– Привіт, мамо, як же мені… погано без тебе, – Аня присіла на лавці поруч з маминою могилкою, і не витримавши, розплакалася.
Минуло вже півроку, як у неї не стало мами, але жінка досі не пережила цю біду. У душі була така порожнеча і безнадія, що, здавалося, разом з мамою пішов з її життя сенс. Вона залишилася зовсім одна на білому світі. Хоча мама не була їй рідною, колись давним-давно, зневірившись стати матір’ю, вона взяла чотирирічну Аню з дитячого будинку. Але це було кохання з першого погляду, що об’єднало їхні душі відразу і назавжди. Батько, правда, так і не зміг полюбити дівчинку і невдовзі знайшов собі іншу дружину, яка народила йому свого сина.
Ані виповнилося 32 роки, але вона ще жодного разу не була одружена. Вона була дуже сором’язлива, одразу червоніла, якщо якийсь хлопець звертав на неї увагу, і не могла промовити жодного слова. Не дивно, що після такого спілкування чоловіки швидко зникали з поля зору, а вона тільки полегшено зітхала.
– Що ж мені робити з тобою? – сумувала мама, – чому ти така? Невже через те, що без батька виросла? І що буде з тобою, коли мене не стане?
***
– Не плач, дівчино, – почула вона позаду чийсь голос, – їм там погано від наших сліз.
Озирнулася – до неї підійшла якась старенька в ситцевій хустці і тихо присіла поряд.
– Хто тут у тебе? – показала вона поглядом.
– Мама, – абияк відповіла Аня.
– Давно?
– Сьогодні півроку, – вона схлипнула і уткнулася в хустку.
– І все плачеш?
Аня кивнула, сльози ринули з очей, наче тільки чекали нового сигналу..
– Ех-хех, – зітхнула бабуся, – їм важко там, нагорі, бачити наші сльози, ми їх не відпускаємо від себе, не даємо порадіти, а це дуже важко.
– Не вірю я в життя потойбічне, – глухо промовила Аня.
– А дарма, – похитала головою старенька, – якби вірила, тобі легше було б, і їй теж…
Вона помовчала, потім тихо промовила:
– Сьогодні поминальний день. Цього дня належить з радістю згадувати своїх близьких і молитися за упокій їхньої душі. І вірити, що їхня душа жива, перебуває в раю і в доброті.
– Ой, а я зовсім забула, – Аня розгублено глянула на стареньку, – мама завжди відзначала цей день, фарбувала яйця, поминала бабусю з дідусем, яких давно не стало, я їх навіть не бачила.
– Помолись за маму, покажи, що ти щаслива. Це для неї буде найкращим подарунком. Ось повторюй за мною…
Аня повторила за бабусею слово в слово, відчуваючи, як у душі розливається благодатне умиротворення, яке вона вже так давно не відчувала.
– Дякую вам, – вона підняла на стареньку просвітлений погляд, – мені давно не було так добре.
– Твоїй мамі, – старенька підняла до неба очі, – стало дуже добре від твоєї молитви, добро і тобі передалося, ти її відпустила від себе, і почалося твоє зцілення. – піду далі, настав час мені…
Аня знову подякувала бабусі і озирнулася навколо усвідомленішим поглядом. Умиротворення не покинуло її. Більше того, вона відчула, як стало життя повертатися в її душу і тіло невидимою життєдайною енергією.
Неподалік на галявині, немов сонечки, розправили свої промінчики перші весняні квіти – мати-й-мачуха. І світ заграв яскравими барвами.
Аня рвучко встала і підійшла до маминої могили ближче.
– Дякую тобі, мамо, – прошепотіла вона, – я знаю, це ти відправила мені цю стареньку на втіху. Я обіцяю тобі, що стану щасливою.
Не встигла вона домовити фразу “заради тебе”, як раптом їй у спину щось прилетіло, вона швидко обернулася, встигнувши помітити яскравий м’ячик, що відскочив убік. А до неї підбігла захекана дівчинка років чотирьох і зупинилася, як укопана, дивлячись на неї на всі очі.
– Привіт, – ласкаво усміхнулася Аня і присіла перед нею навпочіпки.
– Мамо? – пролепетала мала.
У цей момент до дівчинки підбіг зніяковілий молодий чоловік і підхопив її на руки.
– Вибачте, – збентежено посміхнувся він, – у неї мами рік тому не стало, ось вона і бачить маму у всіх молодих гарних жінках. А ви на неї дуже схожі.
– Мама! – вже зі сльозами вигукнула мала і в розпачі простягла до неї свої рученята.
Аня застигла, а потім рвонулося на зустріч цій дівчинці. Вона не пам’ятала, як підбігла до цієї малечі і вихопила її з батьківських рук, притиснула до себе.
– Ти моя дівчинка, ти моя, – шепотіла вона дитині, обливаючись сльозами. Але то були щасливі сльози.
А молодий батько лише остовпіло дивився на них, не знаючи, що робити далі.
З цвинтаря вони пішли разом, маленька Оксана нізащо на світі не хотіла розлучатися з новопридбаною мамою.
І більше вони не розлучалися.
– Ви допомогли мене тоді, – шепотіла їм щаслива Аня, обхопивши їх обома руками та притискаючи до своїх грудей.
– А ти нас, – шепотів їй у відповідь не менш щасливий чоловік Ігор, – без тебе ми б не справилися.
Через рік у них народилася друга донька, яка названа на честь мами – Тетяною.
