– Олексію! Ти це бачив? Як це розуміти? Наперед попередити не можна було?
– Іду. Ну, що там ще сталося? – сорокарічний чоловік роззувся і з сумками зайшов на кухню.
Вони щойно прийшли з магазину. Дружина стояла за столом і тримала в руках записку.
Там чорним по білому було написано: «Дорогі мої. Поїхала відвідати подругу. Наскільки ще не вирішила. Не турбуйтесь. Сама вам іноді дзвонитиму. Бабуся».
– Катю, так це ж добре! Ти завжди казала, що мати плутається в тебе під ногами. Тепер ніхто не заважатиме тобі на кухні.
– У мене за два тижні вечірка з приводу призначення на нову посаду! Я думала, Галина Павлівна все приготує! Що тепер робити?
– Не хвилюйся, скажи гостям, що, мовляв, вдома у нас тісно, ти запрошуєш усіх до ресторану!
– То скільки викласти доведеться? Я запросила чотирнадцять чоловік плюс ми з тобою!
– Ну то й що? Тебе ж не щодня підвищують!
Увечері прийшли з секції дванадцятирічні двійнята Іра та Степан, і родина сіла вечеряти.
– Діти, – діловито сказав Олексій, – А у мене для вас гарна новина. Бабуся поїхала в гості, здається надовго. Хтось із вас може оселитися у її кімнаті. Хто хоче?
– Нехай Степан йде, – сказала дочка, – Мені бабусина кімната не подобається, дуже маленька.
– А мені все одно де жити. Тільки я своє ліжко перетягну із собою. На бабусиному дивані спати неможливо. Його взагалі давно час викинути.
– Та годі тобі! – покосився на нього батько. – Його хоч і купили, коли мені було десять років, але він ще дуже нічого.
– А ти пробував на ньому лежати? Без ліжка не переїжджатиму! – рішуче заявив Степан.
…Весь наступний день Катерина на роботі просиділа за комп’ютером, сварячи все на світі. Вона вибирала відповідний ресторан. Всюди було дуже дорого.
Ще за два тижні пройшла вечірка. Якби не сума, з якої довелося розлучитися, подружжя залишилося б задоволеним. Втомлені вони повернулися з ресторану додому.
– Мамо, у нас завтра батьківські збори. Вчителька сказала, обов’язково бути! – просто біля порога «втішила» її дочка.
– Олексію, сходи, будь ласка, у мене зовсім немає часу.
– Катю, у мене не вийде, ти ж знаєш, я домовився завтра машину до автосервісу відвезти. Тож давай сама!
– Треба ж, як не вчасно Галина Павлівна надумала по гостях роз’їжджати. Ще одну проблему на нас переклала!
– Мамо, у мене ґудзик на куртці відлетів, пришиєш? – підійшов до матері Степан.
– Загалом у вашому віці вже давно час самим гудзики пришивати! – сердито сказала втомлена Катерина.
Вона взяла куртку і пришила ґудзик. Навела лад на кухні. Подивилася на будильник: перша ночі.
– Мамо, що у нас на сніданок? – запитала вранці Іра, поцілувавши маму, що сиділа за столом з чашкою кави.
– Дістань ковбасу з холодильника!
– Мамо, я хочу млинці чи омлет, – попросила дочка.
– Я сказала, відкрий холодильник і дістань ковбасу!
– А я вчора доїв всю ковбасу, – натягуючи футболку, задоволено вимовив Степан, що з’явився у дверях кухні. – Супа було на дні, я його Ірі залишив, собі бутербродів наробив!
– Добре, – зібралася з силами Катерина. – Зараз зроблю вам омлет! Іра, після школи зайдеш у магазин, купиш вівсяні пластівці швидкого приготування в пачці, самі зваріть собі кашу.
– Добре, мамо.
– Катю, – зав’язуючи на ходу краватку, на кухню зайшов Олексій, – Май на увазі, сьогодні я одягнув останню чисту сорочку!
– Олексію! Ти можеш сам закинути свої сорочки у пралку?!
– Добре, – з подивом подивився на дружину чоловік, – Тебе хтось уже засмутив?
– Галина Павлівна не дзвонила тобі? – тихо спитала дружина.
– Ні. Та хай відпочиває на здоров’я! Правда, діти?
– А я скучила за бабусю, – зізналася Іра.
– Тату, а на чому бабуся спатиме, коли повернеться, ти ж її диван викинув? – спитав Степан.
– Ось коли повернеться, тоді й поговоримо!
…У Катерини видався важкий робочий день. Сил йти на збори до школи не було. Та й відвикла вона від зборів. На них зазвичай ходила свекруха.
Вона вже підходила до будинку, коли побачила літню сусідку.
– Доброго вечора, Тетяно Петрівно.
Бабуся гордо підняла голову і відвернулася від неї.
Вдома Катя насмажила магазинні котлет і відварила вермішель. На більше просто не було сил. Сім’я сиділа за столом, коли Олексій сказав:
– Катю, ти ось скаржилася, що моя мама дивна … – він подивився на дітей. – Що моя мама стала забувати щось, а це, скажу тобі, не найгірше.
– Що ти маєш на увазі?
– Сьогодні вранці йду на роботу, назустріч Тетяна Петрівна. Я з нею вітаюся, а вона від мене так гордо відвертається. Оце вже проблема, коли своїх сусідів не впізнають!
– У нашої бабусі все гаразд, – несподівано підключився до розмови Степан. – І Тетяна Петрівна нормальна, я з нею сьогодні вітався, ми з нею навіть поговорили.
– Про що? – Запитала мати.
– Вона питала, де бабуся, я сказав, що до подруги поїхала у гості.
Коли діти пішли з кухні, Катя сказала чоловікові:
– А Тетяна Петрівна і зі мною не вітається!
– Дивно, – здивувався Олексій, – З чого б це? Ми наче нічого поганого її сім’ї не зробили.
– Завтра спробую дізнатися.
Коли наступного ранку Катя вийшла з дому, біля сусіднього під’їзду побачила знайому стареньку, яка сиділа на лавці. Вирішила поговорити з нею про Тетяну Петрівну. Але ледве старенька зрозуміла, що Катя прямує до неї, як підхопилася і попрямувала подалі від під’їзду.
Жінка рішуче розвернулась і піднялася до квартири Тетяни Петрівни. Вона хотіла зрозуміти, що відбувається. Двері відчинила сама господиня.
– Тетяно Петрівно, мені треба з вами поговорити! Ми з вами сусіди, і мені дуже неприємно, що ви з нами не вітаєтесь. Ми вас образили?
– Ні!
– То в чому ж річ? Поясніть!
– Де Галина Павлівна?
– Поїхала в гості до подруги!
– А як звати подругу?
– Не знаю…
– Зате я знаю! – підвищила голос Тетяна Петрівна, – «Її» звуть будинок для літніх людей!
– Що ви несете!
– Сама бачила! Їздила туди відвідати свою подругу. Вона з дитбудинку, у неї нікого немає, сама туди на старості років напросилася. І вашу Галину Павлівну там побачила!
– Слово честі! Ми її туди не відправляли! – розгубилася Катерина.
– Не відправляли? Значить, вона сама пішла. Та як вона у вас жила! Вона ж у вас як хатня робітниця, все на ній! А скажи мені, коли вона їздила на відпочинок?
– Не пам’ятаю.
– Зате ти з чоловіком щороку то в Одесу, то за кордон! Правда?
– Ми багато працюємо, втомлюємося, – промимрила Катя.
– А на дивані я в неї один раз посиділа, – невдоволено продовжувала бабуся, – Так більше й не захотіла до неї в гості ходити!
– Вона ніколи не скаржилася на диван, – винно сказала Катя.
– А о першій годині ночі минулої зими де вона була, коли ти свій день народження відзначала? На дитячому майданчику сиділа! Добре, що я попити встала і у вікно виглянула, а то вона до ранку не дотягнула б. Я доньку розбудила, за нею послала, вона й каже, що ви попросили її не заважати, мовляв, гості всі молоді, будуть соромитися. У нас ночувала!
– Ми не думали, що вона на дитячий майданчик піде, – голос Катерини звучав тихіше.
– А що ти їй на восьме березня подарувала, пам’ятаєш? Кухонні рушники! А вона хапається, радіє, не розуміє, що це насмішка! Все не хочу більше з тобою розмовляти!
– Тетяно Петрівно, але ми правда її не відправляли в будинок для людей похилого віку. Повірте!
– Вірю! Дуже вірю! Вона вам потрібна вдома, щоб роботу за вас робила! А як усе переробить, добре б її кудись сплавити до наступного дня! Адже так?
Катерина опустила очі.
– І не соромно? З її власного будинку – і сплавити! Ви ж у її квартирі живете! Все, сил моїх немає дивитись на тебе!
Старенька зачинила двері. Катерина без сил притулилася до стіни, заплющивши очі. Відразу натиснула кнопку дзвінка.
– Чого треба?! – бабуся, що розбушувалася, ніяк не могла заспокоїтися.
– Тетяно Петрівно, дайте мені адресу цього будинку для літніх людей.
– Село Калинівка, там спитаєш!
Катерина подзвонила на роботу та відпросилася. Потім набрала чоловіка:
– У тебе машина на ходу?
– Не знаю.
– Не має значення! Візьмемо таксі. Швидко додому!
– Що сталося? – плутана мова дружини схвилювала Олексія.
– Я сказала швидко!
– Їду, зараз буду.
До приїзду чоловіка Катя трохи заспокоїлася. Вона розповіла йому, що його мати зараз у будинку для літніх людей і її треба забрати. Через пару годин вони дісталися потрібного села, на краю якого знаходився будинок для людей похилого віку.
Увійшовши на територію, побачили групу літніх жінок, які сиділи на лавці. Підійшли.
– Олексію?
Олексій не одразу впізнав свою матір. Вона погарнішала і помолодшала, очі ласкаво дивилися на сина і невістку.
– Ви приїхали відвідати мене? Даремно турбуєтеся, мабуть, справ повно. Ходімо до мене до кімнати.
Галина Павлівна жила ще із двома жінками. Зараз вони були на прогулянці. Кімнатка була невеликою, але затишною.
– Сідайте, – запросила господиня.
– Мамо, ми приїхали за тобою, збирайся, – сказав син.
– Ні, діточки, до вас я не повернуся. Я ж розуміла, що заважаю вам. І кімнату займаю, одна живу, як пані. І під ногами вічно плутаюсь, особливо на кухні… Подумала я, що вам без мене краще буде. Отож і приїхала сюди.
– Галино Павлівно, повертайтеся. Літо ще не скінчилося, виберете собі гарну путівку, поїдете до санаторію. Ми за все заплатимо.
– Дякую, мої хороші, та тільки я тут свою любов зустріла. Сашка. Він тут лікарем працює. Збирається восени на пенсію йти, запросив мене до себе у місто. Ми вирішили одружитися. Мені тільки сімдесят… Так що, мої хороші, їдьте до діток!
…Їхали назад Катя та Олексій, і дивувалися. Де це бачено, щоб людина в сімдесят років такі вчинки робила. З дому пішла, сім’ю покинула. Та ще й закохалася. Дивні справи твої, Господи…
