– Та як же так можна? А совість де твоя? – сварилася свекруха. – могила Сашка ще не охолола, а ти що, вже спідницю задирати надумала?
– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала Ганна.
…А й справді… Минуло три роки з того часу, як Ганна овдовіла. Ось так відразу, після одного телефонного дзвінка, її світ звалився. На той момент дівчині виповнилося лише двадцять три. Виявитися вдовою в такому ранньому віці – ще випробування.
Ганна замкнулася у собі.
Зоя Дмитрівна, мати Сашка, дзвонила щодня своїй невістці і плакала в слухавку. А всі знайомі дивилися на дівчину таким прискорбленим, звинувачуючим поглядом, ніби Ганна просто повинна була лягти поряд із чоловіком, якого не стало.
– Тобі не зрозуміти. Материнська душа все відчуває. Я ніби знала, що Сашко піде від нас. Адже такий молодий був, гарний. Ех, Ганно, а я ж просила, вмовляла тебе. Як знала, як знала… – розпиналася Зоя Дмитрівна по телефону вкотре. — Може, якби ти йому дитинку народила, то Сашко б з нами довше побув! Хоч якийсь якір…
– Зоя Дмитрівно, ніхто не знає, скільки на землі нам відведено. Як не чіпляйся за життя… – Ганна замовкла, почувши схлипи свекрухи.
Їй було шкода Зою Дмитрівну, але втішити чужу душу вона була не в змозі.
Якось рано-вранці Ганна переходила через дорогу. Кілька хвилин тому їй знову зателефонувала свекруха, згадуючи та оплакуючи Сашка. Після таких розмов Ганна відчувала спустошення. Дівчина ніби була у прострації. І через це часто потрапляла в безглузді ситуації: то когось зачпить, то не помітить яму. А того ранку Ганна не звернула увагу на червоне світло світлофора.
– Ти що робиш? Жити набридло? – із синього легковика вискочив чоловік. Він розхвилювався, побачивши розгублений погляд дівчини. – Ти в нормі? Я тебе не зачепив?
Ганна похитала головою, не вимовляючи жодного слова.
– Так, це не справа, – пробурчав чоловік, потягнувши Ганну за лікоть у бік своєї машини. – Сідай давай.
– Куди ви мене везете? – тихо сказала дівчина. – Я… Я не помітила, що червоний…
– Для початку звільнимо проїжджу частину, – буркнув чоловік.
Незнайомець заїхав на парковку та заглушив двигун.
– Як тебе звуть? – Чоловік повернувся до Ганни, яка перебувала в стані шоку. – Мене Ігор. Якщо хочеш піти, я тебе не тримаю. Але я маю переконатися, що з тобою все гаразд. Можу відвезти щоб тебе оглянули чи ще кудись.
– Я в нормі, правда. Це моя вина. Я просто не помітила, що червоний, – повторила Ганна.
– Ясно, день перестає бути важким… – Ігор поклав голову на кермо. – Дівчино, мені проблеми не потрібні. На тому повороті стоять камери. Я не хочу бути учасником якоїсь пригоди, у якій я взагалі не винен!
– Я розумію… Вибачте, мені треба йти. Я поспішаю, – Ганна потяглася до дверної ручки, але Ігор її зупинив.
– Давай я тебе хоч каву пригощу. Не знаю, як ти, але я за кермо найближчу години не сяду. Мені треба перевести дух. І тобі треба теж прийти в себе, мабуть. Ходімо, пекарня прямо під боком.
Ганна, сама від себе не чекаючи, послухалася незнайомця та вийшла з машини. Їй було все одно куди і з ким іти. Найгірше було залишатися однією. У голові миготіли думки про Сашка. Сьогодні, коли дівчина дивом уціліла на дорозі, вона на мить перемістилася в той страшний вечір. Ганна намагалася зрозуміти, чи знав Сашко, що його життя ось-ось закінчиться?
Ігор поставив два паперові стаканчики з гарячою рідиною.
– Від кави одна назва. Але хоч так.
– Мене звуть Ганна, – ні з того ні з сього промовила дівчина.
– Вже щось. Розкажи мені, Ганно, чому ти преш, нічого не помічаючи, через дорогу? Мало проблем?
– Ні, в моєму житті їх достатньо…
Ігор з великою цікавістю слухав історію Ганни. У його голові не вкладалося, як молода та красива дівчина може бути вдовою. У цей момент він зрозумів, що закохався. У манеру мови, в голос, ніжність, крихкість. Тільки от навколишній світ звалив на неї непосильну ношу.
З того часу Ігор став доглядати Ганну. Але вона була як неприступна скеля. Ігорові було однаково. Він був готовий чекати і вірив, що одного разу Ганна відповість йому взаємність. І цей момент настав за кілька місяців…
– Та як це можна? – сварилася свекруха в трубку. – Мого Сашка тільки не стало, а ти одразу спідницю задирати почала?
– Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоя Дмитрівно, – тихо сказала Ганна.
– Що це змінює? Значить так ти переживаєш за мого сина? Я всі очі виплакала, а ти тільки, жалобну хустку скинула і за чоловіком побігла? Я тобі цього не пробачу! Чуєш? Не будеш ти щасливою!
Саме цей дзвінок повернув Ганну в реальність. До неї раптом дійшло, що Сашка дійсно немає близько трьох років. Три довгі і важкі роки. І зараз, коли доля подарувала їй чуйного та дбайливого Ігора, Ганна не відмовлятиметься від щастя. І дівчина нарешті здалася.
-Ти Упевнена? Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, – сказав Ігор.
-Я впевнена. Вистачить з мене жалоби. Я маю жити далі.
Ганна швидко переїхала до Ігора. Вперше за три роки дівчина відчула умиротворення. Її душа почала зцілюватися.
Однак, як тільки останні речі опинилися у Ігора, родичі колишнього чоловіка почали дзвонити та писати Ані.
– Зрадниця!
– На тому світі тобі все зарахується!
А через деякий час до засуджуючої тиради підключилися і родичі Ганни. Усі наче змовилися. Мати Ганни разом із Зоєю Дмитрівною оббивали пороги. А одного разу біля під’їзду виявилася свекруха з якоюсь жінкою.
– Послухай її, Ганно. Вона є церковницею. До церкви з двох років ходить. Послухай же, що вона скаже про твої діяння! Ти грішниш!
– Ви всі що змовилися? – Ганна вихопила руку Зої Дмитрівни і відсахнулася назад.
– Ти – вдова! Сашко на тебе чекатиме нагорі, а через цього чоловіка ви не зможете возз’єднатися! – Зоя Дмитрівна сварилася в слід невістці. – Зупинися! І покайся!
Ганна швидко влетіла до під’їзду. Увійшовши до своєї квартири, дівчина не могла заспокоїтися. Все здавалося їй нереальним.
– Тобі треба їхати звідси. Вони не дадуть тобі життя, – констатувала Оксана, найкраща подруга Ганни. Єдина, хто не засуджував дівчину.
– А може вони мають рацію? Може я справді зраджую Сашка? Як вдова може знову виявитися дружиною? Навіть звучить дивно.. – плакала в слухавку Ганна.
– Не кажи нісенітниці. Де ти таку нісенітницю почула? Вдовою жінка стає по відношенню до конкретного чоловіка. Ти – вдова Сашка. Колись давно ти була його дружиною. І цей статус не кліше на все твоє життя. Коли ти одружишся знову, то будеш дружиною. І ніхто не має права в тебе цей статус відібрати! – Оксана спробувала заспокоїти подругу.
…Минув рік, і життя Ганни перетворилося на справжній кошмар. Родичі не давали їй спокою, і дівчина зрозуміла, що настав час вживати рішучих заходів.
Літнього ранку по перону бігла дівчина, яка раз у раз поглядала на годинник. Побачивши попереду подругу, дівчина кинулася до неї на шию.
– Я сумуватиму за тобою! – Оксана міцно притиснула Ганну до себе. – Обіцяй, що не зникнеш із мого життя!
– Оксано, ти чого? До нас на поїзді шість годин загалом. Можемо хоч щотижня один до одного приїжджати.
– Ні, ти все одно мені обіцяй! – не здавалася Оксана.
– Обіцяю, люба моя подруга.
Ігор усміхнувся Оксані і кивнув на знак подяки. Він знав, наскільки Ганні важлива була підтримка та розуміння подруги. Пара увійшла до вагону. Ганна повернулася до Оксани і надіслала їй повітряний поцілунок, ледве стримуючи сльози.
Розлучатися завжди складно.
«Ну от і все. Прощай, моє місто. Прощай, Сашко», – подумала сама Ганна.
Ігор, наче прочитавши думки дружини, обійняв її і помахав у вікно Оксані.
– Не шкодуєш? – Запитав він.
– Шкодую… Але тільки про те, що ми не зробили цього раніше, – посміхнулася Ганна.
– Ти не зраджуєш його.
– Я знаю.
Потяг рушив. Ганна та Ігор вирушили в новий шлях, щоб розпочати життя заново. Оксана швидко йшла пероном, не перестаючи махати руками. По її щоках текли сльози, але вона намагалася посміхатися.
Ганна дивилася у вікно. Вона знову поринула у власні думки. Так, їй було непросто зважитись на переїзд, адже вона довго боролася з почуттям провини перед Сашком. Але вона дуже хотіла бути щасливою. І неодмінно буде.
«Стоп! Так я вже щаслива. Дуже щаслива», – сказала Ганна.
