Життєві історії

Дарина була на роботі. – Даринко, зайди до мене! – гукнула її завідувачка Марина Степанівна. Дарина зайшла в кабінет. – Розумієш, Даринко, – сказала завідувачка. – Ти хороша працівниця. Але кар’єрного зростання я тобі запропонувати не можу. Немає в тобі цієї… Хватки… Розумієш? Дарина тільки кивала, мріючи пошвидше вийти з кабінету… Увечері, коли вона прийшла додому, раптом пролунав дзвінок із незнайомого номера: – Дарина Олексіївна? Доброго вечора, це нотаріус Семеняк Ірина Павлівна. Ви знаєте Тамару Михайлівну Ящук? – Так, це моя двоюрідна бабуся, – розгубилася Дарина. – Прийміть мої співчуття. Тамари Михайлівни не стало. Вона вам дещо залишила… – Що залишила? – Дарина аж присіла від здивування

– А донька Світлани заміж виходить, – мама поставила тарілку супу перед Дариною. – За програміста. Квартиру вже купили у новобудові.

– Мамо, ну давай не починай, – Дарина машинально помішувала суп ложкою.

– А що не починати? Двадцять дев’ять років. Всі подруги твої давно сім’є мають, зробили кар’єру. Одна ти… – мама зітхнула тяжко, – на касі сидиш.

Дарина мовчки встала з–за столу. Їсти розхотілося.

– Куди ти? А суп?

– На роботу запізнююся.

До роботи було ще півтори години, але бути вдома не було сил. Щодня одне й те саме. Подруга Світлана купила машину, Оленка отримала підвищення, у Маринки друга дитина, а Дарина все там же – на касі в магазині.

Телефон у кишені дзенькнув. Нове повідомлення від Каті: “Дівчатка, зустрічаємося у суботу! Відзначаємо моє призначення начальницею відділу! Усі мають бути!”

Дарина скривилася. Знову доведеться слухати історії успіху і вдавати, що щиро рада за подруг.

У магазині було незвично тихо. Перша зміна, покупців мало.

– Даринко, зайди до мене, – Марина Степанівна, завідувачка, поправила окуляри на носі.

“Тільки не про премію, тільки не про премію”, – подумки благала Дарина.

– Розумієш, Даринко, – завідувачка постукала ручкою по столу, – ти хороша працівниця, відповідальна. Але кар’єрного зростання я тобі запропонувати не можу. Немає в тобі цієї… хватки, розумієш? Ось Оксана, молодець, тільки-но прийшла, а вже на заступника вчиться.

Дарина кивала, мріючи якнайшвидше вийти з кабінету. На касі чекала черга, і це було порятунком – не треба думати, просто пробивай товари і посміхайся.

Увечері пролунав дзвінок із незнайомого номера.

– Дарина Олексіївна? Доброго вечора, це нотаріус Семеняк Ірина Павлівна. Ви знаєте Тамару Михайлівну Ящук?

– Так, це моя двоюрідна бабуся, – розгублено відповіла Дарина.

– Прийміть мої співчуття. Тамари Михайлівни не стало місяць тому. І вона вам дещо залишила…

– Що залишила? – здивовано запитала Дарина, не розуміючи про, що мова.

– Нерухомість. За заповітом ви є спадкоємицею будинку на вулиці Вишневій. Вам потрібно підійти у нотаріальну контору для оформлення документів.

Дарина сіла на диван, намагаючись осмислити новину. Бабуся Тамара. Вони бачилися лише кілька разів, коли Дарина була маленькою. Потім батьки посварилися з нею через якусь спадщину, і зв’язок перервався.

Вдома насамперед полізла в інтернет – дивитися район, де знаходився будинок. Тиха вулиця на околиці міста, але місце виявилося перспективним. Поруч почали будувати великий житловий комплекс, незабаром мали відкрити торговий центр. Та й нова об’їзна дорога проходила зовсім близько – земля тут явно дорожчатиме.

– Даринко, ти чого не їси? – Батько відволікся від телевізора. – Мати старалася, готувала.

– Та щось нездужаю.

У своїй кімнаті Дарина відкрила заначку – сімдесят тисяч, збирала на машину. Мало вистачити на перший час, поки розбиратиметься з будинком.

Наступний місяць пролетів, як у тумані. Нотаріус, документи, оцінювачі. Будинок виявився міцним, ділянка у шість соток. І головне – район перспективний.

– На роботі все добре? – Запитала мама за вечерею. – А то Світлана каже, бачила тебе біля нотаріальної контори. Ти нічого не наробила?

– Все нормально, мамо.

– Може, одружилася? – пожвавішала мама. – То ти скажи, ми з батьком допоможемо…

Дарина тільки рукою махнула.

