Життєві історії

Юля була вдома сама. Вже стемніло, а її матері Ліди все не було. Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося. – Мама пішла в магазин по продукти, – міркувала Юля. – Ми з нею часто ходимо туди. Але до магазину недалеко, за годину можна туди й назад сходити… Вона подивилася на годинник. – Уже чотири години минуло, – пробурмотіла дівчинка. Юля зайшла на кухню. Вона нагріла чайник, дістала з холодильника котлетку. Перекусила, попила чаю й пішла спати… Прокинулася дівчинка, коли сонце вже сяяло у вікні. Вона одразу глянула на материне ліжко й застигла від побаченого

Юля була вдома сама. За вікном було вже темно, а її матері Ліди все не було.

Дівчинка поволі підійшла до столу, взяла телефон і набрала номер мами.

– Телефон абонента вимкнений, – пролунав у слухавці чужий жіночий голос.

Дівчинка розгублено глянула на мобільний і поклала його на стіл.

Мама Юлі пішла в магазин, і все не поверталася. Такого ніколи не бувало. Вона ніколи не йшла надовго, адже її донька була часто слаба.

А окрім мами, інших родичів у Юлі не було.

Юлі було вже сім років, і вона не переживала залишатися одна вдома.

Але мати завжди говорила, куди вона пішла і коли повернеться.

Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося.

– Сьогодні вона пішла у дальній магазин по продукти, там дешевша, – міркувала Юля. – Ми з мамою часто ходимо туди. Він, хоч і вважається дальнім, але до нього зовсім недалеко, за годину можна туди й назад сходити…

Вона подивилася на годинник.

– Уже чотири години минуло. Їсти хочеться…

Дівчинка зайшла на кухню. Вона нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Перекусила, попила чаю. Потім дістала свої пігулки.

Матері далі не було. Юля не витримала, знову взяла телефон і набрала номер:

– Телефон абонента вимкнений, – знову пролунав голос автовідповідача.

Юля поволі лягла на своє ліжко, поклавши телефон під подушку.

Світло теж не стала вимикати – без мами так лячно.

Юля лежала довго, але все ж таки заснула…

…Прокинулася дівчинка, коли сонце заглянуло у вікно.

Вона одразу глянула на материне ліжко й застигла від побаченого. Воно було далі заправлене…

– Мамо! – гукнула вона у бік коридору.

У відповідь була тиша…

Вона взяла телефон, подзвонила. У відповідь той самий голос.

Вона тихо заплакала…

…Микола повертався із магазинчику з випічкою. Там щоранку продавали свіженьку здобу.

У них з мамою кожен ранок починався з цього. Вона готувала сніданок, а син ходив по булочки.

Миколі було вже тридцять років, але він досі був неодружений.

Якось не складалось у нього в житті. Не красень, часто був слабий ще з дитинства.

Йому треба були дорогі процедури, але мати виховувала його одна, тож про це не йшлося…

З тим, що він ніколи не одружиться, Микола вже давно змирився…

…Раптом у траві щось блиснуло. Він придивився й застиг від несподіванки.

То був якийсь зламаний старий телефон.

Телефони та комп’ютери були захопленням Миколи, і роботою водночас.

Він трохи програмував і підробляв ремонтом техніки.

Телефони в нього, звичайно були, й до того ж найкрутіші, але через суто професійну цікавість він підняв цей.

Телефон був весь потрісканий.

– Може, щось сталося в когось? – майнула в Миколи думка.

Він поклав телефон у кишеню.

– Вдома розберуся, – вирішив чоловік…

…Вдома чоловік вийняв зі знайденого телефона сімку і вставив в один зі своїх.

Номери на сімці належали переважно лікарні, пенсійному фонду та іншим подібним установам, але першим був номер – «Донечка».

Трохи подумавши, Микола подзвонив за цим номером:

– Мамо! – пролунав у слухавці радісний дитячий голосок.

– Я не мама, – розгублено сказав Микола.

– А де мама? – сумно запитала дівчинка.

– Не знаю, – сказав Микола. – Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку і зателефонував…

– У мене мами десь нема, – пролунав голос дівчинки. – Вона ще вчора пішла в магазин і не повернулася…

– А де твої тато, чи бабуся?

– Немає в мене ані тата, ані бабусі. У мене є тільки мама…

– Тебе як звуть? – хлопець зрозумів, що дитині треба допомогти.

– Юля.

– А мене – дядько Микола. Юлю, вийди з квартири і скажи сусідам, що ти залишилася одна.

– Я не можу вийти. Мама двері закрила на ключ… А в сусідній квартирі ніхто й не живе.

– Юлю, а ти свою адресу знаєш? – Микола вирішив діяти.

– Так…

Дівчинка назвала адресу.

– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму!

Микола поклав слухавку.

Ніна Андріївна зайшла до кімнати сина.

– Микольцю, що трапилося?! – здивовано запитала вона.

