечі.
Загрався він цього разу.
Але хто ж знав, що його легка, безтурботна Наталка заговорить про весілля й дітей!
…Вони розійшлись. Щоправда, Наталка цей факт приймати не хотіла. Вона дзвонила: зазвичай уночі і, як правило, весела. І то сварилася на віроломство Сашка, то благала його почати все спочатку, і Бог із тим одруженням. Вона готова потерпіти.
– Вона мене просто дістала! Ніколи не вірив, що бувають такі приставучі дівчата. Думав, що всі ці історії покинуті мужики вигадують для втіхи! І ось, будь ласка, сам вліз. Ось чого вона причепилася до мене, Сергію? Вона ж красива, молода. Нащо я їй! – ділився Сашко з другом.
– Чужа душа – темрява… А вже жіноча, то взагалі. Нічого незрозуміло! – відповів Сергій. – Може, тобі завести нову подругу, ну хоч для вигляду. Наталка побачить: ти зайнятий, і зрозуміє, що поїзд пішов!
– Не знаю. Щось я поки що не готовий… Навіть для вигляду, – зітхав Сашко.
…Щоб відволіктися від невеселих роздумів, Сашко пішов із головою в роботу. Хоч як не дивно, повний хаос в особистому житті пробудив у його душі небачені раніше таланти.
Тому він часто затримувався на роботі, доводячи всі справи до абсолютної досконалості.
Крім нього, в пустому офісі засиджувалася після робочого дня тільки одна людина: маленька, худенька і в окулярах – Марійка. Сашко до певного часу навіть не знав, як її звати насправді.
Але, як відомо, спільна робота об’єднує. У перервах вони часто пили каву разом. Спочатку мовчки, а потім розмовляли.
Виявилося, що її звуть Марія. Вона любить книги і фільми жахів, терпіти не може мелодраматичні серіали й жіночі романи, тримає вдома декоративного пацюка, Маринку, і не любить кішок.
Та й багато чого ще дізнався Сашко про свою непоказну колежанку.
– Слухай, Марійко, ти ж прямо моя споріднена душа! Любиш те саме, не любиш ті ж самі речі! Якщо ти ще й пінне п’єш, то ти взагалі можна сказати – своя! – захоплювався Сашко.
– А от пінне я не дуже люблю! – морщила гострий носик Марія.
– Нічого, цей недолік можна пробачити…
Марія посміхалася, а сама сумно думала:
– Своя! Такий собі комплімент. Ну та гаразд, і це вже добре… У Марійки з’явився друг!
…Якось зимового вечора Сашко з Марією вийшли з роботи.
Вони вже пройшли пів дороги до зупинки як раптом помітили дещо дивне.
Від стіни відійшла якась тінь і, похитуючись, попрямувала… Прямо до них!
Сашко з Марійкою застигли від здивування.
Тінь зайшла в жовте коло ліхтарного світла, і Сашко оторопів від побаченого.
Він впізнав… Наталку.
Але, Господи, в якому вона була вигляді – шубка розхристана, макіяж розплився, по тонких, не по погоді, панчохами йшли стрілки…
– Ну що, Олександре, знайшов мені заміну?! Нерівноцінна заміна, скажу я тобі… Недолуга якась в окулярах… – Наталка послизнулася, ледве не зламавши каблук, і помахала пальцем.
– Іди додому, Наталко! Давай я тобі викличу таксі, – запропонував Сашко, намагаючись зберігати спокій.
– Ну вже ні! Я хочу познайомитись з твоєю новою подругою! – заявила Наталка.
– Вона мені не подруга, а колега. Дай людині спокій! – Сашко вже набирав номер, щоб замовити машину.
– Колега, значить… Ну, тоді нехай! – змилостивилася Наталка і, дошкандибавши до лавки, сіла на неї.
Незабаром приїхало таксі.
– Вибач, Марійко. Це привіт із минулого… – сказав Сашко.
Він почувався дуже винуватим. Перед Наталкою за те, що не очікував, що розлука їй дасться так важко. Та й перед Марією за цю виставу було незручно.
– Та годі тобі… Буває.
Марійчині думки були зайняті зовсім іншим. Все одно їй було на веселу довгоногу дівчину. Не хвилювало її і минуле Сашка…
– Вона мені не подруга, не подруга… – крутилася в голові фраза Сашка.
