Життєві історії

Ольга та Павло одружилися. Весілля було в самому розпалі, коли до молодих за столик підійшла сестра Павла Тетяна і почала розмову. – Ну що, чому такі невеселі? Чому не танцюєте? – одразу запитала Тетяна. – Втомилися за цілий день, вирішили трохи перепочити, – усміхнулася Ольга. – Я б на твоєму місці, насолоджувалася кожною хвилиною заміжжя, – єхидно сказала Таня. – Адже довго ви з Павлом не проживете! – Чому ти так говориш? – Ольга уважно подивилася на Тетяну. – Тобі справді хочеться це знати? – раптом сказала зовиця. – Так, поясни! – Ольга здивовано дивилася на Тетяну, не розуміючи, що відбувається

Ольга, з якою приїхав брат Тетяни, виявилася скромною дівчиною.

– Ще б пак, приїхала в чуже місто, в чужу родину. От нехай і мовчить. – говорила Таня при кожній нагоді.

Молоді вирішили одразу винаймати квартиру, а не жити з батьками Павла. Вони знайшли собі підходяще житло і переїхали. А далі вони вже мали свої плани, в які вони нікого не присвятили, крім батьків Павла та бабусі Олі. Свекруха, ще майбутня, ставилася до Ольги добре. Тільки ось її дочка постійно чіплялася до нового члена сім’ї. І найголовніше не приховувала цього. Вона часто заходила до матері і ніби спеціально говорила неприємні речі, коли Ольга була поруч. Мати намагалася зупиняти її, але відповідь була.

– А що таке, хай знає правду. І взагалі, де її брат знайшов? Дивитись нема на що.

– Таня! Так не можна.

– Але ж це правда. Вона навіть нафарбуватись нормально не вміє. А одягнена? Ти бачила? А як ходить? Сяде на шию Павлу, а той і радий.

Усього цього ніколи не чув Павло. Перший тиждень, коли вони жили у батьків, він допомагав батькові з машиною, тому його часто не було вдома.

Тетяна намагалася говорити без нього. А Ольга просто не казала йому, не звикла скаржитися. Та й пам’ятала слова бабусі: собака гавкає – вітер носить, а ти роби свою справу.

Молоді готувалися до весілля, яке вирішили грати у рідному місті Павла. Пишну урочистість вирішили не робити, тільки найближчі. Тим більше, у Олі родичів майже не було, тільки бабуся. Батьків не стало рік тому. Тоді Павло та Оля лише познайомилися. Він працював у тому місті і винаймав квартиру поряд з бабусею Олі.

– І родичів у неї немає. Сирітка. Бабуся одна. Її ще утримуватиме. Сядуть на шию, – шепотіла Тетяна своїй матері.

– Та вгамуєшся ти коли-небудь? Тобі яка справа. Шия не твоя.

На весіллі Тетяна продовжила говорити свої «промови». Але слухачами вже були гості. А коли веселощі були в повному розпалі її понесло і вона поспівчувала братові. Просто підійшла, сіла між ними і почала розмову.

– Довго разом не проживете, ви такі різні. Що ти знайшов у ній.

– Тобі чого треба, Таня? Іди до чоловіка, він вже скоро до кондиції дійде. Придивися за ним.

– Та навіщо він мені? Ми з ним не пара. І ви також не пара. Я переживаю стільки років і тебе чекає погане життя.

– А я не збираюся погано жити, ми житимемо добре. Іди, Таня, бо зайвого наговориш.

Мати з батьком відвели Тетяну.

– У кого вона така?

– А ти згадай свою сестру на нашому весіллі, – відповів батько Павла дружині. – Весь час хотіла нас посварити. І потім також. Поки ми не поїхали подалі. А Павло терплячий, та й Оля дівчина гарна, скромна. Жаль, що вони від нас поїдуть.

Павло та Ольга через тиждень після весілля почали збирати речі. Здебільшого це були речі Павла. Ольга багато з собою не брала, їхали на два місяці. Бабуся поїхала одразу після весілля.

– А я до вас у гості приїду, ми тепер рідня, – заявила Тетяна.

– Добре, ми чекатимемо, – відповіла Оля. Бабуся вчила її на чужій території бути гранично ввічливою.

За рік до них у гості приїхали батьки. Все їм сподобалося, та й вони знали вже все. З ними приїхала і Тетяна. Вирішила подивитися, як брат мається з молодою дружиною.

