Олена повернулася з роботи щаслива. Був вечір п’ятниці, і вона вирішила, що майбутні вихідні повністю присвятить собі.
Не витрачатиме час на прибирання, пропустить зустріч із подругою в їхньому улюбленому кафе, і просто насмажить пиріжків і дивитиметься фільми, читатиме книжки і, нарешті, довʼяже светр.
Прийнявши ванну з лавандою, Олена налила собі чай з ромашки і влаштувалась в улюбленому кріслі з книгою в руках, коли у двері подзвонили.
Олена поставила чашку з гарячим напоєм на журнальний столик і поспішила відкрити, впевнена, що сусідка, Ганна Миколаївна, прийшла попросити поміряти їй тиск.
Однак, відчинивши двері, вона очам своїм не повірила!
На порозі стояв… Микола! Її колишній чоловік. Такий колишній, що їй було неприємно його знову бачити.
– Миколо, ти що тут робиш? – запитала Олена, опустивши погляд на малюка, якого він тримав на руках.
– Дозволь, будь ласка, зайти, – сказав Микола якось винувато.
Олена відійшла, звільнивши прохід, і Микола зайшов у коридор і поставив на підлогу сумку.
Роззувшись, він зайшов у кімнату і поклав дитину на диван.
– Дозволь мені залишитись на ніч, – сказав Микола, глянувши на Олену, яка схрестила руки на грудях і чекала пояснень. – Мені просто нікуди податися з ним. Алла нас виставила. Уявляєш, мене звинуватила в тому, що їй ще гуляти й гуляти можна було, а я її, мовляв, дитиною біля себе тримаю. Сама ж лізла до мене, сім’ю нашу з тобою зруйнувала, а тепер я ще й винен.
– Мене не цікавлять подробиці ваших стосунків, – сказала Олена.
Микола похитав головою.
– Я давно збирався піти, та Артемчика шкода було. З такою матір’ю дитину залишати просто гріх. А тепер вона сама нас виставила, і я тільки й радий, якщо чесно. Окрім тебе мені нема куди піти. Оленко, вибач за минуле. Дозволь пожити недовго в тебе, а далі я знайду квартиру, довго ми не затримаємось…
Олена важко зітхнула, згадавши такий самий поганий день.
Вона тоді чекала Миколу, щоб поділитися довгоочікуваною новиною.
Вранці Олена була у свого лікаря, який сказав їй про вагітність, і вона так хотіла розповісти про це щастя чоловікові, адже вони мріяли про дитину вісім років!
Але хотілося зробити це не по телефону, а дивлячись коханому в очі.
Приготувавши вечерю, Олена створила затишну романтичну обстановку, одягла гарну сукню і чекала на чоловіка в передчутті його радості.
Але Микола повернувся дуже пізно, в поганому настрої.
– Що за свято? – втомлено спитав він і додав. – Хоча, не важливо, у будь-якому випадку, це недоречно.
– Проблеми на роботі? – запитала Олена, обійнявши чоловіка за плечі, але він забрав її руки.
– Проблеми у нас із тобою. Олено, я вирішив піти від тебе. Ти не змогла мені подарувати дитину, а Алла скоро від мене народить. Я довго думав і зробив вибір на користь малюка. Тільки, давай без сварок, і так кепсько на душі.
– Ти ж знаєш, я ніколи не була сварливою, – з гіркою образою в голосі сказала вона.
– Знаю, але ситуація зараз інша. Розумію, що таке важко сприйняти. Напевно, я мав якось тебе підготувати, але не до того було, Алла нервова стала, хоче, щоб я був поряд. Я тільки зберу речі і більше ти мене не побачиш…
Олена мовчки кивнула і закрилася на кухні, а коли почула звук вхідних дверей, які зачинилися, повернулася в кімнату, лягла на диван і заплакала.
Так було кепсько на душі. Як вона не помічала, що Микола їй зраджував?
Затримувався дуже рідко, вихідні вдома проводив.
Здавалося, що сім’я у них щаслива, але як вона помилялася…
Відчувши себе недобре, Олена постаралася взяти себе в руки, але ставало все гірше.
Вона набрала номер «швидкої», назвала адресу та встигла відчинити двері, коли в очах потемніло…
…Отямилася від якогось неприємного запаху. Поруч стояла дівчина в білому халаті, налаштовуючи крапельницю.
– Що трапилося? – запитала Олена.
