Подруги не розуміли, що Валя знайшла у Павлику. Вічно похмурий, не посміхається, веселитися не любить.
– Ти така молода, така весела, а зійшлася з цим… Старим, – якось навіть з осудом говорили подружки.
– Ну яким старим?! – сміялася Валя. – Павлик всього на три роки мене старший!
– А поводиться, як старий, – не вгавали вони. – Ну, ось який тобі з ним інтерес? Розуміємо, якби багатенький був. А так…
– Ох, дівчатка, – хитала Валя головою, – нічого ви не розумієте. Поки ваші хлопці скачуть по вечірках, мій ремонт у квартирі робить. Поки ваші жартують, мій готує мені сніданок, щоб я вранці довше поспала. Так, він не найтовариськіший, та й жартувати не любить. Зате я знаю, що за ним, як за кам’яною стіною.
Подружки, через свій молодий вік, і справді ще не розуміли, що на одних веселощах сім’ю не побудувати. Валя ж завжди була ніби старша за свій вік, та й Павла вона одразу дуже полюбила. Здавалося, що всередині цього грізного чоловіка ховається лагідний котик. І Валя знала, що його ніхто не бачить таким, яким його бачить вона.
Наближався Новий рік. Валя не тішила себе ілюзіями, вона знала, що жодних романтичних сюрпризів від Павла чекати не варто. Він одразу в неї спитав, що вона хоче у подарунок, і Валя відповіла. Сама ж вирішила у Павла не питати, сказала, що це буде сюрприз. Але йому, начебто, і все одно було…
За три тижні до нового року Валя підійшла до Павла. Жити разом вони стали нещодавно, Валя переїхала до чоловіка. І поступово облаштовувала його холостяцький і дуже аскетичний барліг.
– У тебе є ялинка? – спитала вона, розуміючи, що, швидше за все, почує у відповідь.
– Ялинка? Ні.
– А ти пам’ятаєш, що невдовзі новий рік? – спитала вона.
– Пам’ятаю. Я ніколи не прикрашав ялинку. Але якщо тобі вона потрібна, то купимо.
– Потрібна, – посміхнулася Валя.
І як дівчатка не розуміють, чому вона його кохає? Його ж навіть умовляти не довелося, не довелося наводити якихось аргументів. Нехай йому вся ця мішура і не потрібна, але він розуміє, що це потрібне Валі. І зайвих питань він не ставить.
– Тоді на вихідні поїдемо у торговий центр, – знизав він плечима.
– Потрібні ще іграшки і гірлянди, – продовжила Валя. – Якщо що, я й сама можу оплатити.
– Не вигадуй, – насупився він. – Ти сама вибереш, бо я без уявлення, що потрібно.
– Добре, – погодилася Валя.
У вихідні вони вирушили до торгового центру. Валя вирішила, що одразу закупить на новорічний стіл продукти, які довго зберігаються. Горошок зелений, наприклад. Про що, власне, вона Павла й повідомила.
– Чому саме горошок? – запитав він.
– Як, чому? – Засміялася Валя. – Не думала, що в когось може виникнути таке питання щодо новорічного столу.
Вона думала, що до Павла одразу дійде, але він так само незрозуміло дивився на неї.
– Павлику, ти жартуєш? Олів’є… Це ж традиційний новорічний салат.
– Ну, гаразд, – знизав Павло плечима, витягаючи візок. – Олів’є, так олів’є.
Валя знала, що Павло байдужий до всього новорічного антуражу, але ця розмова її збентежила. Одна річ, коли тобі все одно, інша – коли ти навіть не розумієш, про що йдеться.
Але невдовзі Валя про все забула, бо потрапила до казки. Безліч прикрас, гірлянд, ялинки – такі різні та красиві!
Дівчина відразу вибачилася перед Павликом.
– Вибач, але ми тут надовго. Якщо тобі не хочеться зі мною ходити, то ти можеш почекати в машині, а коли я зберу кошик, то подзвоню тобі, ти мене зустрінеш з покупками.
– Та ну, облиш. Сходжу з тобою.
У Валі в родині ялинка завжди прикрашалася хаотично. Усі іграшки, які були у сім’ї, чіплялися на неї. Вона виходила дуже строкатою. І хоч це теж було цікаво, Валя мріяла прикрасити свою вже ялинку в одному стилі, як на красивих картинках.
Тому вона й справді підбирала довго. Але Павло не скаржився, стійко й терпляче чекав, доки його кохана із захопленням усе розгляне і доторкнеться.
Вони ледве дотягли все до машини, зважаючи на те, що ще й величезна ялинка в коробці була.
Коли повернулися додому, Павло одразу завалився на диван. Було видно, як сильно він втомився від усіх цих походів. А ось Валя, навпаки, була в передчутті.
– Я хочу сьогодні прикрасити ялинку! – Вигукнула вона.
– Господи, звідки ти береш сили? – пробурмотів Павло.
– Так на те діло, яка тобі дуже подобається, завжди є сили. Бо ж ти маєш сили, щоб телевізор дивитися? – Заперечила Валя.
– Так, тому що рухатися не треба, – хмикнув чоловік.
Валя лише усміхнулася. Поки Павло дивився фільм, вона ставила та прикрашала ялинку. Валя бачила, що Павло періодично поглядає на неї, поки вона вдає, що не бачить. І Валя вирішила спробувати та його залучити.
– Не хочеш мені допомогти?
– Ти й сама чудово справляєшся.
Валя посміхнулася.
– Павлику, прикрашання ялинки – це не робота. Це традиція, сімейна справа, яка посилює передчуття свята. У твоїй родині ви не прикрашали разом ялинку?