– Мамо, я знайшов старий телефон. Поставив сімку в один зі своїх. І подзвонив. Одним словом, там маленька дівчинка залишилася одна в квартирі. Вона слабенька і двері закриті. А інших родичів, окрім мами, вона не має. Я запитав у неї адресу. Поїду, розберуся…

– Поїхали разом! – і жінка почала збиратися.

Ніна Андріївна одна виховувала сина, який дуже часто був слабий.

Вона чудово уявляла, як самотній матері зі слабою дитиною.

Сама вона зараз була вже на пенсії, а син дуже добре заробляв…

…Вони викликали таксі й поїхали виручати дівчинку.

Подзвонили у домофон.

– Хто там? – пролунав сумний голос дівчинки.

– Юля, це я, Микола!

– Заходьте! Мама часом залишає запасні ключі в тітки Олени з першого поверху. Третя квартира в неї…

Микола з Ніною Андріївною зайшли у третю квартиру. Все пояснили. Сусідка охаючи й ахаючи пішла з ними до Юлі…

Вони троє зайшли у квартиру. Худенька дівчинка дивилася на них сумними очима.

– Юлечко, що сталося? Де ж мама? – розпитувала тітка Олена.

– Я не знаю, – сказала та. – Ви знайдете її?

– Як твою маму звати? – одразу запитав Микола.

– Ліда…

– Стривай, Миколо! – зупинила його мати і запитала у дівчинки: – Юлю, ти їсти хочеш?

– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.

– Так, Микольцю, біжи в магазин, в який ми завжди ходимо, купи продуктів.

…Микола повернувся, мати з тіткою Оленою встигли щось приготувати на кухні. Одразу розібрали пакети, накрили на стіл.

Коли всі поїли, Микола взявся за пошуки мами дівчинки…

Він відкрив ноутбук, який взяв із собою й почав переглядати новини міста.

– Так, так… Неподалік щоб сталося… Машина на узбіччі… Жінка у лікарні…

Він дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка відповіли:

– Так, учора до нас привезли жінку. Вона поки ще не отямилась.

– А як її прізвище?

– Документів і телефону при ній не було. Ви її родич?

– Ну… Знайомий…

– Добре, приїжджайте на адресу…

– Адресу я знаю. Зараз приїду.

Він вдключив телефон і підійшов до дівчинки:

– У тебе фотографія мами є?

– Так, – вона підійшла до тумбочки і дістала альбом. – Ось ми з мамою.

– Яка в тебе гарна мама!

Микола дістав телефон і зробив знімок.

– Піду шукати твою маму, – посміхнувся він.

…Ліда відкрила очі. Біла стеля. Перед очима майнула машина…

Спробувала поворухнутися. Підійшла медсестра, тихо спитала:

– Прокинулася?

І тут очі Ліди розширилися:

– Скільки я тут лежу?

– Двоє діб.

– Там у квартирі донька одна…

– Лідо, заспокойтеся! Тут молодий чоловік учора приходив. Залишив вам свій телефон. Каже, що твій знайшов у траві.

– Мені треба подзвонити…

– Зараз, – медсестра дала їй телефон.

– Мамо!

– Юлечко, доню, як ти!

– Все добре! Зі мною бабуся Ніна тут, і дядько Микола приходить інколи.

– Який ще дядько Микола? – ахнула жінка.

– Лідо, мене звуть Ніна Андріївна, – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-карткою розшукав вашу дочку і вас. Ключі нам сусідка дала з першого поверху. Я – пенсіонерка. Поки ви в лікарні, побуду з вашою дочкою. Не хвилюйтеся! Передаю телефон Юлі.

– Мамо, не переймайся і одужуй швидше! – пролунав голос доньки.

– Доню, слухайся бабусю! – сказала Ліда.

Наступного дня до Ліди зайшов якийсь хлопець.

– Здрастуйте, Лідо! Мене Микола звуть, – усміхнувся він. – Ось прийшов відвідати вас. Можна на «ти»?

– Можна.

Він поставив на тумбочку великий пакет:

– Тут моя мама тобі передала…

– Миколо, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила Ліда.

– Я випадково знайшов твій телефон. Сімка виявилася цілою. Подзвонив твоїй дочці. Потім розшукав тебе.

– Зрозуміло, дякую… Як там моя Юлечка?

– Зараз…

Він дістав телефон.

– Ось будь ласка!

Ліда глянула на екран і побачила свою дочку.

– Мамо! – сказала та. – Тобі недобре?

– Ні, доню, вже все добре. Як ти?

– До мене бабуся Ніна приходить.

Ліда довго розмовляла зі своєю дочкою. Микола терпляче чекав. Поговоривши Ліда опустила голову:

– Я тепер твоя боржниця.

– Годі тобі, Лідо! – усміхнувся той. – І давай, переходь на «ти»!

– Дякую, тобі, Миколо!

…Минуло два тижні.

Ліду виписали. Микола приїхав за нею й привіз додому.