– Лікар вам все розповість, – пообіцяла медсестра і швидко вийшла.
Незабаром у палату зайшов високий чоловік у синьому медичному костюмі і, присівши на стілець поруч із ліжком Олени, розповів про те, що дитину вона втратила і що надалі, можливо, завагітніти вже не зможе…
– Але як же ж так?! – нестримно розплакалася Олена.
Вона так мріяла про дитину, а щойно з’явився шанс стати мамою, вона його відразу втратила. Чому все так несправедливо?
– Ви, звісно, зможете пройти обстеження, процедури, – сказав лікар. – Дива трапляються в подібних випадках і дуже часто переживати не варто.
Але Олена розуміла, що він всього лише намагається втішити її.
Адже вона пам’ятає, скільки їй всього вже довелося пройти і настання вагітності вже було дивом, але не змогла вона це диво зберегти, не втримала сильних емоцій і стрес позначився на дитині.
Їй хотілося влаштувати Миколі за те, що він зробив, як вчинив, знищив усе найкраще, що між ними було.
Кілька місяців Олена не могла прийти до тями. Вона ходила працювати, робила звичні справи. Деколи подрузі вдавалося її кудись витягти. І ось, тільки-но вона змогла повернутися до свого звичайного життя, почала забувати все пережите, і знову в її життя увірвався той, хто це все зробив. Та ще й з дитиною. Чужою…
– Олено, там у сумці суміш, пляшечка. Розведи, будь ласка!
– Твій син, ти і дбай про нього, – сказав Олена строго, але без злості. – Я тобі дозволила залишитися, ненадовго і на більше навіть не розраховувай.
Олена пішла в свою кімнату і лягла на ліжко, глянувши в стелю. Незабаром із сусідньої кімнати пролунав дитячий плач, і тут же ж Микола постукав у кімнату Олени, а потім прочинив двері, не дочекавшись відповіді.
– Олено, ну будь ти людиною, допоможи, не можу я і дитину заспокоювати і кашу йому місити, та ще памперс треба поміняти.
Олена мовчки піднялася з ліжка, взяла з рук Миколи пляшечку і вирушила на кухню.
– Спасибі тобі величезне, – приймаючи пляшечку з готовою сумішшю, сказав Микола. – А памперс не допоможеш поміняти? Я якось не дуже вмію це робити.
– А я тим більше, – відповіла Олена й додала: – вирішуй свої проблеми сам!
Заснути цієї ночі зовсім не виходило. Олена довго думала про те, якою непередбачуваною є доля. Нещодавно ця людина її зрадила, а тепер от з’явився допомоги просити, як ні в чому не бувало.
Задрімати вдалося тільки під ранок, але вже незабаром її розбудив плач.
Олена неохоче вибралася з-під ковдри і попленталася на кухню зварити каву. Там вона зустріла Миколу, і виглядав він не дуже добре.
– Прокинулася? – він перемішував суміш і дивився на Олену якось дивно. – А… Я попросити хотів. Олено, я всю ніч Артемчика заколисував на руках, щоб він тобі спати не заважав. Ти могла б за ним доглянути, поки я трохи подрімаю?! Будь ласка.
– Миколо, послухай, як у тебе совісті вистачає так поводитися? – запитала Олена, підвівши від здивування брови.
– Ну, а що такого?! Та й вередує він не так часто. Зараз ось поїсть і знову спатиме. Просто придивися, може, памперс поміняти треба буде.
– А нічого, що мені неприємно взагалі бачити цю дитину, яка стала причиною нашого розлучення і…
Олена осіклася на півслові, але Микола все одно нічого не зрозумів. Він так і не дізнався, що Олена була вагітна і з його вини втратила їхнього малюка, зазнавши серйозного потрясіння.
– Ну, ти ж жінка! Маєш бути у тебе материнський інстинкт. Оленко, допоможи, ну що тобі важко?! Ти ж добра завжди була.
– Така добра, що зі мною можна було ось так вчинити! Добре сказав, молодець.
– Ну, я на тебе розраховую. Я недовго посплю, правда.
Незабаром з кімнати Миколи почулося хропіння, а потім і малюк невдоволено закрехтів.
Олена обережно зайшла в кімнату, і зупинилася біля дивана, не наважуючись наблизитися до хлопчика.
А він дивився на неї величезними оченятами і посміхався.
Серце стислося від туги і від того, що ті, хто так мріють про дитину, з якоїсь причини не можуть її мати.
