Галина Семенівна з любов’ю поливала троянди на своїй дачі. Які ж вони гарні та аромат чарівний! Дивишся на квіти і душа радіє.
Андрій Петрович, її чоловік, лагодив похилий паркан. Багато роботи потрібно було зробити, доки відпустка не закінчиться.
Дача дісталася Галині Семенівні від батьків. Після того як їх не стало, будинок, в якому вони жили, відійшов старшому синові, братові Галини. А дача їй. Все за взаємною домовленістю. З братом вона підтримувала дружні стосунки, хоч і рідко бачились.
Від міста до дачі півгодини їзди машиною. Влітку вирощували там овочі, зелень. Все ж таки якісь вітаміни. Самі їли та доньці возили.
Та й просто відпочивали душею із чоловіком на дачі. Під яблунею стояли великі залізні гойдалки з м’яким матрацом, на яких любив гойдатися їхній онук Михайлик, який часто гостював тут.
– Галю, ходімо поїмо, у животі бурчить уже, – голосно гукнув Андрій Петрович дружині.
– Зараз, Андрію, п’ять хвилин ще й усе, почекай.
Понад тридцять років живуть разом. Всяке бувало, і сварки, і образи, але шлюб був щасливим. Єдина дочка Юля, їхня радість і відрада. З дитинства намагалися давати їй все найкраще.
Школу закінчила із золотою медаллю, відучилася в університеті, вийшла заміж за Олега. Працював водієм. Був із багатодітної родини. Вони любили один одного, тому батьки прийняли його, хоч і були сумніви, що підходить їхній дочці.
Весілля здебільшого оплачували Галина з Андрієм, той бік запросив мало гостей, бо не було грошей. Звісно, ще до весілля постало питання, де житимуть молоді. Олег мав ще брата та сестру, які проживали з батьками у двокімнатній квартирі.
Жити там був не варіант. Жити зі своїми батьками, Юля не хотіла, хоч вони люб’язно пропонували. Залишався єдиний варіант – брати іпотеку.
Ось тут Галина Семенівна із чоловіком допомогли, подарувавши молодій сім’ї суму початкового внеску. Далі, нехай самі.
Взяли невелику двокімнатну квартиру в новому районі, з простим ремонтом, зате свій кут. Батьки Олега подарували старенький телевізор на новосілля. Чим багаті, як кажуть…
За кілька років виплатили іпотеку, Юля непогано заробляла, на відміну свого чоловіка. Він переконував її, що за станом здоров’я неспроможний змінювати роботу, його все влаштовує. І взагалі, не в грошах щастя. Житло є, на життя вистачає, а що ще потрібне.
– Олег, у мене затримка. Тест позитивний. Михайлик вже великий, мені малюка хочеться. Якщо народжувати, то зараз, роки — то йдуть. Мрію про доньку, Марійку. Але й синові буду рада. Що скажеш? – заговорила Юля за сніданком.
– Хм… І мовчала, що плануєш дитину… Народжуй, звісно. І допомога на дитину не зайва буде, задумливо відповів Олег, гортаючи соцмережі в телефоні.
– Все б нічого, але наша квартира стане тісною. Потрібна квартира більше…
– Думаєш? Знову в іпотеку лізти? А де гроші брати? Зараз бачила які відсотки вже?
– Я не хочу знову лізти в іпотеку. Є тут у мене одна ідея.
Галина Семенівна лягла відпочити після ситного обіду. У відчинене вікно цвірінькали пташки, від легкого вітерця колихалися штори. Як же тут гаразд! Природа, свіже повітря, тиша…
– Мамо, тату, ви де? – раптом пролунав голос доньки.
Галина Семенівна підскочила з дивана та пішла зустрічати гостю.
– Доню! Ось це несподіванка! Ти одна? – радісно обійняла дочку.
– Привіт, мамо! Ага, одна. Я до вас із гарною новиною! А батько де?
– Та в магазин пішов за продуктами. Ти голодна? У мене картопля з м’ясом є.
– Ні, дякую, апетиту немає. А ось чаю вип’ю, з лимоном.
