Віра набрала в магазині продуктів. Не забула і борошна на пиріжки, і капусточки для улюбленої начинки.
А як же ж! Завтра день народження в її улюбленого синочка Віктора.
Чоловіка у Віри немає, зате є чудовий син, і треба для нього накрити стіл і привітати.
Віктор нещодавно повернувся зі служби і він знав про розлучення батьків.
Давно діло до цього йшло, а Віра все тягла з розлученням, щоб син не був поруч, не бачив її переживань і всієї цієї неприємної процедури.
А як Віктор поїхав, так і розлучилася з чоловіком, і заспокоїлася, хоча все ж таки це не пройшло даремно: став підніматися тиск, чого раніше не спостерігалося.
Але вона намагалася не думати більше про минуле…
…Зимовий день був вітряним і теплим. Сніг змінювався сонечком, яке несміливо виглядало з-за сірих хмар, і настрій був святковим – відчувалося наближення весни.
Віра зійшла зі слизьких сходинок магазину і з полегшенням зітхнула, що не послизнулася.
Але тільки-но вона стала на асфальт, покритий пухнастим сніжком, так одразу ж опинилася на землі зі своїми сумками.
Під сніжком був лід.
Жінка ахнула, їй навіть здалося, що вона почула хрускіт.
На вулиці було майже безлюдно, тільки таксисти стояли неподалік і про щось розмовляючи біля своїх машин.
Віра спробувала підвестися, але не змогла. Навколо лежали її покупки, що випали з сумок.
Раптом вона відчула, що сильні руки підхопили її ззаду, підняли й поставили на ноги. Віра озирнулася і почала дякувати чоловікові, який уже збирав її продукти.
– Ой, дякую вам велике. Мені б і не встати, чесне слово. Ой… – вона показала на руку.
– Я можу вас відвезти додому. Або в лікарню. Як скажете? Зможете дійти до моєї машини? Вона тут, за рогом, – запропонував чоловік.
Він узяв її сумки, а вона, тримаючись за нього, дійшла до машини і сіла в салон.
За кілька хвилин вони вже були у лікарні. По дорозі познайомилися.
У Сергія, як виявилося, в лікарні працювала сусідка, до якої він негайно і звернувся, викликавши по телефону. Мила жінка на ім’я Валентина допомогла Вірі зняти пальто й пройти в кабінет. Тут же було призначено рентген, і Сергій попросив Валю супроводити Віру і допомогти їй, а потім поїхав.
Виявилося, що Віра має серйозні проблеми з рукою. Але лікарів у лікарні надвечір уже не було, тих, які роблять такі складні процедури. Віру поклали в палату, попередньо наклавши гіпс.
– І що мені тепер робити? – запитала Віра слабким голосом. – Сьогодні вже процедур не буде, а завтра свято… А мені так недобре…
Черговий лікар заспокоїв Віру, пообіцявши, що завтра зранку лікарів буде викликано.
Вона зателефонувала синові. Віктор прийшов до неї, забрав сумки й приніс матері необхідні речі.
Наступного дня були процедури, після них Віра довго спала і лише через день встала. Вона була слабка, та ще й перенервувала.
– Ось так я тебе привітала, синку, – говорила вона Віктору по телефону. – Ти вже вибач мені…
– А хто тебе привіз у лікарню? – запитав син.
Віра розповіла про випадкового знайомого.
– Є ще добрі й чуйні люди, – відповів Віктор. – Тобі пощастило. У нашому невеликому містечку надвечір мало народу на вулицях гуляє. Всі бігом, у своїх справах. Нема до кого й звернутися. А тобі допомогли. Це добре…
Вони поговорили, і Віра лягла у ліжко. За хвилину до неї в палату зайшла медсестра.
Вона запитала Віру про самопочуття і раптом поклала на тумбочку якийсь невеликий білий пакет.
– А це вам, – просто сказала дівчина.
– Що це таке? – здивувалася Віра.
– Не знаю, от принесли, – загадково промовила медсестра. – Дивіться самі, що там є…
Віра відкрила пакет і ахнула від побаченого.
Шоколад, мандарини, виноград та сік!
– Але ж від кого?! – запитала вона. – Це точно мені? Ви нічого не переплутали?
– Ні, не переплутала. Валентина передала, каже, що від вашого знайомого. Сергій звуть, – усміхнулася медсестра.
– Ну так. Інших чоловіків у мене немає. А з сином я щойно говорила… – сказала Віра і посміхнулася.
