Життєві історії

Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи

– Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. Віктор напросився до неї в гості зовсім несподівано, і тому вона трохи хвилювалася. – Зараз я поставлю чайник. Тобі подобається квартира?

– Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор, повільно окидаючи поглядом орендоване житло. – І багато з тебе хазяї беруть? Скільки ти їм за місяць платиш?

– Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Зате все для життя є. Побутова техніка, великий холодильник і кілька шаф для одягу. Ходімо на кухню.

– Зачекай, – пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи. – Шаф у тебе, дійсно, забагато.

– Чому забагато? – не зрозуміла його Марія.

– Тому що зручно.

– Так це ж добре, коли зручно, – знову усміхнулася вона.

– Дивлячись кому зручно. – Віктор підійшов до однієї з шаф, і, не питаючи дозволу, відчинив її дверцята. – Он, яка шафа містка. І майже порожня.

– Поки що порожня, – кивнула Марія. – Я тут недавно живу.

– Ага, – похмуро сказав Віктор. – У такій порожній шафі може запросто уміститися навіть людина.

– В сенсі? – Не зрозуміла Марія. – Ти зараз про що говориш?

– Нема про що, а про кого. Про Дон Жуанів.

– Про яких Дон Жуанів?

– Про сучасних. Знаєш хто такий Дон Жуан?

– Звичайно знаю.

– Ну ось. Вони дуже люблять такі шафи. А в тебе їх одразу три.

– І що?

– Як що? Є де розгулятись.

– Вікторе, ти про що говорити? – Марія з подивом дивилася на хлопця. – За кого ти мене маєш?

– Та жартую я, Марія, жартую, – похмуро сказав Віктор. – У тебе який поверх?

– Другий.

– Значить, балкон є?

– Звісно.

– Ну, ось і балкон у тебе є, – невдоволено зітхнув він. – Балкон другого поверху – теж дуже зручно.

– Знову зручно? – вже з викликом запитала Марія. – Так, картоплю взимку там зберігати зручно.

– Та хто ж картопля взимку на балконі зберігає? Вона ж замерзне.

– На моєму не замерзне. Він у мене засклений.

– Правда? – Віктор підійшов до дверей на балкон, і став дивитися крізь них надвір. – Так. Можна навіть там пересидіти, якщо що.

Віктор відвернувся від балкону і продовжив розглядати кімнату, але вже якимось втраченим поглядом. – І ліжко у тебе високе. Краще, звичайно, тобі диван купити.

– Чому?

– Під сучасний диван залізти майже неможливо. А ось під твоє ліжко запросто.

– Мало того, – раптом усміхнулася Марія, – у мене ще в квартирі і комора є. Така величезна.

– Так?

– Ага. У неї одразу чоловік десять можна сховати.

– Десять? – не повірив Віктор.

– Легко. І двері до неї потайні. Якщо не знаєш, де ці двері знаходяться, ні за що її не знайдеш.

– Правда? – Віктор закрутив головою на всі боки, намагаючись знайти ті самі двері.

– Звичайно правда.

– Покажи.

– Ні, Вікторе. – Марія затрясла головою. – Не покажу.

– Чому?

– На всякий випадок. І взагалі, вибач, звичайно, але до мене зараз одна людина має прийти.

– Яка людина? – розгубився хлопець. – Ти ж мене в гості запросила, а не людину.

– Я тебе не запрошувала. Ти сам напросився.

– Але все одно я вже тут. Ти й чайник хотіла поставити.

– Хотіла. Але я вчасно згадала, що ми з ним саме на цей час домовлялися вчора.

– А що за людина? – з кислим обличчям спитав Віктор. – Я його знаю?

– Звісно, ​​знаєш. Дон Жуан.

– Який Дон Жуан? – У Віктора від подиву витяглося обличчя.

– Звичайний.

– Марія, ти що, жартуєш чи що?

– Звичайно, жартую. Це інша людина прийде. Отже, йди, Вікторе, йди. А то й справді заявиться він, такий увесь ревнивий, і доведеться тобі на балкон йти. Другий поверх – це високо.

– Марія, я тебе не розумію… – забурмотів Віктор, але зустрівши погляд дівчини, слухняно пішов до дверей.

Біля порога він ще раз спробував щось сказати, але Марія, ні слова не кажучи, голосно зачинила за ним двері. Зачинила, і полегшено видихнула.

– Теж мені… Дон Жуан…

Вам також має сподобатись...

Ніна повернулася додому з магазину. В коридорі її зустрів чоловік. – Привіт, – усміхнувся Віктор, забираючи з рук дружини пакети. – Проходь, я супчику зварив. Все вже на столі. Ніна пройшла на кухню. Стіл був накритий на двох. Жінка сіла за стіл. – Вітя, – сказала вона. – Нам треба поговорити. – Звичайно, – кивнув він. – Про що? – Про нашу сусідку, Аллу, – відповіла Ніна, дивлячись йому в очі. – А що з нею? – спитав Віктор. – Я все знаю, – просто сказала Ніна. – Я чула вашу розмову сьогодні. – Що ти знаєш? Яку розмову? – Віктор здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Ігор з дружиною Марійкою приїхали до тещі на новий рік. – Хоч би нову сорочку вдягнув! – бурчала Людмила Анатоліївна до зятя. – Зате Марійка в новій сукні, – сказав Ігор. – Моя сорочка майже нова, Людмило Анатоліївно. Три рази її вдягав. – Майже?! – ахнула теща. – Ти мені й онука робиш теж майже… І майже заробляєш! – Мамо, ну не на свято ж! – заступилася за чоловіка Марійка. – Все у нас добре. Справляємось! Сіли вони за стіл, послухали передачу по телевізору, а потім написали на папірцях свої таємні бажання. Молоді поїхали, а вже другого січня сталося несподіване

Євген сидів за компʼютером і уважно друкував оголошення. «Шукаю жінку з села, як мінімум на десять років старшу. Хоча б із трьома дітьми і бажано від різних чоловіків! Погані звички – обов’язкові. З безглуздим характером, з матеріальними проблемами, а ще краще з боргами. Стрункі, розумні, освічені – повз! Про себе – забезпечений, освічений, сорок два роки, без дітей та матеріальних проблем, житло є!» Євген ще раз перечитав своє оголошення. – Так, те, що треба! – подумав він. – Я приведу в дім наречену, як і просила моя матуся! А далі сталося несподіване

Віри Миколаївни не стало… Ділити спадщину приїхали її племінники – Ірина й Павло. У коридорі задзвеніли ключі. Зайшла Марина Степанівна – двоюрідна сестра покійної. Під пахвою у неї була папка документів. – Доброго дня, дорогенькі, – сказала вона і важко сіла на диван. – Ось принесла заповіт. Віра Миколаївна у мене його зберігала. Сказала: «Як не стане мене – одразу віддай, поки не посварилися!» Павло миттю стрепенувся. Ірина застигла. У повітрі нависла напруга. – І що там? – нетерпляче запитав Павло. Марина Степанівна дістала папери, одягла окуляри у старомодній оправі, і прочитала заповіт. – Цього не може бути! – вигукнули племінники