Життєві історії

Ніна Олександрівна дуже заслабла. – Вам треба в лікарню, – стурбовано сказала їй сусідка Ліза. – Лізонько, послухай мене, – прошепотіла Ніна Олександрівна. – Підійди до комоду, там у мене скринька дерев’яна стоїть. Візьми її. Мене не стане, а там всяке знайдеш… Жінка заплющила очі. А Ліза поспішила до телефону і викликала швидку. Ніну Олександрівну забрали у місто. Ліза повернулася додому, пішла в хату до Ніни Олександрівни і відкрила комод. Там вона знайшла між рушниками невелику дерев’яну скриньку. Відкривши її, Ліза застигла від здивування

Ліза переїхала в село, коли їй виповнилося сорок п’ять років. Їй дістався будиночок від бабусі. У місті Ліза видала дочку заміж і звільнила їй квартиру.

– Нехай донечка буде щаслива, – казала вона своїм сусідам. – А я переведуся у сільську школу і там допрацюю до пенсії. Батьківська хата все–таки, шкода кидати. І так у нас у селі з кожним роком народу дедалі менше. Молоді їдуть у місто, у кращі умови, за великим заробітком… Так… А нас тягне сюди…

Будиночок бабусі був невеликий, батьки Лізи жили в іншому місті. Ліза кликала їх до себе, але старенькі так звикли там, де жили вже багато років, що нізащо не хотіли переїжджати. А Ліза не хотіла нікуди їхати від доньки.

– Єдина вона в мене, сподіваюся й онуків дочекатися. Ну, а мама з татом все одно приїдуть, я в це вірю… – розповідала Ліза своїй давній знайомій, а тепер сусідці по селу – Ніні Олександрівні.

Бабуся була подругою Лізиною бабусі, яка пішла пів року тому в інший світ.

– Ох, як шкода мені ігорівну, – сумувала Ніна Олександрівна. – Сама ледве винесла її відхід. Але радість яка, що ти, Лізонько, приїхала. Адже ж в мене немає нікого, ти знаєш. Дід мій давним–давно пішов, і єдиного нашого Сашка ми пережили. От і будеш ти мені сонечком на старості літ. Я тебе ще немовлям пам’ятаю…

– Скільки ж вам років, Ніно Олександрівно? – запитала її Ліза. – Ви не однолітки з моєю бабусею?

– Ровесниці, так точно. Тільки ось вона пішла раніше за мене. А мені цього року буде вісімдесят шість. Роки, роки… Але я намагаюсь триматися. Все роблю вдома сама. Ти приходь до мене на чайок, хоч поговоримо… Гаразд? – попросила Ніна Олександрівна.

Ліза посміхнулася. Вона теж любила свою бабусю і часто приїжджала до неї в останні тижні її життя, але чудово розуміла, як багато зробила для бабусі її подруга – Ніна Олександрівна. Вона доглядала її, підтримувала слабу, готувала і прибирала.

– Я вам зобов’язана, люба Ніно Олександрівно, адже ми майже рідня. Стільки років разом…

Тепер Ліза майже щодня відвідувала після роботи Ніну Олександрівну, вони розмовляли за чаєм, Ліза розповідала про новини у селі і в районі. Коли Ліза виїжджала до дочки, добра сусідка доглядала за будинком.

Так минуло літо, а восени Ніна Олександрівна заслбла. Ліза занепокоїлася. Вона принесла ліки і запропонувала старенькій викликати лікаря.

– Що ти, що ти! – запротестувала Ніна Олександрівна. – Зроду я не ходила по лікарях, тільки народжувала в пологовому. Не люблю я цих лікарень. От і твоя бабуся така ж була, все на ногах, на ногах, своїми силами. Ти не хвилюйся, трав поп’ю і все як рукою зніме.

– Даремно, треба було б лікаря, – наполягала Ліза, але старенька відмовилася.

Минуло два дні, Ліза не помітила покращення у Ніни Олександрівни. Мало того, сусідці стало гірше.

– Я наполягаю на лікарі, – стурбовано сказала Ліза. – Чого боїтеся?

