Життєві історії

– Іване, ти бачив наших сусідів? – запитала Софія чоловіка. – Ну діда з бабцею? – Наче діда бачив, а що? – Іван лежав на дивані й дивився у телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, ти піцу будеш? Чи суші? – Нагетси й картоплю буду, – відповіла та. – Точно, і я! – погодився Іван. – А що ти про сусідів питаєш? – Та у батьків он живуть дід із бабою, – сказала дівчина. – Сварливі такі, що ого-го. – Та облиш, Софійко, – сказав Іван. – О, в двері дзвонять, нагетси приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор. Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі

– Іванку, а ти бачив, що під нами живуть старі? Ну дід із бабцею, бачив?

– Наче діда бачив, і що? – Іван лежав після роботи на дивані і дивився в телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, а ти піцу будеш? Чи суші?

– Нагетси й картоплю буду.

– Точно, і я також! А що ти про сусідів питаєш?

– Та у батьків під ними теж живуть дід із бабою. Начебто не дуже й старі, але сварливі такі, що ого-го. То їм музика голосно грає, то хтось тупає по стелі, то у нас кран тече, а ремонт у них нещодавно зроблений.

– Ну а нам що до цих старих, га Софійко?

– Тому що ми квартиру з тобою винайняли, а раптом вони незадоволені будуть і власниці, скажуть? Я люблю музику послухати, у тебе на підлозі гантелі. Гупнеш по підлозі випадково – то вже чекай сварки. От не пощастило нам, Іванку.

– Та годі тобі, Софійко, не думай про погане! О, у двері дзвонять, уже наші нагетси з картоплею приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор.

Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі.

На порозі стояв літній чоловік. Він побачив Івана і аж відскочив назад.

– Ой, вибачте, а де Ніна Михайлівна? – запитав він.

– Ніна Михайлівна до дочки поїхала, квартиру нам на рік здала в оренду, – пояснив Іван.

– Ну вибач тоді… Вона до дружини моєї іноді на чай приходила про те про се побалакати, а тут немає її, я і зайшов, – чоловік потупцював біля дверей. – Ну раз тепер ви тут живете, давай познайомимося? Я Микола Іванович, а дружину мою звуть Ірина Петрівна.

– Мене Іван звуть, а дружину Софія, вона на кухні, – чемно відповів Іван.

– Ще оце хотів дізнатися, а ви як до музики ставитеся? – раптом запитав Микола Іванович.

– Ну ось, почалося, – подумав Іван, але вигляду не показав, а тільки мило посміхнувся. – Музику ми любимо, але слухаємо її в навушниках.

Сусід чомусь зніяковів.

– Ну я все зрозумів, врахую, радий був познайомитись!

І він почав спускатися на перший поверх.

– Ну, де там наші нагетси з картоплею? – визирнула з кухні Софія.

– Це був сусід знизу, натякав, щоб не шуміли, а до речі, дружино, ти готувати вмієш?

– Звісно вмію, і картоплю смажити, і котлетки, і борщі варити. Але ж давай не сьогодні? Ой, дзвінок, сподіваюся, що тепер це доставка! – зраділа Софія.

Іван з Софією одружилися зовсім недавно і вирішили одразу жити самостійно.

Батьки такому ранньому шлюбу були не дуже раді. Ось молоді й вирішили не випробовувати долю. Батьки у них хороші, але краще від них не залежати. Їм молодих уже не збагнути!

Іван одразу після навчання пішов працювати, а Софійка ще навчається і працює на пів ставки.

І вони орендували недорого затишну квартирку у пʼятиповерхівці.

Це було так захопливо, перша їхня спільна квартира!

Хазяйка, дуже приємна жінка, сказала, що житиме у дочки і сидітиме з онуками.

Звичайно всього одна кімната і меблі старі, така вся “бабусина” обстановка. Але недорого, а на свою квартиру вони ще не заробили.

Вранці, тримаючись за руки, Софія з Іваном вийшли з квартири. В Івана робота, Софійці на навчання пора.

Раптом двері квартири на першому поверсі, що під ними, різко відчинилися.

Сусід Микола Іванович обережно вивіз із квартири візок, тихо примовляючи,

– Іринко, погода така шикарна, тож ідемо сьогодні в парк. Там у наше улюблене кафе зайдемо і каву поп’ємо з тістечками нашими улюбленими. А потім удома платівки послухаємо, тільки тихо, поки сусіди зверху на роботі. Я запитував, вони не люблять, коли музика гримить, так що ми послухаємо, поки їх немає!

Побачивши Софію й Івана, Микола Іванович зніяковів.

– Проходьте, вам же ж треба пошвидше, а ми вже не поспішаємо!

– Давайте я вам допоможу? – запропонував Іван, але Микола Іванович замахав руками.

– Ні, Іване, дякую, тут є в нас на сходах як спуститися, ми самі. У Іринки були не дуже вдалі процедури, але вона скоро встане, а поки що так, що вдієш?

Молоді поспішили на зупинку.

– Бачив, як вони одягнені? Як молоді, у джинсах, курточках і веселі такі, незважаючи ні на що, навіть на літніх людей не схожі, – відзначила Софія.

– І не говори, а про музику він мене виявляється розпитував не тому, що це шум, а це вони самі люблять голосно музику слухати. Цікаві які пенсіонери! – погодився Іван.

– А цей Микола Іванович так приємно з дружиною говорив, ніби кохання досі у них. Вона в візочку, а він їй радіє, у кафе повіз, оце так! – Софія уважно глянула на Івана.

– А от ти б так зміг? Ну раптом щось трапилося б, і я… Ну теж ось так, або ще що… Ти б мене теж любив?

