Життєві історії

Ольга купила своєму онукові Миколці подарунок. Жінка вирішила сховати його, щоб хлопчик не побачив сюрприз раніше, аніж треба. Ольга поклала подарунок у шафу там, де був верхній одяг. Для надійності жінка прикрила подарунок куртками… До свята залишалося зовсім трохи. Ольга займалася приготуваннями, поралася по господарству. А якось Ольга прийшла додому і раптом зрозуміла, що поки її не було вдома, до неї явно навідувалася її сваха Марія. Двері були відчинені. На столі стояла брудна тарілка і склянка… Ольга глянула на відро для сміття і очам своїм не повірила

– Ох, така ти, Олю, принципова, що аж сказати нічого. Скільки часу вже минуло, а ти все на мене дуєшся! Що я такого зробила? У чому я винна перед тобою? Я ж не взяла в тебе нічого, а ти таке влаштувала, на все село мене прославила!

– Ой, Марійко? Так вже й не винна ти? Так вже й не зробила нічого?

– Та скільки можна повторювати тобі, Олю? Я ж пояснила, що Миколка в туалет захотів, ось ми до тебе й зайшли! Ну де я дитину вала повести?

– Цікаво виходить, Марійко – ти за дві хати від мене живеш. Чому ти не до себе додому дитину повела, а до мене із заднього входу лізти вирішила? Жодному слову твоєму не вірю. Чи не простіше було по доріжці, і до себе додому швидко добігти?

– Та ну тебе, Олю! На порожньому місці сварку розвела, немов туалету тобі шкода.

– Та Бог із ним, із туалетом цим! І з дверима, які ти відкритими кинула. Ти навіщо по шафах лазила? Ти туди щось клала, щоб ніс свій туди пхати? Не тобі належить, не тобі й діставати! Через тебе я вже вкотре подарунки внуку повторно купую!

– Гроші тобі подіти нікуди, ось і купуєш. Подумаєш, біда яка, побачив онук подарунок завчасно!

– Це для тебе – подумаєш! Я тобі так скажу, Маріє. Щоб я тебе не те, що на порозі, а біля огорожі своєї більше не бачила!

…Здавалося б, що ділити цим двом жінкам, двом матерям, які поріднилися завдяки своїм дітям? Живи, та й радуйся, підтримуй дітей, допомагай молодим батькам, беручи посильну участь у вихованні онука.

В принципі так все й було. Коли народився Миколка, бабусі з обох боків активно допомагали молодим батькам.

Тільки бабуся Оля, мама Марини, цю участь могла брати тільки у вихідні. До пенсії ще ой, як далеко, а роботу ніхто не скасовував.

У родині Васильченків працювали й Ольга, і її чоловік, Сергій.

А ось у родині Деркачів працював тільки голова сімейства, Петро. У Марії була інша професія – мама, тому на роботу жінка виходити не поспішала.

Бувало, в запалі сварки Петро сварився на дружину, мовляв, пора б і попрацювати, а то все вдома сидиш, сину жити спокійно не даєш, і пил по кутах ганяєш, на що Марія відповідала, мовляв не для того вона заміж йшла, щоб і вдома працювати, і на роботі.

Мовляв, якщо я цей пил ганяти не стану, брудом все заросте, і до сина не лізу, а допомагаю.

Чужа сімʼя – темрява. Подобається їм жити на одну зарплату – нехай живуть. Нікого це не стосується.

Може від неробства, а може і правда від великого кохання, тільки й дня не минало, щоб Марія не збігала до молодих батьків.

Марина, донька Ольги, навіть скаржилася, мовляв, скрізь вона свій ніс суне, скрізь залізе. І по холодильнику нишпорить, і по шафах, ніде нічого не приховаєш, все знайде.

До певного моменту все було відносно добре, і навіть молодята вже звикли до щоденних візитів, а потім відбувся перший день народження Миколки, і перша хвиля непорозуміння вже між сватами…

…Увечері напередодні свята Марія з онуком вирішила навідатися в гості до свахи.

Поки Ольга вийшла в город по зелень, Марія ураганом промчала по хаті, і, побачивши подарунок, призначений для Миколки, одразу дала іграшку дитині в руки.

– Микольцю, золотко моє! А дивись, що в баби Олі є! Дивись, яка іграшка! Ох ця баба! Таку красу сховала, і Миколці не дає!

Коли Ольга зайшла до хати, Миколка вже захоплено грався з ведмедиком, щось лепечучи своєю, йому одному зрозумілою мовою.

– Марійко! Ну хто ж тебе просив? Це ж подарунок! От і як нам із Сергієм завтра до внука на день народження йти? З порожніми руками?