А наступного дня її виписували. Вона чекала на документи, але раптом у палату зайшов Сергій. Він знову приніс пакунок, а Віра так засоромилася, що навіть не хотіла брати чергові гостинці.
– Ну що ви, Сергію. Хіба можна мене так балувати? Я й так вам винна. Ви мене і підняли, і привезли сюди, і відвідуєте… Доглядаєте, як малу дитину… Адже мене вже виписують. А потримали два дні, щоб спостерігати трохи. Так кажуть, – сказала Віра, посміхаючись.
– Ну, якщо виписують, значить все добре, обійшлося. Я тепер можу вас і додому відвезти. Якщо вже так збіглося, не відмовитеся? – запитав Сергій.
– Дякую! Дякую. Ви – мій янгол-охоронець, – Віра не змогла стримати сліз. – І звідки такі дивовижні люди беруться? Мені й незручно, і дуже приємно… Я могла б сина попросити приїхати, але якщо вже ви тут, і якщо вам не важко…
– Не важко, звісно. Я мушу знати, що тепер з вами все гаразд. Але гіпс не скоро знімуть, мабуть? Вам ще одужувати й одужувати. Бережіть себе, не виходьте, доки не розтане сніг і лід, – сказав Сергій.
– Обіцяю, – кивнула Віра.
Вони вийшли надвір. Сонечко пригрівало ще тепліше. І на серці у Віри було тепло від уваги Сергія. Він довів її до будинку, і вона спитала:
– Ви до всіх так ставитеся? Втім, це видно по ваших очах.
– І що з них видно? – засміявся Сергій.
Але Віра почервоніла, тому що вийшов із під’їзду Віктор і подав руку Сергію, а потім узяв сумку матері й відвів її додому.
– Я подзвоню вам, Віро, щоб дізнатися про ваше самопочуття, – пообіцяв Сергій.
Він ще по дорозі додому попросив номер її телефону.
Минув місяць. Вірі зняли гіпс. Вона вийшла працювати. Весь час її лікарняного Сергій телефонував їй, вони розмовляли по телефону. І тому коли вона вже почала ходити на роботу, вони почали зустрічатися.
Їм обом не було й п’ятдесяти. Сергій був молодший за Віру на рік, розлучений і відразу на першому ж побаченні, сказав Вірі, що вона йому дуже подобається.
– Значить, я тобі тоді ще сподобалася, біля магазину? – пожартувала Віра.
– Саме тоді, – не приховував Сергій. – З першого погляду.
– Проте я не думала, що зможу так швидко знайти друга. Адже я вже не вірила нікому, і хотіла побути одна.
Вони таємно зустрічалися від Віктора. Віра соромилася зізнатися синові, що в неї з’явився чоловік. Вони із Сергієм подобалися один одному. Сергій доглядав її тактовно, але наполегливо, не залишаючи Вірочку надовго одну.
Незабаром вона так звикла, що він є, що він поруч, такий надійний, добрий, що приховувати від сина свої побачення перестала.
– Вікторе, я маю т обі зізнатися, що я… – почала вона.
– Закохалася? – усміхнувся син.
– Що? – здивувалася Віра. – Так помітно?
– Звичайно, і зрозуміло все було відразу, – відповів Віктор. – Якщо ти хочеш знати мою думку, то я нічого не маю проти. Я все розумію. І, до речі, я теж маю дівчину. Я хочу вас познайомити. У нас з Оленою все серйозно.
– Боже, Вікторе, коли ти встиг?! Як це я пропустила?! – захвилювалася Віра.
– Ти була зайнята своїм Сергієм. І я часу теж дарма не гаяв. Так що ми обоє закохані… Так виходить… – засміявся син.
– Значить, я можу тобі сказати таке, синку. Ми вирішили з Сергієм жити разом. І я скоро переїду до нього. Нам так буде зручніше. Його дочка в іншому місті. А тебе ми не хочемо турбувати, – розповіла Віра.
Віра переїхала, а син незабаром одружився.
За два роки вийшла заміж і вона.
Сергій наполягав на реєстрації, і Віра поступилася йому.
Насправді вона була щасливою. Вона жила з Сергієм і дякувала Богові за ту дивовижну зимову зустріч, коли їй було так важко, і водночас так дивно від уваги зовсім незнайомої людини.
Вона дякувала за той неприємний випадок, який потім зробив її щасливою…
