Тетяна Андріївна раділа своїй покупці. Та що покупка, це була її мрія придбати будинок у селі після виходу на пенсію. До цієї події жінка готувалася ґрунтовно, і обрала близьке до міста мальовниче село з невеликою кількістю мешканців – хотілося тиші та спокою, зближення з природою та свого саду з невеликим городиком для душі.
Все збіглося, коли в селі знайшовся такий будинок, ще міцний, із садом, правда на самому краю, біля околиці, але ця обставина навіть порадувала майбутню господиню – тільки з одного боку сусіди, а далі – поле, а за ним – ліс, така панорама, дивитися не надивитись.
Саме цією м’якою дорогою і почала прогулюватися до лісу Тетяна. Вечорами сонечко сідало за верхівки дерев, і заходи сонця особливо вражали на таких вечірніх прогулянках.
Ранньою весною, Тетяна Андріївна сама полагодила паркан з сітки.
– Паркан би новий збудувати, Тетянко, – порадила сусідка Антоніна, ровесниця Тані.
– Нічого, нехай поки цей постоїть, а як остаточно впаде, то й поміняю на новий, – відповіла Тетяна, орудуючи молотком.
Антоніна посміхнулася.
– Як справжній робітник! Толк буде. Ось тільки шкода, що мужиків у селі не вистачає… – додала Тоня, – хто поїхав із сім’ями, хто постарів, а кого не стало… От і я вдова вже як десять років.
– І в мене схожа доля. Тільки я не овдовіла, а розлучилася, коли ми з чоловіком зрозуміли, що тримала нас останніми роками разом лише відповідальність за дочку. А коли її виростили, вивчили і віддали заміж, то й нестерпно нам стало жити разом… Ось як буває.
– Ну, не стали один одного турбувати, і в цьому є свій плюс, – підсумувала сусідка, – а паркан би я все ж таки збудувала восени.
Всю весну та літо Тетяна провела на городі та в лісі.
– Я за все життя не була стільки на повітрі, як за цей сезон. Майже живу на вулиці. Дихаю чистим повітрям, та яким! – Таня вказувала на дерева навпроти будинку і на ліс, де завжди можна було набрати грибів, хоч би й маслюків. Та й ягід влітку було повно.
– Добре, коли люди задоволені своїм переїздом, – раділа за міську сусідку Антоніна, – а мені так усе це звичне.
Жінки подружилися. Настала осінь. На городі в Тані сиділи на грядах великі капустини, у картоплі вже побуріло і лягло бадилля, і врожай був теж відмінним. Тетяна почала її підкопувати для їжі і не могла насититися розсипчастими та ароматними овочами.
– Тонечко, мене не шукай, я в місто поїду на пару днів, – сповістила вона свою сусідку, – у нас із однокласниками зустріч як завжди в цей час. Збираємось на день народження нашої старости – Світлани. Так що повернуся, а потім і свій урожай збирати буду…
Антоніна помахала їй рукою й кивнула.
Вечір зустрічі пройшов чудово. Таня нахвалювала своє село, показувала фотографії будинку, і розповідала про гарний урожай.
– Це земля відпочила, – говорила вона зі знанням справи своєму однокласнику Валерію, – два роки не садили там нічого, але наступного року замовлю машину гною нашому трактористу і вже добритиму свої гряди.
– Не гаруй ти там, обережно, – порадив Валерій, – давай я приїду допомагати, ти клич мене, коли треба, не соромся.
– Я поки що освоююсь і розраховую на свої сили, але за пропозицію допомоги дякую, приємно, – посміхнулася Таня.
Колись вони з Валерієм були дружні у старших класах, і навіть була симпатія між ними, але потім пішли вчитися до різних інститутів у різні міста. Життя розлучило їх, як і всіх однокласників.
А тепер вони з особливою теплотою вже котрий рік зустрічалися тут, у Світлани.
Валерій був удівцем, але не бажав знову стати сімейним, як і Тетяна, і вони не приховували це ні від кого. Їхня свобода і самостійність і була чомусь привабливою для обох – ніхто нікому не винен, і можна було спілкуватися легко, як давнім друзям.
Ось і цього вечора Валерій пішов проводжати Таню до хати, і вони проговорили на кухні майже до другої ночі.