Павло має гарну роботу і він продовжує здобувати освіту. Оля переконала його піти вчитися далі. Вони мають невеликий, але міцний бізнес, яким керує Ольга. Живуть вони у просторій квартирі, окремо від бабусі.

Тетяна від цього була здивована. Вона не чекала такого. У її голові малювалася зовсім інша картина: бідна, маленька, брудна квартирка, де всі разом живуть із бабусею. Коротше, Таня уявляла зовсім не це і хотіла знову наговорити поганих речей. Але причепитися було ні до чого. Оля чудово готувала. Вдома чистота, все сяє. Павло щасливий.

– А чому ви мені нічого не сказали?

– Про що?

– Про все, ось це. Чому?

– А ти, сестричка, мене хоч раз запитала? Ти ж тільки вмієш критикувати. Ось і зараз знайшла до чого причепитися – не повідомили. А мали? Це наше життя. Батьки не лізуть і ти не встрявай. Я знаю, що ти говорила про Олю, мама розповіла.

– Але все це не твоє!

– Ось умієш ти скрізь знайти негатив.

– А що? Я ж правду говорю.

– Говори правду про себе з чоловіком, а нас не чіпай. Ще раз дізнаюся, що плітки складаєш – ти мені не сестра. Зрозуміла?

– Зрозуміла. Чого не зрозуміти.

Наступного дня Тетяна поїхала сама, на батьків чекати не стала. Навіть не попрощалася, не вибачилася за все в Олі. А Оля й не чекала. Такі вибачення не просять, а самі ображаються. Так і вийшло. Образилася на всіх.

Минули роки, діти Павла та Ольги виросли. Онуки підростають. Все у них добре.

Лише Тетяна залишилася сама. Чоловіка не стало. Два сини поїхали, їхні дружини не змогли вжитися з сварливою свекрухою поряд. Приїжджають рідко. Дочка вже тричі розлучилася. Надивилася на матір та виросла точною її копією. Єдиний її син від першого шлюбу, онук Тетяни, пішов жити до батька.

Тетяна живе сама. Бурчить на сусідів. У цьому її життя.

Вам також має сподобатись...

Ліля прийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай. – Ти чого так пізно? – зустріла її в коридорі мама. – На вулиці дощ. В пробку потрапили, – пояснила дочка. Ліля пройшла на кухню. Мати пішла слідом. – Я склала список продуктів, які треба купити, – сказала мати, і дала дочці список. – Добре, куплю, – відповіла Ліля і взялася за приготування вечері. Мати пішла у свою кімнату. Ліля почистила картоплю і поставила її варитися. Раптом жінка почула, як мати в свої кімнаті, з кимось гучно розмовляє по телефону. Ліля прислухалася до розмови і застигла від почутого

Галя поливала квіти, як раптом в кімнаті задзвенів її телефон. Жінка поставила лійку на стіл і взяла слухавку. – Галино, привіт! – пролунало у телефоні. Жінка застигла від несподіванки. Вона одразу ж впізнала голос свого колишнього чоловіка Василя! – Впізнала? – запитав Василь. – У мене номер телефону вже інший. – Та впізнала… – сказала Галя. – Може зустрінемося, га? – раптом запропонував Василь. – На чай запросиш мене? Розмова у мене є, не тільки до тебе, а й до наших дітей також! – Яка в нього може бути розмова через стільки років? – подумала Галина. Вона не розуміла, що відбувається.

Марія прийшла з роботи втомлена. Вона зняла туфлі, сіла у крісло й заплющила очі. – Ну й день сьогодні важкий, – подумала вона. Раптом задзвонив телефон. Вона неохоче встала з крісла, дістала телефон із сумки і глянула на екран. Дзвонив її брат. – Марійко, привіт! – почав швидко говорити Степан. – Тут Світланка моя, хоче у Київ перебратися! Нехай у тебе поки що поживе! Марія застигла з телефоном в руках

Віра повернулася додому. – Коханий, я вдома! – гукнула вона з коридору. Відповіді не було. Раптом жінка почула дивний шум із спальні і побігла туди. – Ти чому не відповідаєш? А що це ти, ремонт затіяв? – здивувалася жінка, побачивши, як Ігор знімає карниз. Ігор мовчки зняв карниз, поклав його в коридорі. – Ти зі мною не розмовляєш? – здивувалася Віра. Ігор дістав пакет, підійшов до холодильника вигріб: сир, молоко, йогурт. – Віро, я йду від тебе! І це все я забираю з собою, – раптом сказав Ігор. Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи