Марина стояла біля вікна, задумливо спостерігаючи за падаючими пластівцями снігу. Тихий зимовий вечір. Затишна квартира. Все як завжди … Але щось невловимо змінилося.
Вона відчула це ще тиждень тому. Чоловік став відстороненим, розсіяним. Часто затримувався на роботі, відповідав однозначно.
-Втомився, – думала Марина спочатку. Але сумнів вже почав повільно підточувати її зсередини.
І ось сьогодні…
Задзвонив мобільний, коли Сергій був у душі. Марина машинально поглянула на екран. “Катя”. Хто така Катя? Чому вона раніше не чула про цю Катю?
Палець сам ковзнув екраном, приймаючи виклик.
– Алло, – сказала Марина чужим голосом.
– Привіт, коханий! – пролунав у слухавці дзвінкий жіночий голос. – Ти вже звільнився? Я скучила!
Марина мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
– Алло? Сергію, ти мене чуєш? – голос у слухавці став стурбованим.
– Це не Сергій, – нарешті видавила Марина. – Це його дружина.
Тиша. Довга, густа тиша.
– Ой… Вибачте… Я… помилилась номером, – пробелькотіла співрозмовниця і відключилася.
Марина поволі опустила телефон. У вухах шуміло. Ось воно. Те, чого вона так переживала усі ці роки. Зрада. Зрада. Крах всього, у що вона вірила.
З ванни долинав шум води. Сергій щось співав, не підозрюючи, що його таємниця розкрита.
“Що тепер?” – промайнуло в голові Марини. Влаштувати сварку? Зібрати речі та піти? Зробити вигляд, що нічого не сталося?
Вона опустилася в крісло, стиснувши скроні руками. Думки плуталися. Емоції наростали.
Сергій вийшов із ванної, на ходу витираючи волосся рушником.
– О, ти вже вдома? А я не чув, як ти прийшла.
Марина підвела очі. Такий рідний та коханий. І такий чужий зараз.
– Так, я… нещодавно, – вона спробувала посміхнутися, але губи не слухали.
Сергій насупився:
– Щось сталося? Ти якась дивна.
«Ось воно. Момент істини. Сказати чи промовчати?» – гарячково думала Марина.
– Ні, все гаразд. Просто втомилася, – обманула вона. – Ти вечерятимеш?
– Так, із задоволенням. Що сьогодні у нас?
***
Звичайний вечір. Звичайна розмова. Ніби нічого не сталося. Але Марина відчувала, як руйнується її світ, обсипаючись уламками нездійснених надій.
Вечеря пройшла в гнітючій тиші. Сергій намагався завести розмову, але Марина відповідала однозначно. У голові крутилися уривки щойно почутої розмови.
«Я скучила…» – луною відгукувалося в голові Марини. “Милий…” Як давно це триває? Як вона могла не помітити?
– Марино, ти точно в порядку? – Сергій уважно глянув на неї. – Може, розкажеш, що тебе турбує?
Вона звела очі.
– Сергію… Хто така Катя?
Він застиг з виделкою в руці. На обличчі промайнула ціла гама емоцій: подив, хвилювання, каяття.
– Катя? – перепитав він хрипко. – Звідки ти…
– Вона дзвонила. Коли ти був у душі, – Марина тихо говорила, але в її голосі дзвеніла сталь. – Я випадково взяла слухавку.
Сергій змінився на обличчі.
– Марино, я…
– Не треба, – вона підняла руку, зупиняючи його. – Я все зрозуміла. Просто скажи – давно?
Він опустив голову.
– Три місяці.
Марина кивнула. Три місяці. Чверть року подвійного життя, обману, зради.
– І що тепер? – спитала вона.
Сергій підняв на неї повні каяття ока.
– Марино, вибач. Я не хотів, щоб ти дізналася так. Я збирався все розповісти, але…
– Але що? – її голос затремтів від сліз. – Чекав відповідного моменту? Чи сподівався, що я ніколи не дізнаюся?
Він мовчав, не знаходячи слів.
– Знаєш, – продовжила Марина, – я завжди думала, що в нашій родині такого не може бути. Що ми вищі за це. Що наше кохання сильніше. А виявилося…
Вона не домовила, закривши обличчя руками. Плечі затремтіли від сліз. Сергій кинувся до неї:
– Марино, рідна, пробач мені! Я все виправлю, присягаюся! То була помилка, хвилинна слабкість. Я люблю лише тебе!
Вона відсторонилася:
– Не треба. Зараз я не готова слухати виправдання. Мені потрібен час… подумати, усвідомити.
