Життєві історії

Максим прийняв душ, випив кави і з’їв пару канапок. Він поспішав на побачення з Лізою і явно запізнювався. Дівчина чекала на зупинці. Ліза сіла в машину мокра до нитки від дощу. – Пробач, Лізонько! – почав Максим. – Я проспав… Вона мовчки дивилася в одну точку. – Ти образилася? – спитав Максим. – Ні, не образилася, а засмутилася! – сказала Ліза. – Знаєш, чого я не люблю найбільше? Це коли мені брешуть! – У сенсі? – запитав. – Рано-вранці я подзвонила тобі додому, а твій тато сказав, що ти вдома не ночував! – раптом сказала Ліза. – А ти кажеш – проспав! І тут Максим не витримав

Дощ лив як із відра. Суцільна завіса навколо. Осінній лист, зірвавшись із дерева, прилип до лобового скла. У салоні було тепло, працював обігрівач. Максим чекав на дружину біля невеликого модного бутика. Паркування було через дорогу, довелося зупинитися біля узбіччя з іншого боку вулиці, неподалік входу в магазин, і сидіти в машині.

Він увімкнув «двірники», вони згорнули листок зі скла. Максим трохи прочинив вікно і задимів. Було трохи нудно, а дружину доведеться чекати ще з пів години: вибір, примірки, оплата.

Він увімкнув музику, і тут його увагу привернув стара машина, що стояла навпроти. У машині сиділа пара, хлопець років двадцяти і симпатична брюнетка. Вона багатозначно жестикулювала, щось говорячи своєму дружку, а той мовчав, поклавши голову на руки, схрещені на кермі.

Уся ця картина видалася Максимові дуже знайомою. Ні, цю молоду пару він не знав. Але ось машина, проливний дощ, дівчина, що розмахує руками, похмурий юнак… Десь він уже все це бачив. І тут він згадав!

Звичайно ж, років двадцять з невеликим тому, точно в таку ж негоду він спізнився до Лізи на побачення. Запізнився аж на пів години і не очікував, що вона дочекається його. А вона дочекалася.

Чому запізнився? Краще не згадувати… Побачення було призначено на неділю, а в суботу він повіз її подругу на дачу. Ліза сама його попросила:

– Максиме, я поїхати не зможу, у тата ювілей п’ятдесят років. Відвези Настю із саджанцями, будь другом.

Передбачалося, що на дачі буде бабуся Насті, вони привезуть саджанці, і він поїде. Але бабусі не було.

– Значить вона ранковим автобусом поїхала до міста, – скрушно похитала головою Настя, – треба ж!

Вони вивантажили саджанці, і дівчина попросила допомогти, посадили, як змогли. Потім виявилося, що Настя й обід із собою захопила, курочку з картоплею, перші огірки зірвала з грядки, і на столі з’явилася пляшка ігристого.

– Настю, мені не можна, я ж за кермом, – резонно зауважив Максим, а вона відповіла:

– Ну так, ти ж маєш гуляти зараз у Лізи в тата на ювілеї, чи не так? Але тебе не покликали. Ти не з їх кола, як я розумію. Розслабся, залишишся тут, на природі. Бабуся повернеться, ми тобі на сіні постелимо.

Її слова неприємно зачепили самолюбством. Його, як близького друга Лізи, на ювілей батька не запросили. У будинку в них Максим бував, батьки дівчини ставилися до нього з прохолодою, ввічливо, але без зайвої дружелюбності.

– Вони до всіх так, – казала йому Ліза. – Не звертай уваги, ти ж мій друг, не їх.

Але, якщо чесно, він мріяв стати більшим, аніж другом. І не через батька, ні. Ліза дуже подобалася йому і зовні, і за характером. Строга дівчина, але водночас ласкава дуже, сердечна.

І все-таки він почував себе трохи чужим в їхньому сімействі. Коли батько віддав йому свій старенький автомобіль, Максим запишався. Далеко не всі його друзі були за кермом, одиниці. І він катав Лізу містом, вони їздили на природу, були в Насті на дачі кілька разів. Життя пожвавилося, але в особисті стосунки змін не внесло.

Якось на лісовій галявині, в тіні дерев і на м’якій траві він хотів проявити себе, стати ближче, щоб їхнє кохання набуло нових, ясних і конкретних обрисів. Але Ліза швидко встала і сказала:

– Я не готова, Максиме, – і почервоніла при цьому до кінчиків вух.

Більше він спроб не робив, а з пропозицією тягнув. Молодий фахівець, тільки-но на ноги встає, житла свого не має. Що він може Лізі запропонувати? Жити з батьками, як у комуналці?

Але він її кохав, а вона його? Розпитувати не хотілося, а зрозуміти до кінця не міг. І образа того дня, засіла в душу.

– Їй там родичі нареченого якогось приглядають, – почув він голос Насті, яка дивилася на нього якось по-особливому.

Максим скривився від її слів і осушив келих.

Усвідомлення того, що сталося, прийшло надто пізно. Ранковий промінь розбудив його, Настя ніжно обвила руками його шию, від чого було важко дихати, і лежала поряд із заплющеними очима та усмішкою на обличчі. Напевно, їй снилося щось добре, якщо вона спала, звісно.

Максим різко підвівся з ліжка і на її запитання:

– Ти куди? Рано ще!

Він нічого не відповів.

Вмився крижаною водою, одягнувся, сів у машину і поїхав. Дощ почався раптово, коли він виїхав на трасу. Рух сповільнився, він поспішав додому, щоб привести себе в порядок і зустрітися з Лізою опівдні, як і домовлялися.

Але не вийшло, часу не вистачило. Поки доїхав із зволіканнями, поки прийняв душ, переодягся, нашвидкуруч випив каву і з’їв пару канапок, приготованих дбайливою мамою, поки вислухав невдоволені батькові слова, час уже підходив до дванадцятої.

Дощ не припинявся, на дорогах знову затори, і, під’їжджаючи до місця, він уже не сподівався застати Лізу. А вона чекала, стоячи під навісом на зупинці. Сіла в машину мокра до нитки й мовчки поклала руки на колінах.

– Пробач, Лізочко. Спочатку проспав, потім ці затори на дорозі. Як учора все пройшло?

Вона мовчала, краплі води стікали волоссям, але вона їх не помічала, дивилася в одну точку.

– Образилася? – нарешті спитав Максим.

– Ні, я не образилася, я засмутилася. Знаєш, Максиме, чого я найбільше на світі не люблю? Коли мені брешуть!

– У сенсі? – він підвищив тон. – Я що тобі брешу?

– Тут, крім нас, нікого немає. Рано-вранці я подзвонила тобі додому, хотіла через дощ побачення перенести. Твій тато сказав, що тебе вдома ще немає, а ти кажеш, що проспав. Що відбувається, Максиме?

І тут він не витримав:

– Це що за розпитування? Це я маю запитати тебе, що відбувається! Мене на сімейні свята не запрошують, тобі на них наречених підбирають. А я що, так, запасний варіант? На випадок, якщо ніхто не візьме заміж, так?

Ліза розвернулася.

– Як ти смієш підвищувати голос? – обурилася вона. – Я думала, що у нас все серйозно, ми довіряємо один одному. А тепер що? Сам удома не ночуєш, а мене підозрюєш у якихось знайомствах.

Максим спробував її обійняти, заспокоїти, але вона замахала на нього руками і вискочила з машини.

А він лишився, не побіг за нею. Сором, образа, нездатність прийняти правильне рішення ніби тримали його. А коли він таки зважився, було пізно: Ліза зупинила таксі й поїхала.

Так пройшло їхнє останнє побачення. Це зараз він розуміє, що тоді зробив помилку, причому непоправну. Ліза категорично відмовлялася з ним спілкуватись, до телефону не підходила. І одного разу її батько категоричним тоном заявив йому, щоб припинив телефонувати.

Ну а Настя, прагнучи зайняти простір, що звільнився, заявмла, що у Лізи тепер є «солідний наречений», не рівня йому. Але від Насті він відбувся легко і швидко, взяв відпустку і вирушив на курорт, щоб про все забути, від усього звільнитися. Там познайомився з молоденькою дівчиною, з якою через рік одружився.

З кохання? Та ніби, от тільки надовго його не вистачило, палкого і трепетного. Народилася дочка, Максим все частіше став затримуватися на роботі, частіше їздити у відрядження та рідше бувати вдома. Примудрився збудувати свою кар’єру, дійшов до заступника директора престижної фірми у столиці, купив велику квартиру в хорошому районі, ось цю машину.

Здавалося, досяг усього, чого хотів. Тільки заради чого це все? Для кого?

– Для доньки, – заспокоював він себе, тим більше дружина все далі і далі віддалялася від нього.

Напевно відчувала ту прірву, яка розкрилася перед ними. А Максим все частіше й частіше згадував Лізу і докоряв собі за свою тодішню недосвідченість і гординю.

Якось він навіть з’їздив до рідного міста, розпитав, дізнався, де вона живе. І до її дня народження надіслав їй кошик троянд і вітальну листівку з номером телефону, сподіваючись, що вона подзвонить. Але вона не зателефонувала… І більше він її ніколи не бачив.

Все це промайнуло в його пам’яті зараз, поки він сидів у своєму авто в очікуванні дружини. А перед ним машина, у ньому хлопець та дівчина з’ясовують стосунки. Все схоже прямо як було в нього.

– Ну, все, поїхали, – почув він голос дружини, який повернув його до реальності.

Вона сіла в машину, поставивиши на заднє сидіння пакети з покупками й мокру парасольку. Вона щось казала йому, розповідала, як їй пощастило, яка білизна, яка сукня, які туфлі! Та він не слухав.

Він спостерігав за тим, як дівчина вийшла з машини і, витираючи сльози, пішла тротуаром в інший бік. А хлопець залишився сидіти в машині із сумним обличчям.

– Біжи за нею, недолугий! – тихо сказав він. – Біжи, поки не пізно, наздожени…

– Ти про що, Максиме? – запитала його дружина, смикаючи за рукав. – Поїхали, ну?

– Та так, ні про що, не звертай уваги, – відповів він, відсмикнувши руку, й завів двигун…

Вам також має сподобатись...

Михайло вже ліг спати, коли пролунав дзвінок у двері. У такий час він нікого не чекав. Чоловік вийшов до дверей. – Хто там? – запитав Михайло. – Мишко, відкрий, це я Марина! – раптом почув він. Михайло миттю відкрив двері. Кого-кого, а побачити Марину в цей пізній час він ніяк не очікував… – Марино, щось трапилося?! – ахнув Михайло. – Ой, та трапилося… – пробурмотіла жінка. – Навіть не знаю як тобі сказати… Михайло дивився на Марину, нічого не розуміючи

З самого ранку Віра з мамою крутилися на кухні. Аякже ж?! Сьогодні приїде наречений Віри, знайомится. – Петро, спустись у льох, принеси закруток різних, – гукнула у вікно мати до свого чоловіка. – Ні, не треба закруток. Ігор не їсть таке, – заперечила Віра. До обіду вже все було готове. – До нас у двір хтось із квітами зайшов! – забігла на кухню молодша сестра Віри Таня. Віра побігла відкривати двері. За Вірою вийшли і її батьки. – Мамо, тату, знайомтесь! Це мій Ігор, – представила нареченого донька. Батьки глянули на «гостя» і застигли від несподіванки

Ольга Юріївна вирішила зробити сюрприз та приїхати до сина на його день народження. – Ось він зрадіє! – думала жінка. Ольга спакувала гостинці, купила білет на поїзд і вирушила в дорогу. Наступного дня вранці, жінка вийшла з вокзалу, взяла таксі і поїхала до квартири сина. Ольга Юріївна з усмішкою на обличчі натиснула кнопку дзвінка. Ось син здивується, як побачить її! Клацнув замок, відчинилися двері… і посмішка вмить почала сповзати з обличчя Ольги Юріївни. – Що тут відбувається? – тільки й сказала жінка, нічого не розуміючи

Олена привезла свою доньку Віолетту в село до бабусі й дідуся. Сама ж вона погостювала трохи й поїхала додому… Минув місяць, і Олена приїхала забрати Віолетту. – Привіт, мамо! – кинулась до неї в обійми донька. – Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська… – Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина. – Де це ти працюєш? – засміялася мати. – На фермі, – відповіла та. – Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому… Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша. – Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла? Жінка не розуміла, що відбувається