– То що за новина? Не тягни! — заметушилась Галина Семенівна, поставила чайник грітися, дістала лимон із холодильника.
– У мене буде дитина! Сподіваюся, що дівчинко, Марійка!
– Вітаю, рідна! Який термін? Радість – то яка…
– Термін невеликий, місяць десь. Одне тільки турбує… Тісно буде вчотирьох у нашій квартирі… Михайлику кімната потрібна…
– Ну, нічого. Розміститеся якось, що ж робити…
– Я тут подумала… Може, ви дачу цю продасте, і гроші нам на трикімнатну додасте?
Галина Семенівна здивувалася від такого прохання.
– Дачу продати? Це ж наша віддушина з батьком. Грядки, квіточки… Та й Михайлик часто приїжджає, роздолля дитині, свіже повітря, ставимо басейн, радості стільки дитині і нам…
– Ну, знаєш, ви не молодієте. Скоро сил обробляти це все не буде. Сама скаржилася, то одне треба зробити, то інше. Я тут нічого робити не збираюся, терпіти не можу землю.
– Та я зовсім не скаржилася. А Олег, що каже? Може йому роботу пошукати іншу? Ну, скільки можна на твоїй шиї сидіти? Зараз у декрет підеш, на одну допомогу жити доведеться…
– Ой, мамо, не лізь, куди не просять! Ми самі розберемося з його роботою! У нього спина, перетруджуватись не можна. То що скажеш? Ну яка вам різниця, коли цю дачу продати? Адже вона мені дістанеться колись. Ось вважай, що я зараз прошу свою частку спадщини.
– Взагалі – то, ми думали з батьком так – коли не зможемо доглядати дачу, продамо, гроші на відсотки до банку, і буде нам прибавка до пенсії. Або просто житимемо на ці гроші. А поки ми ще працюємо, зарплати вистачає, а ось пенсії будуть маленькі, тоді й знадобилася б нам дача…
– Ну, що думати, що буде потім. Мені зараз треба. Я ж ваша єдина дочка. Для кого ви стараєтеся?
– Дочко, ми тебе виростили, все найкраще давали завжди, і весілля зіграли, і на квартиру грошей дали. Що ж нам все життя тепер допомагати вам? У тебе є чоловік, своя сім’я вже, дорослі люди. Виходить, тобі начхати на нас? Тебе не хвилює, як ми будемо жити, чого нам хочеться?
– Ну, знаєш, мамо… Ви самі привчили мене до всього найкращого з дитинства. І я вважаю, якщо ви народили дитину, то до самої старості повинні допомагати! Інакше, навіщо тоді взагалі жити?!
– Оце новини… А ми, що ж, вже неліквід, на твою думку? Нам нічого не потрібно? Адже ще шістдесят років немає нам з батьком, ще жити і жити. Ця дача мені таку радість приносить, ти не уявляєш. І пам’ять це від батьків.
– Ну якщо тобі ця дача дорожча за власну доньку та онуків, то живіть тут! Замість онуків дерева обійматимеш і квіточки! Якщо ти так до нас, то ми також! Яка ж ти, виявляється, егоїстка, мамо!
Впораємося самі! Без вас! Але й не чекай від мене більше уваги! І онуків не побачите, раз начхати на них! Дуже образила мене своєю байдужістю. Я, з такою радісною новиною приїхала, а тут таке… У мене більше немає батьків після такого! Сподіваюся, не станеться нічого з дитиною на нервовому ґрунті! Це буде на твоїй совісті!
Юля вискочила з кімнати. Галина Семенівна чула, як та завела машину, різко рушила і поїхала.
На душі стало хвилююче… Прилягла на диван, переварюючи все, що почула від дочки… Та як же це… Егоїстка, каже, онуків не побачите…
Сльози лилися градом від образливих слів дочки.
Тут повернувся чоловік.
– Галю, а що це двері навстіж? Забула зачинити? Адже мухи налетять… Тобі що, погано? — Андрій Петрович кинувся до дружини. Вона лежала біла, як стіна.
– Юля… Донька… Приїжджала, – слабким голосом відповіла вона і не договорила.