Коли всі документи було оформлено, Дарина подала заяву на звільнення.

– Ти що, зовсім вже? – обурилася мама. – Яке звільнення? Куди ти підеш?

– Знайшла дещо краще.

– Що може бути кращим за стабільну роботу? У тебе ж ні освіти до ладу, ні досвіду!

Але Дарина вже все вирішила. Ріелтор знайшов покупця будинку – ціна перевершила всі очікування. На ці гроші можна було купити невелике приміщення у новому житловому комплексі.

Перший місяць після звільнення Дарина майже не з’являлася вдома – зустрічі з ріелторами, огляди приміщень, консультації з юристом. Батько демонстративно мовчав за вечерею, мати періодично схлипувала.

– Світлана дзвонила, – почала вона одного ранку. – Каже, у їхній магазин касир потрібний. Зарплата вище твоєї колишньої…

– Мамо, не треба.

– А що не треба? Що не треба? – Мама підвищила голос. – Ти глянь на себе! Бігаєш незрозуміло де, вдома не буваєш! Може, зв’язалася з кимось?

– Дочко, – вперше заговорив батько, – ти, якщо в біду потрапила, скажи. Допоможемо чим зможемо.

Дарина тільки засміялася.

Коли угоду з будинком було закрито, Дарина винайняла квартиру в сусідньому районі. Маленьку, але свою. Батьки були вражені.

– На які гроші? – допитувалась мама. – Ти що, кредит взяла?

– Все нормально, мамо. Впораюся.

У новій квартирі було незвично тихо. Дарина відкрила ноутбук – треба було закінчити документи на приміщення у новобудові. Невелика, але в хорошому місці. І орендар знайшовся.

Телефон задзвонив – Катя.

– Даринко, де ти зникла? На повідомлення не відповідаєш! У нас тут дівич–вечір намічається, Маринка вагітна, відзначаємо!

– Вибач, зайнята.

– Та чим ти можеш бути зайнята? – у голосі Каті звучало щире здивування. – Слухай, а правда, що ти з магазину пішла? Може, тобі допомогти з роботою? У мене є кілька варіантів…

– Дякую, не треба.

– Ой, та що ти! Не можна ж так – без роботи, без перспектив. Давай я з тобою зустрінуся, все обговоримо…

Дарина скинула дзвінок.

Через три місяці від орендаря надійшла пропозиція про купівлю приміщення. Ціна була гарною. Дарина погодилася – можна було взяти щось більше.

У неділю батьки покликали на обід. Дарина приїхала новою машиною.

– Це… Що це? – Батько так і застиг з вилкою в руці.

– Машина, тату. Купила за гарною знижкою.

– За скільки? – мама побіліла. – Господи, тільки не кажи, що кредит! У нас Віра, сусідка з п’ятого поверху, он брала, то…

– Без кредиту, мамо. Все гаразд.

Телефон на столі завібрував. Давня подруга Світлана.

– Дариночко! Сто років тебе не бачила! Слухай, у мене тут таке діло… Пам’ятаєш, я говорила про курси манікюру? Набір закінчується, а в мене трохи не вистачає. Тисяч десять всього! Віддам через місяць, максимум два.

– Не можу, Світлано. Вибач.

– Та годі тобі! Я бачила, якою машиною ти їздиш! Що тобі ці копійки…

– Ні.

Новина про машину Дарини розлетілася миттєво. Посипалися дзвінки від “давніх друзів”.

– Слухай, а може, разом якийсь бізнес зробимо? – Пропонував колишній однокласник. – У мене є чудова ідея, тільки інвестиції потрібні…

– А я тут познайомилась із таким чоловіком! – щебетала тітка Люда. – Бізнесмен, у сусідньому будинку живе. Може, на чай до тебе заїде?

Дарина усміхалася і чемно відмовлялася.

Коли друге приміщення було придбане, Дарина вирішила влаштувати невелике сімейне свято. Запросила батьків у ресторан.

– Дочко, зізнавайся, – не витримав батько після другої чарки, – звідки в тебе гроші? Може, це ти… не тим займаєшся?

– Та як ти можеш! – обурилася мама. – Наша Дариночка не така! Напевно, зустріла когось… Хорошу людину… Зі статками…

Дарина дістала з сумочки папку із документами.

– Пам’ятаєте бабусю Тамару?

Батьки перезирнулися.

– Ну, пам’ятаємо, – насупився батько. – А що?

– Вона залишила мені будинок. Той самий, через який ви з нею посварилися. Я його продала. Купила приміщення. Здала в оренду. Потім продала дорожче. Купила два інші…

За столом запала тиша.

– І ти мовчала? – Мама взялася за серце. – Від батьків приховувала?

– А що змінилося б? Ви б теж почали вчити мене життю? Пояснювати, як правильно розпорядитись спадщиною?

– Ми допомогли б, порадили… – почав батько.

– Як усе життя радили? – Дарина гірко посміхнулася. – “Сиди на касі, робота стабільна”, “Знайди чоловіка багатшого”, “Куди ти без освіти…”

– Ми ж як ліпше хотіли! – схлипнула мама. – Ми завжди вірили в тебе!

– Ні, мамо. Ви не вірили. Ніхто не вірив. Зате тепер, коли в мене з’явилися гроші, всі раптом стали такими уважними, дбайливими.

– Дариночко…

– Я не ображаюся, – посміхнулася Дарина. – Просто тепер я знаю, хто є хто.

Наступного дня зателефонувала Катя:

– Ти що виробляєш? Чому всі дізнаються останніми? Я думала, що ми подруги!

– А ми подруги? – спокійно спитала Дарина. – Коли я працювала на касі, ти місяцями не дзвонила.

– Ой, та годі тобі! Усі були зайняті, у всіх своє життя. Слухай, а може зустрінемося? Посидімо, як раніше? У мене тут такі новини…

Дарина згадала, як пів року тому Катя відзначала підвищення. Тоді вона цілу годину розповідала про свої успіхи, а потім недбало сказала: “Ну а ти як? Все там же ж? Ну, нічого, головне – робота стабільна…”

– Вибач, немає часу.

– Та облиш! У тебе тепер все добре, можеш собі дозволити відпочити! Марина теж прийде, вона вагітна, ти ще не бачила.

– Правда, не можу. Справи.

У торговому центрі Дарина випадково зустрілася із колишніми колегами.

– Даринка! – Оксана, та сама, що “вчиться на заступника”, кинулася обійматися. – Як ти? Я завжди казала, що ти гідна більшого!

– Так? – Дарина підняла брову. – А мені пригадується, ти говорила “не всім же ж в начальстві ходити, комусь треба і на касі працювати”.

Оксана зніяковіла:

– Ну, що ти, я просто…

– Дарино Олексіївно! – сказала Марина Степанівна. – А я думала вам зателефонувати. У нас звільняється місце заступника директора.

– Дякую, не цікавить.

Увечері пролунав дзвінок від колишнього хлопця Кирила.

– Привіт, люба! Сто років не бачилися…

– Три роки, якщо точне. З того часу, як ти пішов до Анжели, тому що вона “перспективніша”.

– Та облиш ти старе ворушити! Слухай, може, зустрінемося? Я тут поряд з твоїм будинком…

– Я переїхала.

– А, гаразд, я чув… – у слухавці запала тиша. – А правда, що ти тепер… бізнесом займаєшся?

– Правда.

– Слухай, а може… – сказав Кирило. – Може, побачимось? Я тут якраз думав свою справу відкрити. Порадиш щось?

– Ні.

На день народження Марини зібралися усі давні подруги. Дарина спеціально прийшла згодом, коли всі вже були у зборі.

– О, наша бізнесвумен завітала! – вигукнула Світлана, вже весела. – Дивіться, яка вона тепер поважна! А пам’ятаєш, як ми з тобою у школі пиріжками мінялися?

– Даринко, а правда, що в тебе тепер три магазини? – Підскочила Олена.

– Ні, неправда.

– А скільки?

– Це мої справи.

– Ой, та годі тобі! – Катя підлила всім ігристого. – Ми ж свої! Розкажи, як у тебе все вийшло? А то може й ми щось прикупимо, здавати будемо…

– І кредит не лячно брати, якщо разом! – Підтримала Світлана. – Я ось думаю…

– Я не беру кредитів, – сказала Дарина.

– А що так? – примружилася Марина. – Боїшся ризикувати? Чи є запасний варіант? Олігарха підчепила?

За столом запала тиша.

– Знаєте, – Дарина встала з-за столу, – я, мабуть, піду. Дякую за вечір.

– Та годі тобі! – Світлана схопила її за руку. – Образилася? Ми ж жартуємо! Ми ж завжди знали, що ти молодець! Завжди вірили в тебе!

– Ні, Світлано. Ніхто не вірив. Коли я працювала касиркою, ви дивилися на мене зверхньо. Жаліли. Повчали. А тепер раптом усі стали такими доброзичливими.

– Дарино…

– Знаєте, що найцікавіше? А я ж не якийсь супергеній. Просто отримала спадщину – будинок від бабусі Тамари. Продала, вклала, навчилася заробляти. Ось і вся історія успіху.

– Будинок? – Катя аж поперхнулась. – Той самий, що твої батьки не змогли відсудити?