– Лізонько, послухай мене, – прошепотіла Ніна Олександрівна. – підійди до комоду, там у мене скринька дерев’яна стоїть. Непомітна така, проста… Візьми її. Це тобі. Мене не стане, а там всяке знайдеш. Вона важка… То тобі…

Жінка заплющила очі. Здавалося, що вона заснула. Але Ліза вже поспішала до телефону. Вона викликала швидку з міста.

За годину приїхав лікар, Ніна Олександрівна не опиралась. Їй було недобре. Ніну Олександрівну терміново відвезли до лікарні.

Ліза супроводжувала її до палати. Там вона заспокоїла її, погладила по голові, і сказала:

– Я приїжджатиму щодня. Не кину, як обіцяла, але й ви не падайте духом. Ось побачите – видужаєте.

– Дякую, Лізонько. Візьми скриньку, обіцяй мені.

Ліза кивнула головою. Вона повернулася додому, пішла в хату до Ніни Олександрівни і відкрила комод.

Там вона знайшла між рушниками дерев’яну різьблену скриньку, зовсім невелику.

Відкривши її, Ліза застигла від здивування, а потім поблажливо посміхнулася. Там, немов дитячі іграшки, лежали пластмасове намисто під перли, скляні червоні бусики і такий же браслет. Ще в скриньці була пара срібних потемнілих сережок і алюмінієвий хрестик.

– Так, стільки років у селі, трохи добра старі люди нажили… – подумала Ліза.

Вона зітхнула і хотіла вже було відправити скриньку назад, але піднявши її в руці, відчула вагу. Не мала стільки важити скринька з пластмасовими брязкальцями.

Ліза знову зазирнула в неї, потім перевернула і глянула на денце. Там, ледве помітно, збоку виднівся таємний замочок.

– Так, – прошепотіла Ліза. – Подвійна, чи що?

Вона принесла скриньку на кухню, обережно натиснула на замочок і потягла. Скринька відкрила своє друге відділення. Там і побачила Ліза кілька золотих каблучок, дві обручки – чоловічу й жіночу. Але найвагомішим був золотий годинник на масивному ланцюжку.

Золото було потьмянілим.

– Так, давненько його не чистили й не виймали, – прошепотіла Ліза.

Вона взяла скриньку до себе додому. А вранці прихопила один перстень і, відпросившись з роботи, поїхала в місто. Вона продала перстень, отримавши за нього непогані гроші.

На ці гроші Ліза найняла в лікарні цілодобову доглядальницю для Ніни Олександрівни на кілька днів, ще купила вітамінів.

Тепер на тумбочці у Ніни Олександрівни стояли соки, виноград, її улюблене печиво й молоко.

– Дякую, Лізочко, тут і так непогано годують. Не знаю, скільки мені залишилося, але сам Бог мені тебе послав… – казала Ніна Олександрівна.

– Ви одужаєте, все буде добре. Я говорила з лікарем, – заспокоювала сусідку Ліза, а скриньку я взяла, і все знайшла.

– Це тобі, люба, бери і носи… – відповіла Ніна Олександрівна. – За твою доброту.

Ліза подякувала й пішла. Але щодня вона після роботи приїжджала до лікарні і раділа: старенька одужувала.

– Ну от, а ви не хотіли лікуватися! Тепер так розвинена медицина, а лікарі у нас – від Бога! – казала Ліза. – Що ще принести?

– Нічого не треба, що ти, Лізо. І так мене завалила фруктами, шоколадом, вітамінами. Я раніше стільки й здорова не їла, – усміхалася Ніна Олександрівна. – У понеділок мене виписувати збираються. Я домовилася: сьогодні сюди прийде нотаріус. І ти тут. Я на тебе заповіт складаю.

– Що ви… – почала було Ліза, але їй Ніна Олександрівна не дала домовити.

– Я знаю що роблю. Поки що жива і при твердій пам’яті. У мене, окрім тебе, немає нікого ближче. І твоя бабуся мені була як сестра.

Заповіт було складено. Ліза привезла Ніну Олександрівну додому. Вони пообідали разом, і Ліза сказала:

– Скринька полегшала тільки на один перстень, який допоміг вам швидше одужати. Не ображайтеся. Нехай вона буде у вас, доки ви живі. Мало, може ще допоможе вам, чи мені. Добре.

– Ну як же ж так? – заохала Ніна Олександрівна. – Я ж подарувала тобі, люба…

– Добре. Я не відмовляюся. Але поки ви живі, вона зберігатиметься тут, у рідному комоді, – все–таки наполягла Ліза.

Вона обійняла Ніну Олександрівну і сказала:

– Бережіть себе, а я завжди поряд. Дякую за будинок. Я дуже зворушена. Правда…

Життя пішло своєю чергою. Ніна Олександрівна зміцніла, вона не почувала себе самотньою. Їй особливо подобалися дні, коли приїжджали до них у село дочка Лізи з чоловіком. Олена була вагітною. І бабусі тепер тільки й молилися за здоров’я майбутньої мами й дитини.

– Ні, не зів’яне наше село, – мрійливо казала Ніна Олександрівна, – народжують наші дівчата. Приїдуть хоч на літо, а потім Бог дасть і залишаться ось як ти, Лізонько. У мій дім батьків своїх клич. Усім нам тут місця вистачить… Батьківщина, вона на всіх чекає, всіх рада прийняти…

Вам також має сподобатись...

Ольга бігала від стола до плити і назад, жінка хотіла встигнути приготувати все до приходу гостей. Це був перший Великдень, який вона мала відзначати в сім’ї чоловіка. Усю ніч напередодні Великодня Ольга смажила, варила, бажаючи здивувати свекруху і зовицю своїми вміннями. На ранок вона пофарбувала курячі яйця і витягла з холодильника куплену напередодні паску. Родичі з’явилися рівно об одинадцятій годині з гучними вигуками: – Христос Воскрес! – Воістину Воскрес! – зніяковіло сказала Ольга і запросила гостей до столу. Але Оля навіть уявити не могла, яку каверзу їй підготували свекруха та зовиця

Поліна вийшла заміж за Сергія. Вранці вони зібралися разом на роботу. – До вечора, кохана, – лагідно сказав Сергій і поцілував дружину. Поліна не встигла відповісти, як у чоловіка задзвонив телефон. Глянувши, хто дзвонить, Сергій раптом змінився на обличчі… – Говори! – різко сказав він у слухавку, прикривши телефон, щоб Поліна не чула. – Я все зрозумів, увечері заїду… Сергій поклав слухавку. – Щось трапилося? – захвилювалася Поліна. – Хто це був? – Моя колишня, – скривився чоловік. – Вона так дивно говорила… Мені здалося, що цей дзвінок – це тільки початок! – Початок чого?! – ахнула Поліна. Вона не розуміла, що відбувається

Федір прокинувся рано, але вставати не поспішав. Неділя, вихідний, можна й поніжитися в ліжку… – Федоре, ти чого лежиш?! – гукнула його з кухні дружина Ольга. – Нас батьки чекають! – Ольго, я не зрозумів, які ще батьки? – здивовано запитав чоловік. – Мої! – ахнула Ольга. – Твої тесть із тещею. Я ж учора тобі казала, що поїдемо до них на Великдень. Ти погодився. Щось змінилося, чи що? – Ох змінилося, Олечко… Я до твоїх батьків сьогодні їхати не буду! – Так, а що ж там таке сталося?! – Ольга дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається

Олексій запропонував дружині Ользі покликати на дачу гостей – своїх сестру та брата. – Посмажимо шашлики, приготуємо салати, – сказав він. – Давай, – погодилася Ольга. – Тільки я й батька свого покличу. – Я зараз сам подзвоню Степану Володимировичу й запрошу його, – пообіцяв Олексій! Наступного дня першим приїхав батько Ольги. Він уважно оглянув грядки й будиночок. – Добре тут у вас, – зауважив чоловік. – Тільки не зрозумію, де ви зібралися таку купу гостей розмістити? – Лавки у сусідів візьмемо, – сказав Олексій. Під’їхала його рідня. Брат Ілля з дружиною Катериною. Катерина вийшла на город і ахнула від побаченого