– Я розумію, – кивнув він. – Що мені зробити? Піти?
Марина похитала головою.
– Ні. Залишайся. Я сама поїду на кілька днів… до мами.
– Але…
– Не сперечайся, будь ласка. Мені справді треба побути однією.
Вона встала з-за столу і попрямувала до спальні. Сергій залишився сидіти, обхопивши голову руками.
“Що я наробив…” – думав він. – «Як я міг так зробити? Заради чого ризикнув усім, що в мене було?
А Марина тим часом методично складала речі у сумку. Руки рухалися самі. У голові панував хаос.
«Чому? За що? Чим я заслужила таке? Може це моя вина? Я недостатньо дбала про нього? Була недостатньо привабливою?
Запитання, питання, питання… і жодної відповіді.
Коли вона вийшла зі спальні із зібраною сумкою, Сергій все ще сидів за столом, обхопивши голову руками.
– Я йду, – тихо сказала Марина.
Він підвів голову. В очах стояли сльози.
– Марино, прошу… Давай поговоримо. Я все поясню.
– Не зараз, Сергію. Мені потрібен час.
Вона попрямувала до дверей. Він схопився, перегороджуючи шлях:
– Зачекай! Я не можу відпустити тебе так!
– Сергію, – у її голосі звучала втома, – будь ласка. Не роби гірше.
Він опустив руки, пропускаючи її.
Вже в дверях Марина обернулася:
– Я подзвоню. Коли буду готова.
***
Двері зачинилися. А Марина повільно спускалася сходами, відчуваючи, як з кожним кроком руйнується її колишнє життя.
Сніг на вулиці посилився. Великі пластівці кружляли у світлі ліхтарів. Марина брела пустельною вулицею, не розбираючи дороги.
У голові крутилися уривки думок:
“Як жити далі? Чи зможу я пробачити? А якщо пробачу – чи зможу забути? Чи варто зберігати сім’ю заради дітей? Чи краще розлучитися, щоб не хвилювати одне одного?”
Телефон у кишені завібрував. Сергій. Марина скинула виклик.
Ще один дзвінок. І ще. Вона вимкнула телефон.
Ноги самі привели її в парк – той самий, де вони колись гуляли з Сергієм, будуючи плани на майбутнє, мріючи про сім’ю, дітей, щасливе життя…
Марина опустилася на засніжену лаву. Щоками котилися сльози, залишаючи на морозі крижані доріжки.
– Господи, за що?.. – беззвучно шепотіла вона, дивлячись у темне небо.
***
Минув тиждень. Марина жила у мами, ігноруючи дзвінки та повідомлення від чоловіка. Їй потрібен був час, щоб розібратися в собі, у своїх почуттях, зрозуміти, як жити далі.
Мама, звісно, одразу зрозуміла, що щось трапилося, але не лізла з розпитуваннями, за що Марина була їй вдячна.
Вона просто була поруч – готувала улюблені страви доньки, вкривала пледом, коли та засинала на дивані, гладила по голові, наче маленьку.
І поступово пережиття почали вщухати. На зміну розпачу прийшла втомлена апатія.
А потім – образа.
“Як він міг? Після стільки років разом! Невже наше кохання, наша сім’я для нього нічого не означають?” – з цими думками Марина металася по квартирі. То поривалася зателефонувати Сергію і висловити все, що в неї на душі. То хотіла зібрати його речі та викинути їх із балкона. А іноді уявляла, як шукає цю Катю і… Ні, про це краще не думати.
Але часом така туга накочувала, що хотілося вити. Забути про все, пробачити і повернутися додому. Вони ж стільки років разом! Може, варто дати другий шанс?
“Але чи зможу я тепер йому довіряти? Чи не бачитиму в кожній затримці на роботі, у кожному дзвінку нову зраду?” – хвилювала її думка.
Подруги, дізнавшись про те, що сталося, наввиперед давали поради:
– Кинь його! Усі чоловіки такі, йому не можна вірити!
– Вибач і забудь. Мало що буває, головне зберегти сім’ю.
– Поквитайся! Знайди коханця і віддяч йому так само!
Марина слухала їх наполовину. Вона знала – рішення має ухвалити сама. Адже жити з цим далі їй. Нарешті, за два тижні, вона зважилася на розмову.
– Сергію, нам треба поговорити, – сказала вона у слухавку.
– Так, звичайно, – у його голосі чулося полегшення. – Де і коли?
– Приїжджай додому. Я буду за годину.
Увійшовши до квартири, Марина скривилася. Скрізь панував безлад. На Сергія це було не схоже – звичайно, він педантично підтримував чистоту.
“Переживає,” – майнула думка. І тут же вона обсмикнула себе: “Не шкодуй його! Він сам винен!”
Сергій вибіг з кухні, почувши звук дверей, що відкриваються. Він був змарнілий, неголений, з кругами під очима.
– Марино! – Він кинувся до неї. – Кохана, я так сумував! Пробач мені, прошу!
Марина висунула руку, зупиняючи його порив:
– Стривай. Давай просто поговоримо.
Вони сіли на кухні. Марина – пряма, зібрана. Сергій – сутулений, постарілий за ці дні.
– Я слухаю, – сказала вона. – Поясни мені: чому? Чого тобі не вистачало?
Він зітхнув:
– Марино, я… сам не знаю, як це вийшло. Ми з Катею працюємо в одному відділі, просто колеги, нічого більше. А потім було це відрядження… Ми обоє опинилися там. Перебрали зайвого, розговорились. І… загалом це просто трапилося.
– І ти вирішив продовжити? – у голосі Марини дзвенів метал.
– Ні! Тобто… Я не хотів. Правда. Але Катя… Вона…
Сергій затнувся, підбираючи слова:
– Вона почала переслідувати мене. Дзвонити, писати, говорити, що розповість тобі. Я запереживав і… піддався.
Марина гірко посміхнулася:
– І ти вирішив, що краще продовжувати зраджувати, ніж зізнатися? – її голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася крижана гострота.
– Я знаю, це було боягузтвом, – Сергій опустив голову, уникаючи її погляду. – Я заплутався. Не знав, як вийти із цієї ситуації.
– А тепер? – Вона глянула на нього уважно. – Тепер ти знаєш?
Сергій підняв на неї повні сподівання очі:
– Тепер я достеменно знаю: ти єдина, кого я люблю. Марино, давай почнемо спочатку! Я все виправлю, присягаюся!
Вона мовчала, дивлячись у вікно. За склом кружляли сніжинки – такі ж, як того вечора, коли звалився її світ.
– Знаєш, Сергію, – нарешті сказала вона, – я багато думала за ці дні. Про нас. Про наш шлюб. Про те, чи можна склеїти розбиту чашку.
Він затамував подих, чекаючи на її вирішення.
– І я зрозуміла одну річ, – продовжила Марина, – річ не в твоїй зраді. Точніше, не лише в ній.
Вона повернулася до чоловіка, дивлячись прямо в його очі.
– Ми давно вже стали чужими. Просто я не хотіла цього помічати. Чіплялася за ілюзію щасливої родини. А ти… ти шукав на боці те, чого більше не знаходив удома.
– Ні, що ти! – вигукнув Сергій, стрепенувшись. – Я люблю тебе!
– Може, – кивнула вона, – але чи ти любиш нашу сім’ю? Чи готовий боротися за неї?
– Звичайно! Я зроблю все, що завгодно!
Марина похитала головою:
– Ні, Сергію. Ти вже зробив усе. Своїм вчинком. Своїм обманом.
Вона встала, ніби підводячи підсумок:
– Я подаю на розлучення.
– Що?! Ні! – він схопився, розпачливо простягаючи руки. – Марино, прошу, давай спробуємо все виправити! Заради дітей!
– Діти виростуть щасливіше з розлученими батьками, ніж із нещасними одруженими, – твердо сказала вона. – Це моє остаточне рішення.
Марина попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася:
– Я надішлю адвоката. Сподіваюся, що ми зможемо вирішити все мирно.
***
Двері зачинилися. А Марина повільно спускалася сходами, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Вона знала: попереду на неї чекає довгий і важкий шлях – розлучення, поділ майна, спроби пояснити дітям, чому тато більше не живе з ними… Але зараз вона відчувала лише полегшення. Немов скинула важкий тягар, що тягнув її на дно.
Вийшовши надвір, Марина підняла обличчя до неба. Сніг так само падав великими пластівцями. Вона вдихнула морозне повітря на повні груди. Її колишнє життя залишилося позаду. Що чекає попереду – невідомо. Але вона точно знала одне – більше ніколи не дозволить зробити себе нещасною.
Марина рішуче подалася вперед, залишаючи сліди на свіжому снігу. Кожен крок як початок нового життя. Життя без обману та зради. Хай зараз їй важко і страшно, але далі обовʼязково стане легше…
