Життєві історії

Андрій повернувся додому з роботи. На кухні він застав свою дружину. – Настя, що сталося? – захвилювався він, помітивши, що дружина вся в сльозах. – Я була у своєї матері, – крізь сльози намагалася пояснити Настя. – І, що сталося? – захвилювався чоловік. – Ти не уявляєш, що вони зробили…, – сказала жінка і закрила обличчя руками. – Настю, заспокойся, і поясни все нормально, – Андрій, набрав у склянку трохи води і дав її дружин. – Дякую, – відповіла Настя, зробила ковток води, трохи заспокоїлася і все розповіла чоловік. Андрій вислухав дружин і… ахнув від почутого

– Настя, заспокойся. Не варто тобі туди ходити, тим більше одній. Я ж казав тобі. Пий чай, не хвилюйся, – Андрій заспокоював дружину вже не вперше. – Не треба лити сльози. Попереду свято. Діти незабаром прийдуть додому.

– Але це мої мама та вітчим. Я просто привітати їх пішла, ти на роботі був.

– Ти щоразу наступаєш на ті самі граблі. Ти до них із привітаннями, а вони від тебе зовсім іншого чекають, квартиру для твоєї сестри. І зауваж, з кожним разом все вимогливіше.

– Ти напевно маєш рацію, не варто ходити до них. Квартиру мені батько залишив, коли їхав, а до них він жодного стосунку не має. Таня не його дочка. А цього разу мати взагалі просила подарунок зробити для сестри. Ремонт зробити у моїй квартирі, а потім подарувати їй. Таня чи бачите вагітна.

Я їй запропонувала просто пожити спочатку, без ремонту, так там такий галас здійнявся. У нас якраз з’їхали мешканці. А знаєш, чому з’їхали? Мати до них приходила, просила звільнити житлоплощу. Для Тані старалася. Я після цього відмовила зовсім, навіть тимчасово не дозволила жити. Ось тут мати з вітчимом згадали мені все! Виявляється я дуже багато їла. За двох! А ще на випускному вечорі каблук на маминій туфлі зламала. Вітчим тоді тисячу віддав за ремонт. Тисячу! Я кинула йому сьогодні цю тисячу на стіл. А 

Тані раптом погано стало, схопилася за живіт, якого ще немає, очі закотила. Я відразу зрозуміла, що прикидається. Вони забігали, швидку викликали, на мене сваряться, а вона на дивані лежить і посміхається до мене. Швидка приїхала, мало не хибний виклик оформили, пошкодували вагітну. Артистка. А нам тепер знову шукати мешканців.

– Нічого, знайдемо.

– Де знайдеш так швидко та нормальних? Нам гроші потрібні. Ми ж іпотеку платили з тих прибутків. Треба було її одразу продати.

– Але ж ми з тобою вирішили наші маленькі дошлюбні квартири залишити дітям. А ця у нас спільна, та й боргу залишилося зовсім небагато. Впораємося.

– Я думаю, що вони й нашим дітям життя не дадуть. У нас три квартири, а у них лише одна, та й то в передмісті.

– Ми ж не винні, що твоя сестра втратила квартиру своєї бабусі. Треба ж було продати та купити машину, якої за тиждень не стало. Вона все зробила сама.

– Це все так, але я не хочу з ними навіть поряд жити.

– Я теж не хочу, щоб ти переживала. У мене є сюрприз.

– Досить уже сюрпризів на сьогодні.

– Усміхнися. Хочеш переїхати? Мене переводять. На новому місці потрібно організувати виробництво, і я там управлятиму. І ще! Батьки дають нам суму на виплату залишку іпотеки. Сказали в борг, але ж ти їх знаєш, вони назад не візьмуть. Там не дуже багато. Ми продамо все і поїдемо. Там можна купити будинок, як ми хотіли. Я вже дивився.

– А як же квартири, які ми хотіли залишити дітям? Вони залишаться тут. Мати тоді…

– Ми їх теж продамо, а гроші залишимо на їхнє майбутнє.

– Якось все просто виходить. А коли тобі їхати?

– Після свят буде відомо, швидше за все наприкінці лютого. Ти рада?

– Мабуть.

– Як це? Так чи ні. Згодна?

– Напевно згодна.

– Яка ти в мене нерішуча? Ось діти, напевно, будуть раді. Зараз ми в них і дізнаємося. А чому ти не спитаєш куди їдемо?

– Мені вже байдуже, аби далі від них. Хоч на південь, хоч на північ. Я працювати можу скрізь.

– Ну ось, ти й повеселішала.

– Це не жарт?

– Так на носі новий рік, а не перше квітня.

У коридорі пролунав галас. Діти повернулися зі школи. Максим третьокласник, і Марія ходить у п’ятий.

– Все, у нас канікули. Ура!

– Діти, а ви хотіли б поїхати, подивитися нові місця та залишитися там.

– Круто. Залишитися? Це як? На зовсім? Як Микола?

– Який Микола? А сусід наш колишній!

– Ну, приблизно так, тільки він з мамою поїхав, батько в нього залишився, а ми всі разом.

– Усі разом ми згодні. Речі збирати?

– Поки що ні.

***

Місяць перед від’їздом тривав дуже довго. Всі були зайняті, але все одно відбувалося як у сповільненому кіно. Покази квартир, оформлення документів, збирання речей. Добре, що допомагали батьки Аркадія.

– Ви завжди зможете повернутись. Ми не вічні, наш дім вам і дістанеться. А може, і ми до вас переберемося. Наважимося і нагрянемо. Адже колись мої батьки мешкали там, – сказала свекруха Насті.

– Так? Ви ніколи не розказували.

– Це давно було, я й сама не пам’ятаю нічого. Якщо чесно, то я дуже рада, що Андрій там працюватиме. Знаєш якесь повернення… Не знаю, як це назвати.

***

Мати Насті постала перед самим від’їздом.

– Це правда, що ви їдете? І куди?

– Так. Бачиш, речі зібрані.

– Не думала, що ти на таке зважишся. Напевно це на краще…

– Звісно.

– Ти не зупиняй. Тепер тобі тут квартира не потрібна, і я сподіваюся, що ти віддаси її сестрі.

– Квартира продана.

– Ця продана, вона спільна, а я говорю про твою особисту. Ми погоджуємось і без ремонту. Хай вона твоя і залишається, тільки ти нам за ремонт заплати.

– У нас немає квартир у цьому місті. Продано все. Ми не повернемось. Так зрозуміло, мамо?

– Як? Як ти могла залишити сестру без житла? Як ти посміла? А де гроші?

– Вона не на вулиці, а з вами. Квартира у неї була. А за рахунок мого батька я її забезпечувати не маю наміру. Квартира була зароблена ним. За рахунок своєї сім’ї я їй теж нічого не винна. Та й вам більше нічого не винна, ви кожну копійку з мене запитали. Так, я не змогла вступити на бюджет, ви платили, але потім усе з мене випросили. Ми тільки-но починали жити, а тебе це не хвилювало. Я свою зарплату віддавала тобі, а батьки Андрія допомагали нам. І зараз допомагають. Я в них, як у себе вдома. Ось тепер я розумію, що мого у вашій сім’ї нічого немає, а своє не віддам. Ти прийшла тільки за цим? Значить йди.

– Настя, дочко, підпиши коробки, я не можу знайти маркер. – сказала свекруха.

– Зараз, двері зачиню.

– Доню? – Запитала здивовано мати.

– Так. Настя та донька. Мамо, ти мене колись називала по імені? Ти, ти, ти… повинна, треба і дай. А у дитинстві я була просто старша. Добре ім’я – Старша. Бувай, мамо.

Мати не відповіла, двері зачинилися, а Настя заплакала.

– Не плач, Настя, все у вас буде добре. Ти правильно сказала, хай думає. Хоча це навряд чи допоможе. – свекруха обійняла її. – Підписуй коробки, тут тарілки та рушники, тут постільна, а тут все новорічне. І не залий усе сльозами, бо коробки розмокнуть. А я поки що каву зварю.

***

Переїзд, купівля будинку, робота, метушня. Настя забула про всі неприємності зі своєю родиною. Все у них склалося добре. Мати зателефонувала лише кілька разів, нічого не просила, тільки скаржилася. Тетяна поїхала незрозуміло куди, на дзвінки не відповідає. Чоловік матері постійно влаштовує сварки. Звинувачує її у поганому вихованні дочок. Насті матір шкода, але… не може вона пробачити її. Їй здається, що все може знову повторитися.

Вам також має сподобатись...

Оля вийшла на обідню перерву у кафе, пообідати. – О, Марія, привіт! Біля тебе не зайнято, – підійшла вона до столика за яким сиділа її подруга. – Не зайнято, – кивнула у відповідь Марія. – А ти чому така сумна? Щось сталося? – запитала Оля у Марії, сідаючи поряд. – Сталося, Олю! Ще й як сталося! – сказала Марія і гірко заплакала. – Ну, розповідай! – скомандумала Оля, дочекавшись коли подруга трохи заспокоїться. Марія зробила ковток води і все розвоаіла Ользі. Оля вислухала подругу і аж рота відкрила від почутого

Валентина зі Степаном вже були на пенсії, коли почали зустрічатися. Степан допомагав їй у всьому – зробити ремонт у квартирі, купити продуктів, звозити куди треба на своїй старенькій машині. Так вони прожили вісім щасливих років. Валентина аж помолодшала і погарнішала. А одного дня до Валі прийшов її колишній чоловік Борис. Він був слабий і постарілий. Валя не знала, що й робити

Олена, повернулася додому з роботи. Жінка одразу пройшла на кухню і почала розігрівати вечерю. Через півгодини вхідні двері відкрилися, додому повернувся чоловік. – Знову плов, набридло… Я ж просив готувати його рідше! – пробурчав Ігор, як тільки зайшов на кухню. – Вперше чую, що ти плов не любиш, – здивувалася дружина. – Не буду я цього їсти! Готуй щось інше! – категорично заявив Ігор. – Я довго закривав на все очі! Але більше не можу. Набридло! – Ти про що? Що ти маєш на увазі? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Ольга варила борщ, коли їй подзвонила її подруга. – Оля, привіт! Ми можемо зустрітися? – запитала Марія. – Сьогодні? Ми ж вчора бачилися у мого Сергія на день народженні, – здивувалася Оля. – Це терміново. Давай за годину у кафе, – додала Марія. Ольга доробила справи і вирушила у кафе. – До чого така терміновість? – запитала вона у подруги сідаючи за столик. – Не знаю, як це сказати, – почала Марія. – Вчора я випадкова почула розмову твого Сергія з друзями. – І? – поквапила подругу Оля. Марія важко видихнула і все розповіла подрузі. Ольга вислухала її і застигла від почутого