Настав вечір. Погода на вулиці була «не зрозуміло яка», як казав колись чоловік Ольги Федорівни.
Хороший чоловік був. Занедужав, не стало його…
Вона сама залишилася. Донька Іра як вивчилася на фельдшерку, так поїхала працювати у невелике селище, заміж там вийшла. Ось вони й їздили один до одного у гості.
Але зараз не той час, щоб роз’їжджати. Зима тепла цього року, всі дороги розмило, на трасі теж то ожеледиця, то калюжі. Та й довкола, поки їдеш у селище, сіро все, похмуро і непривабливо. Ото весна настане, тоді поїде. А поки що Ольга Федорівна похмуро дивилася у вікно, і тут її погляд зупинився на знайомій фігурці.
Цю дівчину вона вже не раз бачила у них у дворі на лавці вечорами. Сидить бувало до пізньої ночі, а потім зникає. Літня жінка завжди замислювалася: чи чекає когось чи свіжим повітрям дихає?
А сьогодні так і зовсім, сніг із дощем на дворі, погода вогка. А вона знову на цій же лавці під своєю куцою парасолькою. Тільки хотіла в кватирку покликати її і запитати, на кого чекає, добре на першому поверсі живе, як незнайомка встала і попрямувала до їхнього під’їзду.
– Ось тобі й на! До кого це вона? – Ольга Федорівна вийшла на майданчик і застигла від здивування.
Дівчина стояла в прольоті між першим і другим поверхом, притулившись до труби від батареї, і дивилася у вікно.
– Ти чого тут? – запитала Ольга Федорівна. – Чекаєш на кого?
Дівчина повернулася до неї і знизала плечима, а потім все ж таки відповіла:
– Я просто подихати вийшла, а на вулиці он, дощ проливний.
Але прозвучало це не зовсім переконливо, і голос дівчини здригнувся.
– Так, зрозуміло. Ходімо до мене, – рішуче сказала Ольга Федорівна. – Зігрієшся, обсохнеш. Захочеш, розкажеш, що трапилося, ні – справа твоя, – говорила вона, поки ця нещасна спускалася сходами.
І тут Ольга Федорівна її впізнала – дівчинка із сусіднього двору. Виросла як! Тільки от чия дочка не пам’ятала.
Мокру парасольку дівчина поставила біля порога, зняла куртку, що промокла, роззулась і пройшла на кухню, де на плиті вже стояв чайник. А Ольга Федорівна накривала на стіл.
– Їсти хочеш? – запитала вона, але дівчина відмовилася.
– Гарячого чаю вип’ю із задоволенням. Дякую, тітко Олю.
– Ось тобі раз! Звідки ти мене знаєш? – здивувалася господиня.
– Я виросла тут, правда, живу в сусідньому дворі. Мене Ніна звуть, Ніна Ковальчук.
І це прізвище видалося Ользі Федорівні знайомим. Ну, як же! Звісно, чи це не той Ковальчук, який кілька років тому термін отримав за якісь махінації? По будинку тоді чутки ходили: на хорошій посаді був і стягнув щось.
– То ти Петра дочка чи що? А на вулиці чого живеш цілими годинами? – не вгавала вона.
І тут дівчина не стрималася, розплакалася. Так, батьку термін дали, вона тоді у дев’ятому класі навчалася.
– Так соромно було, не повірите! У школі всі пальцем показували. Не могла дочекатися, коли школа закінчиться…
– А мати? Ти ж з нею живеш? Навчаєшся досі чи працюєш? – допитувалась жаліслива Ольга Федорівна.
Дівчина нерішуче знизала плечима і сказала, що закінчує цього року технікум, навчається на кухаря. І підробляє ще: рано–вранці під’їзд прибирає.
– А мати здорова? Щось не бачити її останнім часом, – не вгавала прискіплива співрозмовниця.
Але, як виявилося, мати привела чоловіка до хати. Той строгий, вимогливий, наполегливий, порядок, щоб у домі, готувати змушує.
