Юля була вдома сама. За вікном було вже темно, а її матері Ліди все не було.
Дівчинка поволі підійшла до столу, взяла телефон і набрала номер мами.
– Телефон абонента вимкнений, – пролунав у слухавці чужий жіночий голос.
Дівчинка розгублено глянула на мобільний і поклала його на стіл.
Мама Юлі пішла в магазин, і все не поверталася. Такого ніколи не бувало. Вона ніколи не йшла надовго, адже її донька була часто слаба.
А окрім мами, інших родичів у Юлі не було.
Юлі було вже сім років, і вона не переживала залишатися одна вдома.
Але мати завжди говорила, куди вона пішла і коли повернеться.
Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося.
– Сьогодні вона пішла у дальній магазин по продукти, там дешевша, – міркувала Юля. – Ми з мамою часто ходимо туди. Він, хоч і вважається дальнім, але до нього зовсім недалеко, за годину можна туди й назад сходити…
Вона подивилася на годинник.
– Уже чотири години минуло. Їсти хочеться…
Дівчинка зайшла на кухню. Вона нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Перекусила, попила чаю. Потім дістала свої пігулки.
Матері далі не було. Юля не витримала, знову взяла телефон і набрала номер:
– Телефон абонента вимкнений, – знову пролунав голос автовідповідача.
Юля поволі лягла на своє ліжко, поклавши телефон під подушку.
Світло теж не стала вимикати – без мами так лячно.
Юля лежала довго, але все ж таки заснула…
…Прокинулася дівчинка, коли сонце заглянуло у вікно.
Вона одразу глянула на материне ліжко й застигла від побаченого. Воно було далі заправлене…
– Мамо! – гукнула вона у бік коридору.
У відповідь була тиша…
Вона взяла телефон, подзвонила. У відповідь той самий голос.
Вона тихо заплакала…
…Микола повертався із магазинчику з випічкою. Там щоранку продавали свіженьку здобу.
У них з мамою кожен ранок починався з цього. Вона готувала сніданок, а син ходив по булочки.
Миколі було вже тридцять років, але він досі був неодружений.
Якось не складалось у нього в житті. Не красень, часто був слабий ще з дитинства.
Йому треба були дорогі процедури, але мати виховувала його одна, тож про це не йшлося…
З тим, що він ніколи не одружиться, Микола вже давно змирився…
…Раптом у траві щось блиснуло. Він придивився й застиг від несподіванки.
То був якийсь зламаний старий телефон.
Телефони та комп’ютери були захопленням Миколи, і роботою водночас.
Він трохи програмував і підробляв ремонтом техніки.
Телефони в нього, звичайно були, й до того ж найкрутіші, але через суто професійну цікавість він підняв цей.
Телефон був весь потрісканий.
– Може, щось сталося в когось? – майнула в Миколи думка.
Він поклав телефон у кишеню.
– Вдома розберуся, – вирішив чоловік…
…Вдома чоловік вийняв зі знайденого телефона сімку і вставив в один зі своїх.
Номери на сімці належали переважно лікарні, пенсійному фонду та іншим подібним установам, але першим був номер – «Донечка».
Трохи подумавши, Микола подзвонив за цим номером:
– Мамо! – пролунав у слухавці радісний дитячий голосок.
– Я не мама, – розгублено сказав Микола.
– А де мама? – сумно запитала дівчинка.
– Не знаю, – сказав Микола. – Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку і зателефонував…
– У мене мами десь нема, – пролунав голос дівчинки. – Вона ще вчора пішла в магазин і не повернулася…
– А де твої тато, чи бабуся?
– Немає в мене ані тата, ані бабусі. У мене є тільки мама…
– Тебе як звуть? – хлопець зрозумів, що дитині треба допомогти.
– Юля.
– А мене – дядько Микола. Юлю, вийди з квартири і скажи сусідам, що ти залишилася одна.
– Я не можу вийти. Мама двері закрила на ключ… А в сусідній квартирі ніхто й не живе.
– Юлю, а ти свою адресу знаєш? – Микола вирішив діяти.
– Так…
Дівчинка назвала адресу.
– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму!
Микола поклав слухавку.
Ніна Андріївна зайшла до кімнати сина.
– Микольцю, що трапилося?! – здивовано запитала вона.
– Мамо, я знайшов старий телефон. Поставив сімку в один зі своїх. І подзвонив. Одним словом, там маленька дівчинка залишилася одна в квартирі. Вона слабенька і двері закриті. А інших родичів, окрім мами, вона не має. Я запитав у неї адресу. Поїду, розберуся…
– Поїхали разом! – і жінка почала збиратися.
Ніна Андріївна одна виховувала сина, який дуже часто був слабий.
Вона чудово уявляла, як самотній матері зі слабою дитиною.
Сама вона зараз була вже на пенсії, а син дуже добре заробляв…
…Вони викликали таксі й поїхали виручати дівчинку.
Подзвонили у домофон.
– Хто там? – пролунав сумний голос дівчинки.
– Юля, це я, Микола!
– Заходьте! Мама часом залишає запасні ключі в тітки Олени з першого поверху. Третя квартира в неї…
Микола з Ніною Андріївною зайшли у третю квартиру. Все пояснили. Сусідка охаючи й ахаючи пішла з ними до Юлі…
Вони троє зайшли у квартиру. Худенька дівчинка дивилася на них сумними очима.
– Юлечко, що сталося? Де ж мама? – розпитувала тітка Олена.
– Я не знаю, – сказала та. – Ви знайдете її?
– Як твою маму звати? – одразу запитав Микола.
– Ліда…
– Стривай, Миколо! – зупинила його мати і запитала у дівчинки: – Юлю, ти їсти хочеш?
– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.