А ось кому дано, ті не цінують.
Олена відчула, як на її обличчі заграла посмішка. Вона акуратно взяла малюка на руки і, вийшовши з кімнати, зачинила двері.
Поклавши Артемчика на своє ліжко, Олена присіла поруч і почала розглядати його обличчя. Не було зрозуміло, чи він схожий на Миколу. Очі такі ж великі, як у тата, а колір інший. Губки, начебто, трохи схожі.
Малюк почав щось лепотіти і серце Олени розтануло. Адже дитина ні в чому не винна, вона не може ображатися на малюка.
Микола прокинувся не так скоро, як пообіцяв. Олена встигла двічі нагодувати Артема, поміняла йому памперс, він поспав. І коли Микола вийшов з кімнати, малюк знову заснув.
– Олено, ти вибач, що я заснув так надовго. Потрібно було розбудити. Втомилася?
– Було б від чого, – відповіла Олена. – Але не сподівайся, що я стану нянькою твоїй дитині. Вирішуй швидше всі проблеми і шукай собі інше місце проживання.
– А я з тобою поговорити якраз хотів, та не можу наважитись, – Микола опустив голову.
– Та невже? – Олена сплеснула руками. – Ти, й не наважишся? Самому не смішно? Після того, що ти мені раніше казав, гірше навряд чи може щось бути.
– Та я тепер на заробітках працюю. Ось, через пару днів їхати треба, а куди малого прилаштувати, не зрозумію.
– У хлопчика є мати, – сказала різко Олена. – Дитина не іграшка, їдьте додому.
– Та не пустить вона нас! – сказав Микола і набрав номер у телефоні. – Ось дивись!
Він увімкнув гучний зв’язок, і Олена стала мимовільним свідком продовження їхньої сварки.
Алла галасувала, що дитину зовсім не хотіла, і що шкодує взагалі про те, що зустріла Миколу.
Звинувачувала, що одружений чоловік так нахабно залицявся до неї, невинної, а Микола намагався довести, що було все з точністю до навпаки, що це вона, Алла, лізла до одруженого чоловіка і проходу йому не давала. У результаті вони ні до чого не договорилися, і Алла скинула виклик.
– Послухай, – Олену ніби осяяло. – А в тебе ж є своя квартира, що від бабусі дісталася в спадок. Чому ти не пішов туди з дитиною? Чому до мене?
– Так я ж її продав, як до Алли переїхав. У неї квартира хоч і двокімнатна, а ремонту не було сто років, без перебільшення.
Вона мені говорила все, мовляв, як дитину принесемо в таку халупуу, ремонт потрібен хороший. Ну от я квартиру бабці й продав, зробив у Алли ремонт, тепер без даху над головою залишився.
– Немає більшої нісенітниці, аніж продавати єдине житло, – похитала головою Олена.
– Жаль, що я не розумів цього раніше. Але минулого не повернути. Олено, а може, ти мене пробачиш? Станемо виховувати Артемчика разом. Адже ти мріяла про дітей, але раз не вийшло, можливо, в тобі проблема?! А тут ось, син!
– У мене немає проблем! – сказала Олена.
– Мені, правда, нікуди його подіти. Можливо, ти могла б у себе його залишити, доки я буду на заробітках? А я повернуся, винайму квартиру. Зараз просто грошей немає, Алла одразу всю мою зарплату з картки знімає.
– Навіть не думай! Бери лікарняний, шукай няньку, благай дружину про повернення, але тільки не розраховуй на мене!
…Прокинувшись вранці від дзвінка будильника, Олена пішла в душ. Двері в кімнату Миколи були відчинені, але його самого там не було. Тільки Артем, обгороджений подушками, крутився і щось наче хотів сказати.
Олена несміливо пішла в кімнату, запідозривши недобре. Поруч із малюком вона побачила записку, в якій Микола просив вибачення, що змушений був так вчинити, але іншого виходу він просто не знайшов. Просив доглянути сина до його повернення, а він відшкодує всі витрати.
Олена голосно видихнула і подзвонила на роботу, попросивши відпустку за власний рахунок на два тижні.
– Ну, і що мені з тобою робити? – усміхнулася вона Артему і похитала головою.
Увечері у двері подзвонили. Олена відкрила, не подивившись у дверне вічко, і застигла на порозі, побачивши чоловіка у формі й молоду жінку.
– Вам кого? – запитала вона, але вже й сама здогадалася.