– Мамо! – радісно кинулася її обіймати дочка.

Ліда присіла поряд з нею, обійняла дочку і заплакала від щастя.

Потім підійшла до літньої жінки:

– Ніно Андріївно, велике вам дякую!

– Годі, тобі Лідо! Юля мені наче онука стала.

– Ніно Андріївно, мені відступні принесли за оце все що сталося, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нема чим вам віддячити.

– Забери, Лідо! – строго промовила літня жінка. – Ми з сином не збідніємо, а тобі на Юлю треба. Микола вже домовився з якоюсь лікарнею…

– Мамо! – радісно вигукнула донька. – Дядько Микола сказав, що ми з тобою поїдемо у лікарню і мені зроблять процедури, щоб я одужала.

…Два тижні пробула Ліда з дочкою у лікарні. Через три місяці потрібно назад. Потім все це ще раз на рік і ще раз на рік.

Через три роки обіцяли, що Юля одужає повністю.

У Ніни Андріївни стало недобре із серцем і її поклали до лікарню.

Три ночі провела Ліда в лікарні поряд з цією жінкою, яка стала їй рідною. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід та трохи поспати. Вночі з Юлею залишався Микола.

На четвертий день Ніна Андріївна остаточно прийшла до тями. Довго сумними очима дивилася на Ліду, що сиділа поруч, потім тихо промовила:

– Доню, видно не довго мені залишилося. Виходь заміж за мого Миколу. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.

– Ніно Андріївно, хіба ж він мене візьме?

– Візьме! – на обличчі жінки майнула посмішка. – Обов’язково візьме…

…Літня жінка тримала за руку дівчинку з рюкзачком за спиною та букетом квітів.

Вона йшла до школи вперше, але вже в четвертому класі.

Перші три роки навчалася вдома дистанційно.

Закінчила три класи на четвірки й п’ятірки. І ось зараз ішла до школи.

– Бабусю, мені трохи лячно.

– Що ти, Юлю? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!

– Доню, ти чого така невесела? – підійшла до неї Ліда.

– Переживає до школи йти, – похитала головою Ніна Андріївна.

– Давай руку! – Микола дав дівчинки свою долоню. – Ходімо!

– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно! – посміхнулася Юля.

І вони, весело говорячи, попрямували до школи. А слідом ішли мама і бабуся, такі ж щасливі…

Вам також має сподобатись...

Олена готувала на кухні вечерю, Вадим сидів поряд та читав на телефоні новини. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Мама дзвонить, – сказав чоловік, глянувши на екран і вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся Вадим за хвилин пʼять. – Ну, що там хотіла Марія Ігорівна? – з усмішкою запитала Олена. Вадим мовчки сів за стіл, важко видихнув. – Олено, як ти могла так вчинити з моєю сестрою? – тихо запитав Вадим. – Що вона тобі тако зробила, щоб так себе поводити?! – Ти про що? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Алла цілий день крутилася біля плити, накришила салатів, зварила холодець, накрутила голубців. Аякже ж?! Сьогодні син приведе свою наречену, знайомитися. Пролунав дзвінок у двері. – Прийшли! – вигукнув батько і вийшов зустрічати гостей. – Це Наталка! Моя наречена! – представив дівчину Віктор. – Дуже приємно! Ходімо за стіл, – усміхнулася Алла. Посиділи трохи за столом, поговорили. – Наталці вже час додому. Я проведу її, – ближче вечора сказав син і молоді вийшли з квартири. Як тільки за гостею закрилися двері Алла вигукнула до чоловіка: – Ні, ти це бачив?! – Що бачив? – чоловік здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

Ірина Василівна з чоловіком приїхали у кафе, для зустрічі з майбутніми сватами. – Мене звуть Ілона Олександрівна, я мама Віки, – промовила жінка, як тільки подружжя зайшло у кафе. – А це – Ігор Петрович. – Дуже приємно, – відповіла Ірина. – Наш син сказав, що ви хотіли обговорити весілля? – Так, хотіли, – відповіла Ілона Олександрівна. – Святкувати вирішено в кафе. Гостей буде близько двохсот! – Навіщо ви покликали нас, якщо вже вирішили все? – спохмурніла мати Андрія. – Ви не дали мені договорити! – докірливо відзначила сваха і продовжила розповідь. Вислухавши майбутню родичку, Ірина перезирнулася з чоловіком і застигла від почутого

Наталя прибирала в кімнаті, як раптом з коридору почувся якийсь шум. – Хтось прийшов, чи що? – пробурмотіла дівчина і відставила швабру в сторону. – О, люди! Дивіться-но – зʼявилася! – несподівано почула Наталя невдоволений голос своєї бабусі. – Це ж де тебе три роки носило? Хоч би листа написала, дізналася, як ми тут – чи живі, чи здорові? А це ще хто з тобою? Наталя вибігла з кімнати. У коридорі стояла якась жінка з дитиною на руках. Наталя придивилась до неї і не повірила своїм очам