Чомусь було дуже прикро…
…Наступного дня Марія заслабла. Може, очікування таксі на зимовій вулиці далося взнаки. А може, втома вирішила вкласти працьовиту дівчину в ліжко…
Сашко, не побачивши Марію на робочому місці, набирав її номер щохвилини.
Все марно.
Марія не чула, як дзвонить телефон. Вона міцно спала і бачила нескінченні сни, в яких весела, величезна, як будинок, Наталка відсуває її і каже:
– Іди! Ти йому не подруга! Ти взагалі ніхто!
…Після роботи Сашко ані на мить не затримався. Зупинка, автобус… І ось він, будинок Марії. Сашко тиснув на кнопку дзвінка знову і знову. Нарешті по той бік дверей почулися кроки.
Марія, закутана у ковдру, відкрила двері.
– Ти чого слухавку не береш? Зовсім, чи що? Я вже такого собі понавигадував! – заявив Сашка.
Потім він глянув на червоне обличчя Марії і заметушився.
– Занедужала! Так, бігом в ліжко! Зараз я займуся тобою!
– Багатообіцяюче звучить, – сказала Марія і посміхнулася.
– Вона ще й жартує! – удавано насупився Сашко. – У ліжко, я кажу!
…Слаба була Марія довго. На роботу вийшла тільки через три тижні.
Сашко відвідував її щодня. Яка може бути робота, коли Марія занедужала?!
…Наближалося Різдво. Їхній відділ готувався до корпоративу. Марія сумувала. Не хотілося їй на свято.
– Ну, чого я туди піду? Знову стоятиму в куточку, поки наші дівчатау виблискуватимуть вбраннями, затьмарюючи новорічну ялинку! – поділилася вона із Сашком.
– Марійко, ти це облиш! Що за настрій? Ти теж виблискуватимеш! Вдягнися гарно, макіяж там, каблучки… Ну я не знаю, що там ще у вас, дівчаток, робиться. – насупив брови Сашко. – І не стоятимеш ти в ніякому куточку! Танцюватимемо з тобою! Обіцяю! Друг я тобі, чи не друг?
– Звичайно, друг…
Марія вирішила бути дуже красивою. Тільки от не було в неї тієї легкості, з якою багато жінок носять сукні та каблучки.
– От же ж! – злилася Марія в дзеркало. – Смішно! Не піду!
Але вона пішла… Заради друга Сашка! Якби він тільки знав, яких зусиль їй вартувало тримати спину прямо, не дивитися під ноги, не шпортатися на зрадницьких високих підборах, не поправляти сукню, не смикати поділ…
Ні, вона не стала найпрекраснішою принцесою на балу. Але Сашко її одразу помітив. Навіть рота відкрив на секундочку. А потім підійшов, взяв під руку і сказав:
– Ти мене вразила! Ні, справді… Ти дуже гарна!
Марія аж засяяла: вийшло? Напевне так! Бо вони танцювали цілий вечір. І не лише танцювали…
Після Нового року багато що змінилося. У Марії та Сашка почався обережний службовий роман. Але друг Сашка, Сергій, звісно, це помітив.
– Ну, Сашко, ти й вигадав собі! – сказав другу Сергій. – Проміняти Наталку на отаку дівку!
– Її Марія звуть, між іншим, – обурено сказав Сашко. – Та що тобі пояснювати!
Сашко поблажливо глянув на друга.
– Ти ж тільки зовнішність оцінюєш! А Марія має душу, виховання, розум. Цього тобі не зрозуміти…
– Ну тоді, думаю – це кохання! – констатував Сергій.
– Жартівник! – посміхнувся Сашко. – Заздри мовчки!
Але він був згоден з приятелем: так, це справді кохання. Не закоханість, а саме воно, величезне й жертовне…
Сашко навіть не збирався сперечатися. Так, це кохання. Він упевнений у цьому. Тому що спогади про Марію, загорнуту в ковдру, нещасну та слабу, викликали приплив ніжності.
Тому що йому хотілося самому стати на одне коліно і подарувати їй оксамитову коробочку.
Тому що він не тремтів при думці про дітей і вагітність … Та просто тому, що він щодня хотів бути поряд з Марією, розмовляти, слухати, оберігати… І не сьогодні-завтра він зробить їй пропозицію. Точно зробить.
Та й взагалі, кохання це не про довгі ноги, фігуру та вмілий макіяж.
Як сказав хтось дуже розумний: «Кохання – це дружба, покладена на музику»!
І, як сказав батько Сашка, кохання – це доросле почуття.
А Сашко нарешті подорослішав.