– Ого, ти знаєш, яка година? – Таня подивилася на годинник, – тобі давно пора додому.
– А може, мені тут знайдеться куточок? – почав просити Валерій.
– Ні, ні. Я рано-вранці їду в село, так що бери таксі і їдь до себе додому, так буде нам краще.
Таня провела друга і одразу ж лягла спати, передчуваючи завтрашній день з його турботами, зустріч із Тонею, якій вона приготувала гостинця – тортик та улюблений зефір сусідки.
У село Таня приїхала першим автобусом. Вона йшла росистою травою і дихала рідним уже повітрям під спів півнів.
Вона зайшла до хати, випила чаю, переодягнулась у робочий одяг, щоб пройтися садом і подивитися, з чого вона почне свій робочий день, і вийшла у двір.
Було тихо і спокійно в селі, жителі тільки виходили на подвір’я, і Таня чекала, коли буде близько дев’ятої години, щоб піти чаювати до Антоніни.
Вона зайшла в сад, і одразу помітила зім’яті кущі картоплі: бадилля лежало кинуте там і тут.
Хтось повитягав її картоплю і зібрав найбільшу…
Таня оторопіла. Серце стрепенулося. Вона пройшла далі і побачила, що й капусти не вистачає – найбільших качанів. Майже половини врожаю капусти не було.
Таня ахнула і одразу помітила зламаний паркан. Той кволий стовпчик, який вона так старанно забивала в землю навесні, був повалений на землю. Сліди від великих чобіт залишилися на землі.
Тетяна побігла до Тоні. Вона постукала до неї у вікно, і сусідка майже одразу ж визирнула:
– Що сталося, Тетянко?
– Тонечко, вийди, подивися… Що робити тепер? – по щоках Тетяни лилися сльози.
Антоніна вийшла швидко, накинувши куртку.
– От же ж… – буркнула вона, – і бачили, що тебе немає. А все тому, що будинок крайній і собачки нема, і ти одна…
Жінки оглянули все. Видно було, що під’їхали велосипедами, беззвучно з того боку паркану, з околиці. Зламавши стовпчик, нагнули сітку і залізли в город, а потім і брали все, що під руку попадало. Дрібну картоплю кинули, не поспішали збирати, а капусту найбільшу напевно у мішки зібрали та й відвезли на велосипедах.
– Не так у мене і багато її було, – зітхала Таня, – але яка!
– Правильно, – кивала Антоніна, – а на овочах не написано – чиє. Не доведеш. У всіх городи. І я здогадуюсь, хто і звідки приїжджав… Нещодавно тут зʼявилися і не працюють пройдисвіти… Але довести ніяк. Та й не треба зв’язуватися.
– То що робити? – Таня сіла на ґанок, – я так раділа, в рожевих окулярах. Усі мені здавалися добрими та позитивними.
– Це ж не наші, Тетянко. У нас такі не живуть. А сусідніх сіл багато. Там усілякі люди перебиваються без грошей… Але Бог все бачить. А ти не журись. Пішла я по Івана Івановича, він зараз паркан полагодить. А далі подумаємо, що робити, – сказала Тоня.
Чоловік сімдесяти років до обіду полагодив паркан, поставивши новий дерев’яний міцний стовп і один проліт між стовпами закрив старими, але ще міцними дошками.
– Ось, хазяйко, приймай роботу. І не переймайся. Раніше в селах таке траплялося на кожному кроці. Тому не бажано будинок залишати без нагляду. Це – раз! – Серйозно вчив Іванович.
– А що два? – Запитала Таня без тіні гумору.
– Два… Треба замок навісний на вхідних дверях замінити на внутрішній. А то одразу здалеку зрозуміло, що господарів удома немає, – відповів Іванович.
– Ще й собачку треба на подвір’я, – зауважила сусідка, – нехай невелика, а голос одразу подасть. А це тільки й потрібне. На краю жити без собачки? Не можна.
– Це три, – загинала пальці Таня.
– Паркан новий, серйозний – це чотири! – нагадала Антоніна.
– І мужика б… – Завершив рахунок Іванович, – це п’ять.
Усі засміялися. Таня витирала очі.
– Мені не так шкода картоплі та капусти, як своєї праці. Я стільки вклала, а тут на тобі.