Іван обійняв Софійку,

– Ну ти чого?! Навіщо про погане говорити, га?

– Ні скажи, любив би? – Софія наполягала.

– А ти як думаєш? А ти мене? – Іван теж став серйозним. – Я тебе люблю, а якщо що, на руках тебе носитиму, але ніколи не покину, зрозуміла?

– І я тебе теж, – Софія пригорнулася до Івана.

Вітряно сьогодні. А поряд з ним їй ніколи не холодно…

…На вихідних Софія з Іваном заспалися. І раптом Іван почув знайому музику, вона звучала явно від сусідів!

– Агов, Софійко, чуєш, це ж наша музика улюблена! Та ще й яка – сучасна! Це що ж, пенсіонери таку музику слухають? Оце так, ось тобі й старі!

Через кілька тижнів Софійці з Іваном знову зустрілися їхні сусіди знизу. Ірина Петрівна вже йшла, спираючись на руку чоловіка і вони весело розмовляли.

Побачивши Івана й Софійку Микола Іванович тут же ж стурбовано запитав:

– Сусіди, якщо що, ви кажіть там, гаразд?

– Не зрозумів, ви про що? – здивувався Іван.

– Та у нас вдома і тренажерів всяких повно, і музику ми любимо голосно слухати, – Микола Іванович широко посміхнувся. – Ніна Михайлівна до нашого галасу терпимо ставилася. Я по груші часто стукаю, залізо тягаю, ми вам не заважаємо?

– Та ні, що ви? – Софія з Іваном перезирнулися. – Ви нам зовсім не заважаєте, навіть навпаки. А ви що, музику сучасну любите?

– Ну так, любимо, а що? – здивувався Микола Іванович.

– Та ми теж таке слухаємо, круто, – Іван захоплено дивився на їхніх літніх сусідів.

– Ну тоді заходьте, у нас і старі платівки є, там справжні шедеври, якщо ви в цьому розумієтесь, – і Микола Іванович широко відчинив двері квартири.

– Слухай, ніколи б не подумала, що у нас із пенсіонерами можуть бути спільні інтереси, – після гостей зізналася чоловікові Софія. – Я теж так хочу – не старіти душею, як і вони. Ти помітив, як у них вдома класно? І онуки є, як годиться, вони з ними на дачі і в теніс, і в баскетбол грають і в караоке разом співають!

– Ага, коли нам буде років вісімдесят, я куплю червоний кабріолет і ми в модному одязі будемо кататися де захочемо і радіти життю! – погодився Іван.

…Коли Микола Іванович з Іриною Петрівною відзначали золоте весілля, у них зібралися близькі й друзі.

Ювіляри танцювали майже як молоді.

– Знаєш, а я тепер навіть до своїх родичів став інакше ставитися, – прошепотів Іван Софійці. – Вони в мене взагалі хороші, та й твої теж. До речі, пам’ятаєш, вони нам пропонували жити в них і збирати на квартиру, а не витрачати гроші на орендовану. А ще вони обіцяли докласти свої. Може, варто подумати, як думаєш?

– Мої теж кликали в них жити, мама казала з дитиною, якщо щось допомагати, – сказала Софія.

– Класно жити, от дивлюся на наших сусідів і ніби моє життя таким величезним здається, скажи Софійко? Чудово, що ми таких людей зустріли, я тепер нічого не боюсь, навіть старості!

Танцюючи, Микола Іванович підморгнув їм:

– Запам’ятайте, скільки б вам не було років, це і є найкращий вік, щоб любити, мріяти і просто радіти життю! Тільки так…

Вам також має сподобатись...

Надія Миколаївна мила на кухні посуд, коли відкрилися вхідні двері і на порозі з’явилася невістка. Світлана зайшла у квартиру свекрухи, нахабно пройшла до центру спальні, не роззуваючись. – Світлано, що з тобою? Що сталося? – розгублено бурмотіла Надія, побачивши сльози та розмазану туш. – Ану сідай, розповідай. – Я розлучаюся з вашим Славком. Погано Ви його виховали! – крізь сльози сказала Світлана. – Та що ж сталося, поясни? – Надія Миколаївна здивовано дивилася на невістку, нічого не розуміючи

Славко поїхав до своєї сестри в село. Тетяна обійняла брата. Давно не бачилися. Рідко вона їздила до міста. Родичі посиділи за столом, згадали рідних, сходили на цвинтар. Наступного дня Славко ходив і оглядав подвірʼя, старий похилений сарай і кухню. – Так, при батьку все міцніше було, – зітхнув він. – Поживу я тут поки що… – Бачу, що й обріс ти, бороду відпустив, і змарнів, мабуть, не вариш собі супу й борщу? – сказала сестра. – І сорочки не прасуєш? – Та не прасую, – зітхнув Славко. А за тиждень Тетяна почала хмуритися спостерігаючи, що робив брат

Наталя повернулася додому пізно. – Мамо, привіт! – привіталася вона з мамою, яка сиділа на кухні. – Привіт, доню, – важко видихнула жінка. – Щось сталося? – захвилювалася Наталка, помітивши, що мама дуже засмучена. – Наталю, у мене є один секрет, тільки я не знаю, як тобі це розповісти, – мама замовкла. Видно було, що вона підбирає слова. – Ти про що мамо? – не зрозуміла донька. Мама несподівано встала вийшла з кухні, і повернулася за хвилину з якоюсь папкою в руках. – Ось! Ти сама все зрозумієш, – сказала вона. Наталка взяла папку, переглянула її і аж рота відкрила від побаченого

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого