– Ну що, Павлику, з роботи йдеш? Тобі як завжди хлібчика і кефіру? – спитала продавчиня сільського магазину у свого постійного покупця Павла і вже повернулася до полички з хлібом.
– Дайте біленької, тітко Валю… – раптом похмуро відповів той.
– А на маєш! Чого це ти? – здивувалася Валентина і аж руками сплеснула від почутого.
Але відмовляти покупцеві не стала, тож потяглася до іншої полички.
Павло нічого не відповів, просто поклав гроші на прилавок, взяв біленьку і постарався якнайшвидше піти із сільської крамниці.
Чоловік попрямував у бік дерев’яної альтанки, де вечорами збиралася сільська молодь, але потім розвернувся і попрямував у бік будинку.
– О, Павлику! Давай, заходь, вечеря вже на столі! – зраділа його мама Ганна Петрівна.
Чоловік пройшов на кухню і сів за стіл.
– Павлику, ти чого такий похмурий? Через роботу, чи що? Та не хвилюйся ти так. Ну скоротили та й скоротили. Чоловіки в сусіднє село їздять на заробітки, он на тартак ще можна влаштуватися… – Ганна Петрівна спробувала втішити сина.
– У місто я поїду, мамо, – похмуро відповів Павло.
– Павлику, ну що ти таке кажеш?! Яке місто? А як же ж я? Та й Люба он яка хороша дівчина! Помирилися б ви, Павлику, – вмовляла сина засмучена жінка.
– Не вмовляй, мамо. Я вже вирішив, що так і буде. А Люба… Розбіглися у нас з нею доріжки у різні боки. Все вже, – сказав чоловік…
…Павло народився і виріс у невеликому селі. Батька свого він ніколи не бачив. Мати на всі запитання відповідала синові, що батько був «хорошою людиною», але подробиць особливо не розповідала.
Виховували хлопчика бабуся і мама. Потім бабці Параски не стало, і Павло залишилися з матір’ю удвох.
Одразу після закінчення школи хлопець влаштувався працювати.
Сам вирішив, що вивчитися і потім можна буде, а поки що треба матері з грошима допомогти.
Потім була служба, після чого хлопець повернувся у рідне село і влаштувався на місцеве підприємство.
Він почав зустрічатися із сусідською донькою Любою. Ганна Петрівна раділа, що все у сина складається благополучно, готувалася до весілля і сподівалася на те, що незабаром з’являться й онуки.
Але все склалося зовсім інакше…
Ні з того, ні з цього між Павлом і Любою стався якийсь розлад.
Спочатку Ганна Петрівна особливо не переживала, мовляв, у молодих всяке буває.
Та тільки-но вони розлучилися, як у селі всі загомоніли, що Люба заміж за сина Павлюків збирається. Які живуть через три будинки…
Ганна Петрівна жалкувала про те, що все склалося саме так, але зі своїми розпитуваннями і порадами до сина особливо не лізла.
А тут ще одне лихо сталося…
Підприємство, на якому працював Павло, викупив хтось із міських.
На перших зборах працівників було оголошено, що виробництво буде модернізоване і частина робітників потрапляє під скорочення.
Саме в цю категорію потрапив і Павло.
Наче й молодий, але перевагу віддали тим, хто мав профільну освіту.
А в Павлу ж тільки школа…
…З самого ранку Ганна Петрівна взялася прибирати в будинку. Поки жінка витирала пил в кімнаті, то кілька разів поглядала на фотографію сина в рамці на стіні.
– Вже пів року минуло відтоді, як Павлик поїхав у місто, а я ніяк звикнути не можу, треба ж… – тихо сказала сама собі жінка.
Павло і справді кілька місяців жив у місті. За весь час він не приїхав у село жодного разу, тільки дзвонив іноді.
Сказав, що влаштувався на роботу, але подробиць, як він там і де, не розповідав.
Від думок про сина Ганну Петрівну відволік дзвінок у двері.
Жінка не дуже здивувалася ранньому візиту гостей, бо сусідка Галя раз у раз заходила до неї. То по сіль, то по цукор, а то й просто побалакати, коли нудно їй стане.
Діти Галі теж давно перебралися в місто…
Ганна Петрівна пішла в коридор, відкрила двері і ахнула від несподіванки.
На порозі стояла зовсім не сусідка…
Це прийшла колишня кохана Павла – Люба!
– Любочко, а Павла немає… – розгублено сказала господиня.
– Ганно Петрівно, будь ласка, вислухайте мене… – тихо сказала дівчина і раптом заплакала!
Ганна Петрівна тільки в цей момент помітила, що Люба… Вагітна!
Але на порозі вона розпитувати гостю ні про що не стала – запросила до хати.
– Сідай… Я зараз чайник поставлю, – сказала жінка і пішла на кухню.
– Ганно Петрівно, мене мати з дому виставила. Я вагітна від Павла, – тихо сказала дівчина і знову заплакала.
– Від Павла?! – здивовано перепитала Ганна Петрівна.
– Так… Я дізналася про вагітність, коли ми з ним уже розлучилися. Йому нічого не розповідала. У місто до сестри поїхала, там і жила, хотіла процедури зробити, але не змогла…
– А я ж дивлюся, що тебе зовсім у селі не видно… – знову розгублено сказала Ганна Петрівна.
– Мати мене з дому виставила. Якщо ще й ви скажете мені піти, то я не знаю, куди мені податися… – сказавши ці слова, Люба закрила обличчя руками і заплакала.
Ганна Петрівна акуратно поставила чайник на плиту, підійшла до дівчини й погладила її по голові.
– Любочко, ну ти що таке вигадала? Тобі нервувати у твоєму стані не можна. Знаєш що, залишайся у мене. Житимеш у кімнаті Павла. А там я вже із сином переговорю. Треба все це йому пояснити…
Так і залишилася Люба жити в Ганни Петрівни.
А жінка, першим ділом, зустрівши в магазині матір Люби – Ларису, виказала їй при всіх:
– Ларисо, як тобі не соромно?! Дочка при надії, а ти її виставила – йди куди хочеш!
– Не треба мене, Ганно, соромити. У мене молодший ще є, хазяйства повний двір. А вона тут із животом і без чоловіка. Твій що думає?! Зробив діло і в кущі! – виправдовувалася мати Люби. – Хай розбираються з тим, що наробили.
Ганна Петрівна не стала зв’язуватися зі сварливою сусідкою, а про себе дорогою додому йшла і думала:
– І справді треба Павлу про все розповісти, але ж не по телефону…
До пологів залишалося близько місяця. Ганна Петрівна кликала сина в гості, але він відмовлявся приїжджати у рідне село, кажучи що зайнятий.
Тоді жінка дізналася в нього адресу, і сама вирушила в місто.
Люба залишилася вдома. За кілька тижнів, проживання у Ганни Петрівни, Люба звикла до нової обстановки. Вона допомагала жінці по господарству, робила всю легку роботу.
І хоча сама Ганна Петрівна сказала дівчині більше відпочивати, Люба весь час чимось займалася, не лінувалася.
Дівчина знала, що Ганна Петрівна поїхала до Павла, і дуже переживала з цього приводу.
Щоб відволіктися від важких думок, вона вирішила приготувати яблучний пиріг.
До пізнього вечора дівчина чекала Ганну Петрівну, навіть задрімати встигла, коли стемніло.
Вона не почула, як відчинилися вхідні двері.
– Любочко, ти спиш? – спитала Ганна Петрівна напівпошепки, зазирнувши в кімнату.
– Так, задрімала трохи. Я думала ви раніше приїдете, а ви на якому автобусі? Пізно ж… – дівчина подивилася на годинник і легенько погладила живіт.
– А ми не на автобусі, а на машині… – сказала Ганна Петрівна і в коридорі почувся якийсь гуркіт.
Люба здивовано подивилася на Ганну Петрівну, яка стояла й посміхалася, і теж мимоволі посміхнулася.
Жінка подивилась у коридор.
– Ну чого став, як укопаний?! – радісно гукнула вона. – Заходь давай швидше!
У кімнаті з’явився Павло.
В руках чоловік тримав великого іграшкового ведмедя.
Він дивився на Любу, але підійти ближче чомусь не наважувався. У коридорі знову почувся гуркіт.
– Ой, це коробки! – розгублено сказав Павло і, передавши ведмедя матері, кинувся в коридор.
Люба здивовано дивилася на Ганну Петрівну.
– Ми там ліжечко купили і ще дещо! А то народжувати скоро, а в онука не готово ще нічого… Ходімо швидше, подивишся!
Через два дні Павло знову поїхав у місто. Треба було розрахуватися на роботі, передати ключі від орендованої квартири і ще деякі справи закінчити.
На все про все у нього пішло два тижні, а коли чоловік повернувся додому, Любу вже відвезли у пологовий.
Три дні Ганна Петрівна з Павлом готувалися до приїзду Люби і маленького внука, збирали ліжечко, столик, щоб сповивати немовля.
Навіть Лариса приходила допомагала – все таки рідна донька й онук її.
Додому всі їхали щасливі – Ганна Петрівна, Люба і Павло на руках із маленьким Миколкою.
В душі він дуже переживав за те, що не відповідав Любі, коли вона йому дзвонила.
Думав, що поїхав у місто і має почати життя з чистого аркуша. А виявилося, і не треба йому це було…
З того часу молода сім’я і Ганна Петрівна почали жити в одному будинку.
Через кілька місяців після народження Миколки, Павло з Любою розписалися.
Пишного весілля, звичайно ж, не робили. Просто посиділи у сімейному колі.
Молоді батьки усвідомили, яку помилку зробили, розлучившись через дрібницю, але вони змогли все виправити.
Люба займалася вихованням сина і, звичайно ж, допомагала свекрусі по-господарству.
Вони одразу порозумілися і сперечалися тільки з приводу того, що Ганна Петрівна надто балувала Миколку – купувала йому все найкраще і найдорожче.
Павло влаштувався працювати і пішов заочно вчитися.
Мати й дружина його у всьому підтримували. В домі панувала справжня ідилія.
Батьки не могли натішитися на малюка, який ріс дуже рухливим і тямущим хлопчиком.
Хоча найбільш щасливою була Ганна Петрівна. Вона забула про те, що таке самотність, і з задоволенням виховувала маленького внука.
Тепер вона мріє тільки про одне – народження внучки.
Ось така історія, зі щасливим кінцем!