– Ой, Олечко, я щось навіть і не подумала, що це подарунок Миколці. Дивлюся – на ліжку ведмедик лежить, я ніби раніше його і не бачила у вас, думаю, дай я його дитині дам, нехай пограється. Ну нічого ж страшного, яка різниця – сьогодні, чи завтра подарувати.

Зітхнула Ольга. Та й справді, що вже тепер, не відбирати ж іграшку у малюка, тим більше так сподобався ведмедик хлопчику, що той ніяк не хотів його з рук випускати.

Зайшли Сергійко з Олею в магазин, і купили невелику іграшку, щоб і справді не з порожніми руками йти в гості.

Не дуже гарно вийшло, адже Марія свій подарунок – м’яке дитяче крісло, так гучну піднесла, мовляв дивіться, яка я молодець, нічого мені для онука не шкода.

Збоку і справді виглядало так, що бабуся Марія подарувала хороший, потрібний і дорогий подарунок, а бабуся Оля відбулася дешевим коником-стрибунцем.

Не станеш же ж пояснювати всім гостям, що коник – це символічний подарунок, а основний Миколка вже отримав.

Перед новим роком знову сталася не дуже приємна ситуація і знову не без допомоги баби Марії.

Загалом у родині Васильченків була така своєрідна традиція з новорічними подарунками.

Вранці, першого січня вся родина бігла під ялинку, дивитися, що ж такого цікавого приніс Миколай. Так повелося ще з тих часів, коли подружжя Васильченків ледь стали молодою сім’єю, і в них тільки-но народилася Марина.

Спочатку Маринка шукала подарунки вдома, під пухнастим деревцем, а потім разом із батьками йшла в гості до бабусь та дідусів, і вже там теж знаходила подарунки.

Оля вирішила не порушувати традиції, і подарунок для онука так само сховати під свою ялинку, щоб зранку 1 січня малюк сам все знайшов, мовляв, Миколай і до бабусі заглянув, і подарунки залишив.

Вже потім Ольга звинувачувала себе, мовляв, навіщо знову на видному місці залишила подарунок?

31 числа, коли у людей іде підготовка до свят, а господині смажать, варять і запікають, Марія ходила по гостях.

Спочатку зайшла до сина з невісткою, але швидко зрозуміла, що невчасно. Марина крутилася між кухнею, прибиранням, і сином.

– Збирай-но Миколку, Марино, ми погуляємо з ним, а ти спокійно все зробиш. Сходимо, бабу Олю провідаємо.

Баба Оля теж поралася біля плити. Миколка вмостився дивитись мультики, а Марія, побачивши яскравий, блискучий згорток, з написом «Миколці», що лежав на столі, схопила його, і почала сюсюкати, мовляв дивись, онучику, що тобі Миколай приніс! Ох і спритний він, ох і молодець, встиг уже й у баби Олі побувати!

Ольга аж побіліла від злості:

– Що ти лізеш скрізь, Марійко?! Хто тебе просить?!

Ну не відбирати ж у дитини подарунок?!

А Марія, як нічого й не було, стояла і кліпала очима, мовляв, я ж не знала, що не можна, дивлюся, лежить, от я і віддала дитині. Ну нічого ж страшного не сталося.

…Перед наступним днем народження онука Ольга надійно сховала подарунок і подарувала, як і належить, сама.

Хоча, за традицією, що вже склалася, Марія з онуком прийшла напередодні, і все ходила, виглядала і винюхувала…

Перед новим роком, щоб знову не виникло непорозумінь, Ольга сховала подарунок для Миколки у шафу, у відділ, де був верхній одяг, а для надійності зверху прикрила куртками.

Вже сюди Марійка точно не дістанеться!

Як же ж помилялась Ольга…

Ольга прийшла додому і одразу зрозуміла, що Марія навідувалася в гості.

Двері, що з боку городу були відчинені. На столі стояла брудна тарілка і склянка.

Ольга глянула на відро для сміття і очам своїм не повірила… Там лежала упаковка від подарунка!

Дісталася Марія до шафи, та не просто дісталася, а прийшла в хату без господарів, знайшла подарунок, і вручила його онуку!

Поки Оля осмислювала цю подію, подзвонила донька.

– Мамо, тут Марія Іванівна Миколку додому привела, з подарунком, сказала, що ти подарувала. Ти заздалегідь подарувати вирішила, чи вона знову ініціативу проявила?

Ох, як сварилася Ольга! Прямо влетіла вона до будинку Марії. Все їй висловила, і про дні народження, і про новий рік, і про те, що нема чого лізти туди, куди її не просять, молодим життя не дає, і до неї вже дісталася.