Чоловік викликав швидку. Піднявся тиск… Зробили все необхідне, порадили не нервувати та звернутися до спеціаліста.
– Кохана, що тут трапилося, можеш розповісти? Налякала ти мене здорово… Тобі краще вже?
– Так, полегшало. Пробач… Сама не очікувала, що так вийде…
Галина Семенівна розповіла про прохання доньки. Чоловік мовчки слухав, зсунувши брови.
– Я ж просто сказала, що думала, а вона ось так… Андрію, ми завжди старалися для неї, допомагали, а тепер ось як… Егоїстка я, виявляється…
– Ти все правильно їй сказала, Галю. Говорити таке матері остання справа. Ось що скажу – самі ми винні. Невдячну доньку виховали і ось результат… Я подзвоню їй та все висловлю!
– Не треба, Андрійку. Вона вагітна, нервувати не можна… Не дай Боже що трапиться… Нехай заспокоїться. Згаряча наговорила, напевно одумається, подзвонить, чи приїде потім, вибачиться…
Але Юля не дзвонила та не приїжджала. Щодня Галина Семенівна хапала телефон, коли надходили повідомлення, думала, донька написала, але це були не ті повідомлення. Часто поривалася зателефонувати дочці, але потім згадувала, що та відмовилася від них.
Минув рік. Галина Семенівна із чоловіком сиділи в альтанці на дачі, пили чай.
Раптом поряд із їхнім будинком зупинилася машина. Вони обидва підскочили, глянути, хто там приїхав. То був Олег. У руках він тримав маленьку дівчинку, поряд йшов онук Михайлик.
– Бабуся, дідусю! Як же я скучив! Вам вже краще? Мама казала, що ви сильно нездужаєте, тому ми не їдемо до вас.
Хлопчик кинувся до бабусі, вони обнялися.
– Внучку, рідненький… Як виріс! Ми теж сумували!
– Здрастуйте. Юля зараз у палаті, процедуру їй зробили, по-жіночому. А я не справляюся ось… Не могли б ви допомогти? Мама моя нездужає, ні до кого більше звернутися, — несміливо промовив Олег, простягаючи дівчинку тещі.
– Проходьте до хати! Ох, яка красуня Марійка … Ви ж так її назвати хотіли?
– Так, Марійкою назвали. Я там речі привіз… Поки Юлю не випишуть, хай діти у вас побудуть, добре? Мені треба працювати. Я тепер в іншому місці, друг допоміг влаштуватися. Квартиру купили більшу. Ту продали за хорошу ціну, додали свої, трохи в борги залізли і купили трикімнатну.
– Молодці, що тут скажеш… Ти розкажи, як Юля, про Марійку, про Михайлика…
Олег повечеряв та поїхав. А дідусь із бабусею зайнялися онуками. Марійка була спокійною дівчинкою, майже не плакала, із серйозним виглядом вивчала нові обличчя.
– Діду, глянь, як вона на матір схожа в дитинстві… Копія Юля… Ох, якби не ця процедура, не бачили б ми онуків, виходить…
За два тижні Олег приїхав з Юлею.
– Мамо, пробач мені… Наробила я справ… Спочатку образа охопила, потім гордість не дозволяла зателефонувати, час минав, і що далі, то більше ми віддалялися. Я чекала, коли ви самі з’явитеся. Але ви теж горді виявилися. Образила я вас дуже, сама не знаю, що тоді найшло на мене. Гормони грали, мабуть.
Я як у палату потрапила, ніби пелена з очей упала. Зрозуміла, що рідніше за вас у мене немає нікого. Окрім дітей. Бог із ними, цими грошима, дачами. Ми самі чудово впоралися. Це був добрий урок нам усім…
Як тут діти поводилися? Скучила дуже. І я за ними, і за вами…
Галина Семенівна була щаслива чути це від дочки. На жаль, їм довелося пройти все це. Хто правий, хто винен, ще розберись.
Життя – це не лише про те, щоб жертвувати собою заради дітей. Це також про те, щоб навчити їх поважати твої бажання та потреби. Головне, що зараз вони всі разом і тепер все буде добре!