– Та не хвилюйся ти за це, – обійняла її Антоніна, – дам я тобі цієї капусти скільки хочеш. Он у мене повний город. І наквасимо ще. Даремно, чи що разом розсаду вирощували?
Усі разом пішли обідати до Тані. Вона, заспокоївшись, розповіла про свою зустріч у місті, і зібралася, як тільки прибере врожай, одразу виконувати пункти, які вони намітили.
За тиждень Тетяна вже була у місті, викликавши на допомогу Валерія. Він допоміг їй купити замок для дверей, і вони дізналися ціни на матеріал для огорожі.
– Я допоможу тобі, і не смій відмовлятися, – говорив Валерій, – треба виміри зробити на місці, і тому ми їдемо до села разом. І я не одним днем, а поживу трохи, щоб оглянути твоє господарство і намітити план робіт.
– Ти маєш намір мені допомагати, серйозно? Тоді я оплачу… – Почала було Таня.
– Навіть і не смій про це говорити. Я у відпустці, і мені зовсім нема чим зайнятися, а тут таке діло … – Валерій обійняв і поцілував Таню.
Вони здивували мешканців села.
– Ось як з’явився у Тетяни мужик, так і застукали майстри інструментами у їхньому дворі, – казали сусіди.
Валерій запросив товариша, і вони вдвох поставили нову огорожу за тиждень, привізши з міста листи та металеві стовпи.
Тетяна готувала помічникам обіди й раділа, що її сад та город тепер огороджений новим міцним парканом.
– Звісно, пройдисвіта нічого не зупинить, – говорив Валерій, – але й урожаю вже нема. А найголовніший скарб тут – це ти, Тетянко.
Іван Іванович приніс Тетяні цуценя.
Малюк бігав подвір’ям за господинею і більше був схожий на м’яку іграшку, ніж на сторожа. Але Таня душі в ньому вже не чула, і для цуцика була побудована будка на виріст – міцна й утеплена. Поставили її на подвір’ї поряд із садом, щоб песик міг бачити і чути все довкола.
– Ну, ніби й усе, що задумали, – посміхнулася Таня одного разу за чаєм, коли сиділа зі своїми сусідами: Антоніною та Івановичем.
– Як все? А мужик? – нагадав Іванович, – коли твій Валерій житиме тут на постійній основі?
– Правильно, правильно, – підтримала Івановича Тоня, – ми ж не сліпі, бачимо, що між вами кохання. Тим більше він удівець, і що, даремно мужик так старається?
– Так, за роботу він грошей не бере, але й його свободу я обмежувати не стану. Вже як захоче… Так хай і робить, – ухилилася від відповіді Таня.
А Валерій після відпустки приїхав до Тетяни з речами.
– Пустиш помічника по господарству? – жартівливо попросився він біля порога, – я багато не прошу: борщ та кашу, та й пиріжки люблю.
– Ну, помічник, проходь! Заодно й охороняти мене з моїм будинком будеш. А то поки мій цуцик виросте…
Валерій їздив на роботу до міста, лише зрідка залишаючись у своїй квартирі, аби навести там порядок. Таня здала свою квартиру мешканцям і чекала з роботи Валерія, а він повертався з сумками, закуповуючи продукти в місті на шляху до села.
Обом подобалося бути разом. Скучили вони за сімейним теплом, радістю спілкування, і теплою атмосферою затишного будинку.
Минув рік, як один місяць. Пару поважали у селі, але й місто не забували, і їздили відпочивати навесні до улюбленого санаторію.
Тоді сторожем залишався в їхньому будинку Іванович, і цуцика годував, і кота, і розповідав господарям обстановку по телефону.
– Відпочивайте і ні про що не хвилюйтеся там, у своєму санаторії, і з будинком добре все, і кіт, і пес на посту, – зазвичай казав він Тані.
А вона відповідала:
– Ой, переконуюсь щоразу, що найкращий санаторій та відпочинок тепер для нас – наше село. Скучила – не можу. Скоріше б назад додому.
Так і стали Валерій і Таня жити разом. І все рідше тягнуло їх у далекі краї, бо в їхньому полі були неймовірні заходи сонця.
Любили вони виходити за околицю і йти до лісу, проводжаючи сонечко.
А попереду біг цуцик і радів прогулянці не менше господарів, ганяючись за воронами, які сиділи на узбіччі дороги…