– Спочатку терпимо було, а потім виявилося, що погульбанити він любить, тітко Олю. А як погуляє, то нестерпний стає. Але прогалина в тому, що мама теж з ним заразом.
– Гуляють обидва, мабуть?
– Та ні, не не особливо. Просто як надто повеселяться, на кухні спати лягаю.
Ольга Федорівна оторопіла!
– Це ж треба, власну дочку під таке випробування підставити! – обурилася вона.
Літня жінка не відпустила Ніну додому пізно. Вклала на дивані, валеріаночки накапала. А вранці заявила:
– Я одна залишилася, чоловіка не стало, донька поїхала працювати в селище. Хочеш, живи в мене. Своїм скажеш, що кімнату винайняла. Хоч відійдеш трохи, відпочинеш від такого життя.
Але Ніна відмовилася:
– Дякую вам, але як я матір кину з цим гульвісою? Коли я вдома, я маму спати виводжу раніше. А коли вони вдвох, то до пізна…
– Ну, тоді приходь до мене, коли зовсім недобре. Не сиди на лавці, занедужаєш. Почаюємо, поговоримо до душі. Ти пам’ятай, що ти не одна. Зрозуміла?
Ніна сумно похитала головою, ще раз подякувала та пішла. Ольга Федорівна наполягати не стала. Дівчину їй було шкода від душі, але як у чуже життя втрутишся? Кожен сам у ньому має розібратися, хоч вона допомогти і була готова.
А через деякий час гірко пошкодувала, що тоді не втрутилася. Ніна більше в їхньому дворі не показувалася. Через якийсь час стало відомо, що зникла дівчина кудись.
Мати дворами бігала, нарешті прийшла до неї:
– Не знаєте, де Ніна? – запитувала вона з очима повними сліз. – Сусідки сказали, що вона у вас якось ночувала…
– Заяву пишіть! Зовсім вже… Не соромно? – виказала вона їй, не стрималася.
Але заява не допомогла. Зникла і жодних слідів. Але невдовзі Ольга Федорівна отримала листа, прочитала, і на серці нарешті відлягло.
«Тітко Олю, привіт. Це Ніна. Не хвилюйтесь за мене. Я втекла з дому і поїхала в те ж селище, де живе ваша Іра. Вона допомогла мені влаштуватися. У них тут, виявляється, є гарне кафе. Мене туди взяли, винаймаю кімнату. Все гаразд. Мамі я теж написала, тільки не вказувала назви селища. Не хочу, щоби вона приїжджала. Я потім сама її навідаю. Ще раз дякую за вашу доброту. Ніна».
З’явилася Ніна на порозі Ольги Федорівни вже навесні. Виглядала добре, доглянута, чистенька.
– Ось, приїхала маму відвідати. Та й з технікумом розібратися, хочу іспити екстерном здати, щоб диплом отримати.
Вони сиділи за столом, пили чай. Ніна розповідала про Іру, що все в них добре, живуть із чоловіком дружно. Влітку у гості збираються.
– Ну а твоя мати як? – запитала все ж таки Ольга Федорівна.
– Ой! Не повірите. Виставила свого гульвісу. Сама взяла себе в руки. Каже, як я зникла, так вона дуже переживала і нарешті прийняла правильне рішення, позбулася цього… Та й навіщо він їй?
Як же ж чудово все склалося! Нарешті гарна дівчина міцно стала на ноги, а її вчинок змусив і мати задуматися, яким неправильним життям вона живе.
– Ти коли назад зберешся, давай разом поїдемо? Я теж Іринку давно не бачила, скучила.
– Звісно! – радісно відповіла Ніна і додала: – Дякую вам, що не покинули мене тоді. Я після нашої розмови і задумалася, що має життя своє поміняти. Інакше пропала б.
Мати провела Ніну зі сльозами, побажала щасливого життя, обіцяла приїхати, а ще сказала, що дочекається чоловіка, чого б їй це не вартувало.
Але це справа майбутнього, а поки що мати і дочка попрощалися до наступної зустрічі…