– У моїй родині ми її взагалі не прикрашали, – сказав він.
Рука Валі із золотою кулькою зависла в повітрі.
– Як так? – тихо спитала вона.
– Ну, так, – знизав він плечима.
Валя прибрала кульку назад у коробку і сіла поруч із Павликом.
– А що ви робили на новий рік?
Павло зітхнув.
– Та нічого, все було, як завжди. Ти ж знаєш, що мама виховувала мене сама. Грошей дуже не вистачало, і зазвичай вона брала зміну у новорічну ніч, бо за неї більше платили. Жили ми у кімнаті у комунальній квартирі. Там навіть не було куди ялинку ставити, та й мамі було не до цього.
– Ну, а подарунки? – Ще тихіше запитала дівчина.
– Які подарунки, Валю? – хмикнув Павло. – Бувало, щоправда, що мама приносила шоколадку з роботи, яку їй там подарують. Мені її віддавала. Це було подарунком.
– І що, навіть столу не було? З олів’є та мандаринами?
– Ні. Добре, якщо грошей вистачало на звичайну їжу. А ти про мандарини кажеш…
– І що, навіть коли ти став старшим, нічого не змінилося?
– Мами не стало, коли мені було чотирнадцять. Мене бабуся взяла до себе. У неї була ялинка, але ось грошей теж не вистачало. Та й у чотирнадцять я вже з хлопцями гуляти йшов, – сказав він.
– Ну а потім, коли ти вступив у технікум вчитися?
– Ну а там ми всією громадою збиралися. Ти думаєш, студенти олів’є готуватимуть? Нам нормально було з ігристим чіпсами і сухариками.
– А як же ж Миколай? – Валя мало не плакала. – Невже, в дитинстві він не приносив тобі подарунка?
Павло засміявся.
– Сподіваюся, ти розумієш, що Миколая не існує?
– Для дитини він існує! І не важливо, хто виступає у його ролі.
– У садку був Миколай, нам по якійсь цукерці видавав. А вдома мама мені одразу сказала, що його не існує.
Валя насупилась.
– Та не зі зла вона, Валю, а щоб я дива не чекав і не розчаровувався!
Ми й справді дуже бідно жили. Мамі важко було, не було в нашому житті чудес. Батько нашу квартиру продав. Нам довелося в гуртожиток переїжджати і намагатися якось вижити. Не до Миколая у такій ситуації.
Валя довго не могла заснути. А на ранок вона вирушила у магазин.
Вона купила величезний подарунок. А потім, подумавши, взяла машинку ще на пульті управління. Не від себе, від Миколая. Хлопчики й у дорослому віці залишаються хлопчиками, та й Миколай Павлу дуже заборгував.
Новий рік вони відзначали удвох! Зустріли його, а потім обмінялися подарунками. Валя отримала те, що й хотіла – новий гаманець. А Павлу вона подарувала рюкзак, його старий виглядав дуже сумно. І Павло був у захваті.
Звісно, Валя накрила стіл. Приготувала всі традиційні страви, щоб Павло насолодився тим новим роком, який, як думала Валя, був у кожного в дитинстві.
Валя бачила, що її чоловік і справді у захваті. Навіть на його вічно серйозному обличчі раз у раз з’являлася усмішка. Та й ялинка йому подобалася, і гірлянда на вікні, хоч він цього й не визнавав. Валя бачила, як він довго дивиться на неї, думаючи, що Валя цього не помічає.
Лягли не пізно. І Павло майже одразу заснув, а ось Валі спати не можна було. Вона тихенько встала, а потім поклала подарунки від Миколая під ялинку. На коробці було написано: «Павлику від Миколая. Вибач, що так довго не міг тебе привітати! З новим роком! Будь щасливий!»
Валя лягла з посмішкою на обличчі. Вона не знала, як Павло до всього цього поставиться, але вона, у будь–якому разі, спробувала додати дива до його такого складного життя.
Павло прокинувся рано. Він потягнувся, встав з ліжка і пішов на кухню.
Хлопець зробив собі каву, бутерброд з ікрою і пішов у вітальню.
Павло сів на диван і глянув на ялинку, не розуміючи, чим вона так привертає його увагу.
Він придивився до неї й оторопів від побаченого.
Відставивши чашку і відклавши бутерброд, Павло підійшов ближче. Він прочитав напис на коробці, а потім озирнувся. Валі не було, вона ще спала.
Поруч із коробкою стояв величезний солодкий подарунок. Мимоволі чоловік згадав, як, будучи маленьким, розглядав ці подарунки в магазинах, знаючи, що у мами на таке просто немає грошей.
Він відкрив його і посміхнувся. Стільки цукерок!
Але він вирішив, що спробує згодом. Його зацікавила коробка.
Валя застала Павла у вітальні. Він сидів на підлозі, тримаючи машинку в руках і тихо, по-чоловічому, плакав.
Валя нічого не стала говорити, просто сіла поряд.
– Дякую, – прошепотів він.
– А що ти мені дякуєш? – Усміхнулася Валя. – Це не я, це Миколай. Бачиш, він таки дійшов до тебе.
Павло обійняв свою кохану. Він і раніше знав, що дуже її любить. Але він не розумів, що вона знайшла в ньому. Така гарна, добра. Навіть думав, що Валя не любить його всерйоз, боявся, що вона може піти.
А сьогодні він усвідомив, як сильно вона його кохає.
Бо тільки для тих, кого любиш можна створити диво.
Тільки їх можна змусити повірити у диво.
А сьогодні Павло вірив.
Вірив, що до нього приходив Миколай. Нарешті, лист Павла до нього дійшов…