– Так, той самий. Смішно, правда? Вони тоді так сварилися через нього, а він дістався мені. І я ним просто правильно розпорядилася.

– І ти мовчала? – обурилася Світлана. – Від найкращих подруг приховувала?

– А ви мені подруги? – Дарина сумно усміхнулася. – Коли мені було погано, де ви були? Коли я просила відгул у магазині, щоб сходити на співбесіду, хто мене підтримав? Коли я плакала після розлучення з Кирилом, хто був поряд?

– Ми не знали…

– Знали. Просто вам було нецікаво. Навіщо витрачати час на “невдаху”? А тепер раптом усі стали такими чуйними.

– Даринко, ну пробач…

– Та нема за що пробачати, – Дарина взяла сумочку. – Ви просто показали своє щире обличчя. І раніше, коли вважали мене нижче за себе, і тепер, коли намагаєтеся примазатися до чужого успіху.

Вона вийшла з кафе. Надворі моросив дрібний дощ. Телефон у сумочці не замовкав від дзвінків та повідомлень.

“Дарино, ну не ображайся! Ми ж не зі зла!” “Може, обговоримо ще раз ту справу з манікюрним салоном?” “Дариночко, котику, я завжди знав, що ти особлива! Може, зустрінемося?”

Дарина посміхнулася і вимкнула телефон. Завтра треба було зустрітися із черговим орендарем, і вона не хотіла, щоб їй заважали.

У вихідні батьки знову покликали на вечерю.

– Дочко,– батько був незвично серйозний,– ми тут з матір’ю подумали… Пробач нас, якщо щось не так. Ми й справді хотіли як краще.

– Я знаю, тату.

– Ми просто переживали за тебе, – схлипнула мама. – Світ такий несправедливий…

– Світ нормальний, мамо. Просто треба вірити в себе. І у своїх близьких.

Вона обійняла батьків. Так, вони не були праві. Так, не вірили у неї.

Але вони хоч любили її по-справжньому, а не через гроші…

Вам також має сподобатись...

Ігор був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила подруга його дружини Оля. – Привіт, треба поговорити. Давай зустрінемось, – одразу сказала Оля. – Привіт. Заходь до нас, там і поговоримо, – відповів чоловік. – Я не можу, – схлипнула Ольга. – Юля заборонила. – Заборонила? – здивувався чоловік. – То ти прийдеш? – ще раз запитала Оля. – Ти повинен дещо дізнатися! – Гаразд, зайду, – невдоволено кинув Ігор. Після роботи чоловік  приїхав до Ольги. – Розповідай, що у вас сталося? – з порога запитав він. – Юля, про все здогадалася, – тихо сказала Ольга. – Юля? Про що здогадалась? – Ігор здивовано дивився на Олю, нічого не розуміючи

Яна поверталася додому з роботи, жінка піднімалася сходами до квартири. Коли жінка була майже на своєму поверсі, вона почула якісь голоси. Розмовляло двоє чоловіків. Один із голосів вона впізнала, це був її чоловік Ігор. А ось хто був його співрозмовником, вона гадки не мала. – А що ти скажеш, коли твоя дружина дізнається твій “секрет”?! – почула Яна фразу від співрозмовника Ігоря. – Який ще секрет? Ігор що, приховує щось від мене? – зацікавилася жінка. Вона тихенько піднялася на декілька сходинок вверх. Яна прислухалася до розмови чоловіків і аж рота відкрила від почутого

Микола вийшов на пенсію та й переїхав жити в село. По сусідству з ним жив теж пенсіонер, Віктор. Сусід жив сам. Вони дуже подружилися з Миколою. А якось навесні Віктор намочив був ноги та й зліг. Не одразу чоловік і до лікарів звернувся – хотів все самотужки видужати. Швидко не стало Віктора… Микола дуже шкодував сусіда. Він влаштував поминки, повідомив його дітей. Ті встигли приїхати тільки на цвинтар до батька, бо жили далеко. Доручили вони й продати батьківську хату за будь-які гроші. Микола погодився, але тут раптом виникла несподівана проблема

Настя готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка глянула на екран мобільного, дзвонила її мама. – Настя, привіт! – сказала мати, як тільки Анастасія взяла слухавку. – Доню, я зараз таке розповім, тільки сядь! – Що сталося? – Настя притулила телефон ближче і закотила очі. – До мене приходила твоя свекруха! І вона таке викинула! – голос мами в телефоні звучав одночасно роздратовано і глузливо. – Що вже  Галина Миколаївна наробила? – зацікавилася донька. – Навіть не знаю, як сказати…, – почала мама, на хвилину зупинилася, зібралася з думками і все розповіла доньці. Настя вислухала маму і…ахнула від почутого