Життєві історії

Віра готувала обід, коли в двері подзвонили. Віра подивилася на годинник і здивувалася. – Сини ще у школі. В чоловіка свої ключі, – думала вона. Віра відклала ложку, якою помішувала суп і пішла надвір подивитися хто ж там прийшов. Біля хвіртки стояла жінка в дорогому одязі. – Доброго дня, – сказала Віра. – Віра, доню, ти мене не впізнала? – ніжним голосом заговорила жінка. -Ви хто? – запитала господиня. – Ну що ти Віра? Я твоя мати, – усміхнулася гостя. – Жінко, ви помиляєтеся! Я вже поховала свою маму, – Віра здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

У будинку задзвонив дзвінок. Віра подивилася на годинник і здивувалася. Сини ще мають бути у школі, тим більше вони дзвонять, коли сідають у шкільний автобус. У чоловіка ключі. Вона відклала ложку, якою помішувала суп. Про всяк випадок вимкнула плиту і пішла надвір подивитися хто ж там вирішив потривожити.

Біля хвіртки стояла жінка в дорогому одязі. Щось у цій жінці було знайоме, але не могла вона згадати, звідки її знає.

-Доброго дня, – сказала Віра.

-Віра, доню, ти мене не впізнала? – ніжним голосом заговорила жінка.

-Ви хто? – Віра почала розуміти, хто перед нею, але постаралася, щоб її обличчя її не видало. А видати воно могло дуже багато неприємних емоцій.

-Ну що ти Віра? Я твоя мати. Я приїхала. Ми тепер разом житимемо. – з усмішкою говорила жінка.

-А де ж ви, мамо, були усі ці тридцять років? Чого ж ви раніше не жили зі мною?

-Доню, так вийшло, – тихо сказала жінка.

У житті цієї жінки було багато чого, що можна охарактеризувати як «так вийшло». Першим “так вийшло” була сама Віра. Дуже весело Ірина відзначила свій випускний. Тож замість інституту Іра стала матір’ю.

Село у них було велике. Був свій садок, школа. Плюс вони були зовсім поруч із містом і багато мешканців їхнього села там працювали. Були свої городи та велося якесь господарство.

Після народження доньки Іра поводилася тихіше воду, нижче трави. Допомагала із господарством. У 90х, домашнє господарство дуже допомагало. Десь десяток яєць Вероніка Андріївна колегам продасть, десь свіжих огірків у сезон. Усе зайва копійка для сім’ї.

Коли відправили маленьку Віру у садок, Ірина зайнялася пошуками роботи. У селі роботи особливо не було, і вона вирушила до міста. Влаштувалася в кіоск нічним продавцем. Вероніці Андріївні це не подобалося, але за таку працю добре платили. Але буквально за рік Іра видала мамі, що тепер працюватиме у господаря кіоску нянею. У того дружини під час пологів не стало і залишилося двоє дітей. Оскільки вона має досвід спілкування з дітлахами, він погодився її взяти нянею і вона переїжджає до його будинку, оскільки дітям потрібен цілодобовий нагляд.

Для Вероніки Андріївни це було дуже несподівано. І як вона погодилася залишити свою доньку? Адже якщо вона житиме у роботодавця, то не зможе приїжджати до доньки. Але Іра переконала, що в неї будуть вихідні і вона приїжджатиме. І приїжджала перший рік.

Віра дуже сумувала за мамою, але чим довше та була відсутня, тим менше дівчинка думала про неї. Незабаром Іра взагалі перестала приїжджати, тільки надсилала гроші. Через три роки Іра вийшла заміж за свого роботодавця, але забрати доньку до себе не поспішала та й Віра вже забула маму. Знала, що вона десь там є, але про неї забула. Так вони й жили з бабусею.

Коли Вірі було п’ятнадцять, вона прийшла до бабусі і прямо запитала, де її мама. Раніше бабуся відмахувалася від цього питання, кажучи, що дівчинка маленька і не зрозуміє, але зараз дівчинка була налаштована рішуче дізнатися правду.

-Бабусю, я вже не дитина, я хочу знати правду. Розумієш, мені треба знати, де моя мама. – Віра була налаштована рішуче. – Я вже велика.

-Бачу, що велика. – Важко зітхнула бабуся. – Є твоя мама. Тільки вона живе у свого чоловіка. Його дітей виховує. Він багатий. У свому будинку живе, бізнес у нього. Мати гроші переказує, щоб я її не чіпала. Я тобі з тих грошей на навчання відкладаю. Хто знає, як життя піде.

-Вона проміняла мене на інших дітей? – тихо запитала дівчинка.

-Спочатку вона говорила, що це робота, можливість заробити грошей. А зараз не знаю. Я вже з нею кілька років не спілкуюсь. Навіть не пише. Має мобільний телефон, але номер я не знаю. – Обманювати внучку вона не хотіла. Та й не було сенсу. Дівчинка доросла, самостійна та “добрих” людей багато.

-Отже виходить мами у мене більше немає. Я навіть не пам’ятаю, як вона виглядає. Бабусю, ти за мене не хвилюйся. Я розумію. Я не дитина. І так зрозуміло. Житимемо далі. – Віра посміхнулася і обійняла бабусю. – Все добре. Скоро мені вісімнадцять.

Після цієї розмови про матір більше не згадували, але бабуся про всяк випадок написала заповіт на користь онуки. Переоформити на неї будинок вона поки що не могла, вирішила це зробити, якщо доживе до її вісімнадцятиліття.

Бабуся дожила до весілля Віри. Наречений дівчини після весілля переїхав до них з бабусею у будинок. Провів серйозну реконструкцію, щоб їхній родині було комфортно. Зараз у Віри та Михайла троє діток. Сини двійнята та молодша донька.

Життя та побут Віри налагодився. Чоловік добре заробляв. Жінка займалася домашнім господарством та підробляла віддалено. Кілька років тому їхнє село приєднали до міста і земля зросла в ціні. Село сильно облагородилося.

І ось зараз перед її хвірткою стояла жінка, яка її колись народила та залишила на виховання бабусі.

-Ну і як же так мамо сталося, що ви зараз стоїте перед моїм домом, а не живете в домі свого чоловіка?

-Та не стало його. А його діти мене виставили. Я у них всю душу вклала. З дитинства виховувала. А вони так зі мною. Уявляєш? – схвильованого заговорила жінка. – Я їм усю себе віддала, а він мене навіть у заповіті не згадав.

-А мене ви тільки народили та залишили на виховання своєї матері. – Віра подивилася на жінку, яка явно чекала від неї іншої реакції. – І напевно ви чекаєте, що я розкрию для вас свої обійми, пошкодую, розповім які вони не добрі, а ви свята. Але я напевно відмовлюся від такого почесного обов’язку. Мені ви сльози не втирали і не говорили про те, що все буде добре. Я забула про вас так само, як і ви про мене.

-Та як ти можеш. – стрепенулась мати. – Я твоя мама, я тебе народила.

-А ще ви мене не хотіли і народили тому що іншого варіанта особливо не було. І в дитбудинок не віддали, бо переживали, що люди скажуть. – Віра раптом зрозуміла, що це все роками збиралося в ній і незважаючи на те, що вона навчилася з цим жити, тиснуло на неї. – Ви про мене благополучно забули, то що заважає мені забути про вас? І не намагайтеся тиснути на совість. – Віра уважно дивилася на обурене обличчя жінки. – Ви повинні це робити щодо тих дітей, кого виростили. Я для вас чужа людина. Вважайте, що ви все ж таки віддали мене в дитбудинок і мене забрали в іншу сім’ю. І більше не турбуйте мене. – На цих словах Віра розвернулася і пішла до хати.

Жінка сипала їй услід різні вигуки впереміш із спробами догукатися до її совісті.

-Жінка не шуміть. – повз Ірину йшла літня жінка.

-Мене дочка додому не пускає! – обурено заявила Іра.

-Та дочка, яку ти, Іро, лишила в дитинстві? Ти краще у нас у селі не з’являйся. Тут заступничків не знайдеш. – Жінка видихнула. – Правду тут усі знають.

Почервонівши від образи, Іра не стала нічого відповідати, а попрямувала до своєї машини. Тут її явно ніхто не хоче бачити і поспівчувати їй.

Віра через вікно спостерігала, як її мати сіла в машину і знову залишила її життя. Їй здавалося, що всередині якась важка грудочка розправилася і стала легкою і повітряною і перестала тягнути.

Чоловікові Віра не розповіла, що приїжджала її мати. Та й навіщо йому про це знати? У них у родині все добре та спокійно.

Вам також має сподобатись...

Ліза з Денисом жили в квартирі його матері. Одного прекрасного дня пролунав несподіваний дзвінок у двері. В квартирі з’явилася двоюрідна сестра Дениса – Христина зі своїм малим сином Ромчиком. Христина затягла в коридор дві великі валізи і величезну картату сумку. – Нас хазяйка виселила! – сказала вона. – Я тут прописана і житиму тут! Квартира поступово стала наче гуртожитком. А якось Ліза вирішила поїсти грибного супчику, який вона сама зварила напередодні. Жінка налила супу в тарілку, розігріла в мікрохвильові і сіла собі їсти. Ліза взяла ложку спробувала суп і оторопіла від несподіванки

Люба приймала гостей. А як же ж?! В її коханого чоловіка Володі сьогодні ж день народження. Гості сиділи за накритим столом і перешіптувалися. Вони не розуміли, що відбувається! Їх запросили, вони прийшли з подарунками, а… Іменинника нема! І де Володя ніхто не знав. Люба дуже поспішала, щоб усе встигнути приготувати на стіл. Встигла. Але іменинник зник! Година минула, друга… На дзвінки не відповідає. – Давайте за стіл сідати без Володі, – сказала Люба. – Мабуть справи у нього… Зʼявився чоловік аж зранку. Люба як глянула на нього, так усе й зрозуміла

Ніна Борисівна зробила красиву зачіску, одягла найкращу сукню і до зазначеної години прибула у кафе, на день народження до невістки. Коли гості розсілися по місцях, тамада почав вести вечір. Спершу були конкурси, танці, а потім весела жінка закликала гостей вручати подарунки. Першим привітав дружину Андрій, потім – її батьки, наступною стала Ніна Борисівна. Свекруха привітала невістку загальними фразами і простягла їй конверт. Оля вирішила, що свекруха подарувала гроші, тому швидко зазирнула в нього і заціпеніла від побаченого – у конверті були зовсім не гроші

Микола прийшов додому пізно. Він відкрив двері й застиг від несподіванки. На порозі його чекала дружина Тетяна. – Значить, так, Микольцю, мені все це набридло! – заявила вона. Тетяна повела Миколу на кухню. – Давай поговоримо відверто, – сказала жінка. – Тільки одразу кажу – я все знаю! – Ну що ти знаєш? – єхидно посміхнувся чоловік. – На мене наговорюють. Я тобі не зраджував! – Тоді я зараз тобі дещо покажу, але ти тільки не дивуйся, – сказала дружина. Таня полізла в шафу, дістала аркуш паперу, і поклала перед чоловіком. Микола дивився на аркуш, і не розумів, що відбувається