– Де мій син? – почала кричати незнайомка і Олена відразу ж впізнала по голосу Аллу, яка повернулася до чоловіка у формі. – А ви їхати не хотіли! Тут він! Не важко було здогадатися.
Вона побігла в кімнату, і через пару хвилин вийшла з Артемом на руках.
– Це вона взяла мого сина! Ви маєте щось зробити!
– Розберемося, – сказав молодий чоловік у формі і глянув на Олену, яка стояла, не знаючи, що робити. – Дозвольте зайти? Мені треба протокол скласти.
– Так, звичайно, – кивнула вона і вказала на кухню.
– А ви можете йти, – звернувся чоловік до Алли.
– Ви її точно не відпустите? – спитала вона, примружившись і глянувши на Олену. – Таке не можна з рук спускати!
– Ми розберемося, – знову повторив чоловік і наполегливо попросив Аллу піти.
– Це наклеп, – сказала Олена, коли Алла вийшла з квартири. – Я взагалі тут ні до чого. Це батько дитини приніс його сюди і попросив подбати, поки він у від’їзді. Ось, будь ласка, його записка. І я сама чула їхню розмову, коли ця жінка кричала, що дитина їй не потрібна. І можете його батькові зателефонувати, нехай він сам скаже, як все було.
Чоловік покрутив записку в руках і кивнув:
– Добре, я подзвоню.
Ось тільки телефон Миколи був недоступний.
– Я поки не складатиму протокол, – сказав той. – Але якщо батько хлопчика ваші слова не підтвердить, то запрошу вас до нас на розмову.
Олена була сама не своя після цих слів. А що, якщо це хитрощі. Раптом вони разом вирішили її так підставити. Для чого? Та хоч заради грошей. І цей чоловік у формі, може, з ними заодно.
Тепер Олена не могла собі знайти спокою. Вона раз у раз набирала номер Миколи, але додзвонитися не вдалося.
Наступного ранку зателефонував чоловік у формі. У Олена аж побіліла, але коли він спитав дозволу приїхати до неї, а не викликав до себе, з’явилася слабка надія на те, що Микола прояснив ситуацію.
– Бачит, Олено Віталіївно, – почав він розмову за чашкою чаю, який Олена йому запропонувала. – Вночі до нас надійшов дзвінок від сусідів Алли Іванівни, які повідомили, що з її квартири чути гучний плач, а двері ніхто не відчиняє.
Коли співробітники прибули на адресу, Алла Іванівна повернулася додому так би мовити з гулянки. Про це ми повідомили куди треба, сусіди підтвердили, що жінка часто залишає малюка без нагляду. З чоловіком її нам вдалося зв’язатися, він підтвердив, що сам просив вас подивитися за сином. Тож далі їхньою проблемою займатимуться вже інші служби.
– І ви приїхали, щоб мені це все розповісти? – запитала Олена з недовірою.
– Оленко, невже ти мене й справді не впізнала? – запитав він, і Олена, подивившись на чоловіка, сховала обличчя в долоні. – Вчора я подумав, що ти на нервовах мене не впізнала, ну а сьогодні?!
– Сашко?! Оце так зустріч! Ти насправді змінився, але я не впізнала через нерви, все таки. Адже я на твоє обличчя не дивилася навіть, а ось голос здався знайомим, але я не надала цьому значення. Але як же ж так? Ти ж збирався вчитися на іншу професію.
– Не всі мрії збуваються, Олено! Я ще, якщо пам’ятаєш, я мріяв одружитися з тобою?!
– А одружився з моєю подругою, – з сумом у голосі сказала Олена. – Розумію, що сама винна була…
– І розлучився через місяць…
– Я цього не знала.
– А я переживав тобі на очі потрапити, от і поїхав вчитися в інше місто.
– Так, життя такі віражі малює, що аж дивно.
– А може, погуляємо ввечері? Ти вчора обмовилися, що у відпустці, значить, час є.
– Я не проти. Давай.
– Тоді зустрінемося в парку?
– Так, як і тоді…
…Сашко пішов, а Олена поринула з головою у спогади.
Увечері вона, ніби на крилах, поспішала у парк, на їхнє улюблене місце.
Коли задзвонив телефон і вона побачила ім’я того, хто дзвонить, настрій трошки зіпсувався, але вона скинула виклик і внесла контакт «Микола» у чорний список.
А потім усміхнулася сама собі і побігла назустріч Саку, який уже чекав її з букетом білих хризантем…