– Так, Микольцю, біжи в магазин, в який ми завжди ходимо, купи продуктів.
…Микола повернувся, мати з тіткою Оленою встигли щось приготувати на кухні. Одразу розібрали пакети, накрили на стіл.
Коли всі поїли, Микола взявся за пошуки мами дівчинки…
Він відкрив ноутбук, який взяв із собою й почав переглядати новини міста.
– Так, так… Неподалік щоб сталося… Машина на узбіччі… Жінка у лікарні…
Він дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка відповіли:
– Так, учора до нас привезли жінку. Вона поки ще не отямилась.
– А як її прізвище?
– Документів і телефону при ній не було. Ви її родич?
– Ну… Знайомий…
– Добре, приїжджайте на адресу…
– Адресу я знаю. Зараз приїду.
Він вдключив телефон і підійшов до дівчинки:
– У тебе фотографія мами є?
– Так, – вона підійшла до тумбочки і дістала альбом. – Ось ми з мамою.
– Яка в тебе гарна мама!
Микола дістав телефон і зробив знімок.
– Піду шукати твою маму, – посміхнувся він.
…Ліда відкрила очі. Біла стеля. Перед очима майнула машина…
Спробувала поворухнутися. Підійшла медсестра, тихо спитала:
– Прокинулася?
І тут очі Ліди розширилися:
– Скільки я тут лежу?
– Двоє діб.
– Там у квартирі донька одна…
– Лідо, заспокойтеся! Тут молодий чоловік учора приходив. Залишив вам свій телефон. Каже, що твій знайшов у траві.
– Мені треба подзвонити…
– Зараз, – медсестра дала їй телефон.
– Мамо!
– Юлечко, доню, як ти!
– Все добре! Зі мною бабуся Ніна тут, і дядько Микола приходить інколи.
– Який ще дядько Микола? – ахнула жінка.
– Лідо, мене звуть Ніна Андріївна, – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-карткою розшукав вашу дочку і вас. Ключі нам сусідка дала з першого поверху. Я – пенсіонерка. Поки ви в лікарні, побуду з вашою дочкою. Не хвилюйтеся! Передаю телефон Юлі.
– Мамо, не переймайся і одужуй швидше! – пролунав голос доньки.
– Доню, слухайся бабусю! – сказала Ліда.
Наступного дня до Ліди зайшов якийсь хлопець.
– Здрастуйте, Лідо! Мене Микола звуть, – усміхнувся він. – Ось прийшов відвідати вас. Можна на «ти»?
– Можна.
Він поставив на тумбочку великий пакет:
– Тут моя мама тобі передала…
– Миколо, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила Ліда.
– Я випадково знайшов твій телефон. Сімка виявилася цілою. Подзвонив твоїй дочці. Потім розшукав тебе.
– Зрозуміло, дякую… Як там моя Юлечка?
– Зараз…
Він дістав телефон.
– Ось будь ласка!
Ліда глянула на екран і побачила свою дочку.
– Мамо! – сказала та. – Тобі недобре?
– Ні, доню, вже все добре. Як ти?
– До мене бабуся Ніна приходить.
Ліда довго розмовляла зі своєю дочкою. Микола терпляче чекав. Поговоривши Ліда опустила голову:
– Я тепер твоя боржниця.
– Годі тобі, Лідо! – усміхнувся той. – І давай, переходь на «ти»!
– Дякую, тобі, Миколо!
…Минуло два тижні.
Ліду виписали. Микола приїхав за нею й привіз додому.
– Мамо! – радісно кинулася її обіймати дочка.
Ліда присіла поряд з нею, обійняла дочку і заплакала від щастя.
Потім підійшла до літньої жінки:
– Ніно Андріївно, велике вам дякую!
– Годі, тобі Лідо! Юля мені наче онука стала.
– Ніно Андріївно, мені відступні принесли за оце все що сталося, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нема чим вам віддячити.
– Забери, Лідо! – строго промовила літня жінка. – Ми з сином не збідніємо, а тобі на Юлю треба. Микола вже домовився з якоюсь лікарнею…
– Мамо! – радісно вигукнула донька. – Дядько Микола сказав, що ми з тобою поїдемо у лікарню і мені зроблять процедури, щоб я одужала.
…Два тижні пробула Ліда з дочкою у лікарні. Через три місяці потрібно назад. Потім все це ще раз на рік і ще раз на рік.
Через три роки обіцяли, що Юля одужає повністю.
У Ніни Андріївни стало недобре із серцем і її поклали до лікарню.
Три ночі провела Ліда в лікарні поряд з цією жінкою, яка стала їй рідною. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід та трохи поспати. Вночі з Юлею залишався Микола.
На четвертий день Ніна Андріївна остаточно прийшла до тями. Довго сумними очима дивилася на Ліду, що сиділа поруч, потім тихо промовила:
– Доню, видно не довго мені залишилося. Виходь заміж за мого Миколу. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.
– Ніно Андріївно, хіба ж він мене візьме?
– Візьме! – на обличчі жінки майнула посмішка. – Обов’язково візьме…
…Літня жінка тримала за руку дівчинку з рюкзачком за спиною та букетом квітів.
Вона йшла до школи вперше, але вже в четвертому класі.
Перші три роки навчалася вдома дистанційно.
Закінчила три класи на четвірки й п’ятірки. І ось зараз ішла до школи.
– Бабусю, мені трохи лячно.
– Що ти, Юлю? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!
– Доню, ти чого така невесела? – підійшла до неї Ліда.
– Переживає до школи йти, – похитала головою Ніна Андріївна.
– Давай руку! – Микола дав дівчинки свою долоню. – Ходімо!
– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно! – посміхнулася Юля.
І вони, весело говорячи, попрямували до школи. А слідом ішли мама і бабуся, такі ж щасливі…