– Олечко, Не гнівайся! Ну чого ти так галасуєш, немов у тебе мільйон зник? Яка різниця, коли подарувати подарунок?

– Яка різниця?! Та велика різниця, Маріє! Наші подарунки ми хочемо дарувати тоді, коли самі вирішимо, а не тоді, коли захочеш! Мільйон, кажеш? А може, і зник! Зараз ось піду до дільничного і заяву на тебе напишу. Ти яке право мала до нас у хату заходити, і по шафах нишпорити? Не тобі там цей подарунок лежав, розумієш? Ти чому така нахабна, Марійко? Нахабна, безпардонна баба! Правий твій Петро, від неробства ти дурієш!

– Та хіба б я сама пішла до тебе? Ми поряд гуляли, і Миколка в туалет захотів, ось ми до тебе й зайшли. І не лазила я по твоїх шафах! Миколка двері сам відкрив, потягнув за куртку, ось коробка ця й випала…

– Та що ти брешеш, безсоромна?! Свій гріх на дитину перекладаєш! Чи тобі ж не знати, що шафу цю і дорослий не одразу відкриє! А навіть якщо й потягнув він за куртку, і коробку побачив, то що не могла все на місце прибрати? Треба ж, у туалет дитину в чужий будинок, на замок закритий повела!

Так і скажи, що спеціально полізла, щоб подивитися, що ми для онука приготували, і сюрприз як завжди зіпсувати.

От ні сорому в тебе, Маріє, ні совісті, ні розуму. Ще раз побачу тебе у своєму домі – нарікай на себе!

Так і не вибачила Ольга Марію. Миколі вже 12-й рік іде, і сестричка у нього народилася, а бабусі й досі крізь зуби розмовляють.

Ні, на сімейних заходах присутні обидві, і Ольга, і Марія.

Марія щоразу помиритися хоче, в гості напрошується, і пробачення просить, мовляв що нам ділити, Олю, давай все забудемо, адже онуки в нас.

Та тільки Ольга – кремінь. Розмовляє, спілкується, але своє слово тримає, на поріг не пускає Марію.

Мало що там в неї на думці ще?

Вам також має сподобатись...

Ліза з Денисом жили в квартирі його матері. Одного прекрасного дня пролунав несподіваний дзвінок у двері. В квартирі з’явилася двоюрідна сестра Дениса – Христина зі своїм малим сином Ромчиком. Христина затягла в коридор дві великі валізи і величезну картату сумку. – Нас хазяйка виселила! – сказала вона. – Я тут прописана і житиму тут! Квартира поступово стала наче гуртожитком. А якось Ліза вирішила поїсти грибного супчику, який вона сама зварила напередодні. Жінка налила супу в тарілку, розігріла в мікрохвильові і сіла собі їсти. Ліза взяла ложку спробувала суп і оторопіла від несподіванки

Настя з Антоном одружилися. Одразу після весілля дівчина переїхала жити до чоловіка. Вона любила його і була впевнена, що і він відчуває до неї те саме. Антон спочатку дуже хотів догодити Насті. Йому нелегко було відмовитися від вечірок із друзями, але він це зробив. У Насті народився син. Антон любив малюка та дружину, не уявляв собі життя без них. Минув рік сімейного життя. Якось повернувшись з роботи додому, Антон не побачив удома ані дружини, ані сина. На журнальному столику лежала якась записка. Антон розгорнув папірець і остовпів від побаченого

Андрій прокинувся рано. Сонно потираючи очі чоловік вирушив на кухню. Він обійняв та поцілував дружину, що возилася біля плити, сів за стіл. Віра щоранку готувала йому каву, але цього разу вона робила це якось надто довго. – Кохана, я за окулярами, не сідай снідати без мене! – чоловік, наспівуючи собі щось під ніс, пішов у спальню. За хвилину Андрій знову повернувся на кухню вже з окулярами, нарешті сфокусував свій погляд на дружині і застиг… перед ним стояла зовсім не його дружина Віра. Андрій здивовано дивився на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Віра зі своєю мамою Лідією Миколаївною сиділи на кухні та пили чай. Раптом пролунав дзвінок телефону, Віра глянула на екран – дзвонила її двоюрідна сестра Рита. – Дивно, Рита дзвонить, – здивувалася Віра. – Так, дивно. Вона ж у нас на другому поверсі, що зійти і самій сказати, що потрібно важко, – погодилася мама. Віра підняла слухавку, але Рита мовчала, було чутно тільки якісь знайомі голоси десь далеко. – Може сталося щось? – запереживала Віра і кинулася в кімнату до сестри. Віра відкрила двері в кімнату Рити, зайшла всередину і застигла від побаченого