Ранок видався сонячним і теплим. Антоніна з Василем тільки-но поснідали, як раптом пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Артем – племінник Антоніни, який був сином її рідної сестри.
– Привіт! – радісно вигукнув хлопчик, зайшовши в квартиру. – Я прийшов, щоб запросити вас на мій день народження сьогодні ввечері!
Антоніна з подивом подивилася на почервонілого племінника:
– Артемчику, ой, а чому ж так пізно? Зазвичай запрошують наперед… Ми якось були не готові…
Хлопчик збентежено опустив униз і, длубаючи черевиком підлогу, напівпошепки відповів:
– Так сталося, що раніше я не міг. Точніше, зовсім забув про гостей.
Василь, почувши голос Артема, показався із зали і голосно запитав:
– Добре, ми обов’язково прийдемо. А о котрій?
– До сьомої години, будь ласка! – відповів хлопчик, помітно пожвавішавши. – Чекатиму вас!
З цими словами він швидко вийшов, залишивши подружжя трохи спантеличеним.
Після відходу Артема Антоніна несподівано замислилась. Вона чудово пам’ятала, як пів року тому посварилася з сестрою, і після цього вони не спілкувалися.
– Невже Поліна вирішила нас покликати? – зі щирим здивуванням запитала вона саму себе.
– Мабуть, вирішила таким чином помиритися, – сказав їй у відповідь Василь.
– І покликала не сама, а відправила дитину? Дивно все це… Я її бачила вчора, і вона, як і раніше, вернула носа, але гаразд, підемо купимо Артему подарунок, – зітхнула Антоніна.
Вони одягнулися і вирушило в магазин іграшок, де обрали для племінника гарний конструктор.
Подарунок вони запакували в яскравий папір і прикріпили на нього великий червоний бантик.
Увечері вони вирушили на день народження Артема. Йти було недалеко, будинок Поліни був через дві вулиці і йти до нього було не більше двадцяти хвилин.
Коли Василь та Антоніна підійшли до будинку жінки, їх зустріла дивна тиша.
Двері були зачинені, і за ними не було чути ані розмов, ані музики, ані звуку…
Жінка нерішуче натиснула на кнопку дзвінка. Двері відкрив сам Артем. Він виглядав схвильованим.
Василь з Антоніною здивовано перезирнулися, не розуміючи, що відбувається.
– Здрастуйте! Проходьте, будь ласка, – тихо сказав хлопчик і впустив гостей у дім.
Вони зайшли всередину і побачила, що у вітальні все таки сиділо кілька дітей та дорослих.
На столі стояли залишки торта, що свідчило про те, що свято добігало кінця.
Поліна, яка виходила з кухні з підносом, помітила їх, і сердито насупили брови.
– Полю, привіт! – невпевнено сказала Антоніна, звертаючись до сестри. – Ось ми прийшли на запрошення Артема.
Жінка змінилася на обличчі і з невдоволеним виразом обернулася до почервонілого сина:
– Хто тобі дозволив кликати гостей? Хіба у нас із батьком питати не треба?
Артем почервонів і винувато опустив голову. Кілька секунд він зволікав, а потім ледве чутно сказав:
– Я просто хотів зробити сюрприз, мамо…
Поліна зітхнула і, повернувшись до непроханих гостей, сухо сказала:
– Вибачте, але вам краще піти, бо наше свято вже добігає кінця. Гості доїдять торт і розходитимуться по домівках.
Після цих слів вони відчули себе вкрай незручно. Василь почервонів і простягнув Артему подарунок:
– Ось, тримай. Щиро вітаємо тебе з днем народження!
Хлопчик невпевнено взяв його. Він чудово розумів, що з його вини виникла делікатна ситуація.
Перш вніж взяти подарунок, Артем повільно повернувся до матері і жалібно подивився на неї.
– Бери, чого вже, якщо принесли, – сказала Поліна. – Можу запропонувати вам чаю з тортом, там ще начебто щось залишилося, – додала вона, звернувшись до сестри й зятя.
Радісний хлопчик узяв із рук Василя подарунок і, подякувавши, побіг у свою кімнату.
Вражені гості пішли за господинею у залу, де сиділи решта запрошених.
Атмосфера за столом стала напруженою, а розмова ніяк не клеїлася. До того ж один із гостей пожартував натякнувши на те, що для непроханих тут місця немає.
Замість того, щоб обсмикнути його, Поліна зареготала найголосніше, що змусило Антоніну і Василя почервоніти.
– Нам пора. Дякую за частування, – Василь встав з-за столу, а слідом за ним і Антоніна.
Вони попрощалися і пішли з будинку Поліни розчарованими.
– Я думала, що вона хотіла помиритися, – з досадою сказала жінка. – Даремно тільки на чай погодилися. Мені здалося, що нас виставили на сміх.
– Так, неприємно, – погодився з нею Василь. – Виявилося, що нас хотів бачити тільки Артем.
Залишок вечора Антоніна переймалася тим, що вони взагалі пішли на день народження племінника.
На ранок жінка перестала переживати, проте про вчорашню ситуацію їй нагадала мати.
Літня жінка зателефонувала Антоніні й сказала про те, що ввечері розмовляла з Поліною, яка розповіла, що після відходу гостей дуже сварилася до Артема за його вчинок.
Антоніна мовчки вислухала, як мати переказує слова сестри, і відчула, як усередині здіймається злість.
– Зрозуміла тебе, матусю. Дякую, що поділилася. У мене тут справи, давай пізніше поговоримо, – поклавши слухавку, жінка задумливо подивилася у вікно.
Їй було шкода Артема, бо ж він тільки хотів порадувати своїх близьких, не підозрюючи, які наслідки можуть бути у його дій.
У голові промайнуло бажання подзвонити Поліні і виказати все, що вона думає про цей випадок.
Від цього вчинку Антоніну втримало тільки усвідомлення того, що сварка навряд чи покращить ситуацію.
Минуло ще кілька днів, і жінка знову зустрілася зі своєю сестрою на вулиці.
Поліна демонстративно пройшла повз, навіть не глянувши у бік сестри. Це стало останньою краплею терпіння для Антоніни.
Увечері вона довго розмірковувала над тим, чи варто намагатися відновити стосунки з сестрою, чи залишити все як є.
Зрештою, вона вирішила, що мир важливіший за гордість. Наступного дня Антоніна набрала номер сестри.
– Алло? – голос Поліни звучав холодно й відчужено.
– Привіт, Полю, – почала Антоніна, намагаючись говорити спокійно. – Я хочу вибачитись перед тобою за той вечір. Ми дійсно прийшли на запрошення Артема, і мені дуже шкода, якщо наша присутність завдала тобі незручностей.
На іншому кінці запала тиша. Потім Поліна зітхнула і сказала:
– Знаєш, Тоню, я теж почуваюся винуватою. Напевно, дарма насварилася до Артема. Просто… Іноді емоції беруть гору. Може, сходимо на каву?
– Звісно, давай! – усміхнулася Антоніна. – Подзвони, як будеш вільна.
Так потихеньку сестри й вирішили свої суперечки…
