На дачу рідко хтось приїжджав, тому Ліда й повезла Сашка туди: там їх точно ніхто не дістане – ні його дружина, ні її мачуха.
Що потрібно дружині Сашка, Ліда не знала і знати не хотіла – він сам вигадував для неї легенди.
А що потрібно мачусі, зрозуміло: помити вікна, зняти або почепити штори, прибрати павутину з люстри і таке інше. З того часу, як вона втрапила в халепу з ногою, мачуха спокою Ліді не давала. І щоразу казала:
– Ось забудеш стару, не стане мене тут наодинці. Кота, чи що, завести?
Про кота мачуха говорила вже десять років, відколи не стало тата, але так його й не завела.
І добре, а то б Ліді довелося купувати ще й наповнювач для туалету, і їжу якусь з неприємним запахом на ринку.
А їй і без цього вистачає: мачуха була схиблена на цьому ринку, вважала, що тільки там нормальні продукти і можна купити.
– Який же ж безлад тут у вас, – зауважив Сашко. – Хороше місце, можна в порядок привести і продати, якщо не користуєтеся.
– Візьми і приведи, якщо такий розумний, – огризнулася Ліда. – Мені й без цього турбот вистачає. І взагалі ми що за цим сюди приїхали?
Подруга Ліди Олеся вважала, що Ліда спеціально обирає одружених чоловіків для стосунків, уникаючи, таким чином, будь-якої відповідальності.
– Ти просто боїшся шлюбу! – казала вона. – Тобі до психолога треба. Це все через твоїх батьків, я впевнена.
– Вони тут ні до чого! – зупиняла Ліда подругу. – І взагалі: не лізь не в свою справу.
Олеся ображалася, але минав час, і знову бралася за ту саму розмову. Одна Олеся і могла терпіти поганий характер Ліди. Ще й мачуха, але та за звичкою: спочатку перед батьком намагалася показатися, а тепер і справді, мабуть, боялася залишитися сама.
Туалет на дачі був на вулиці, і поки Ліда туди бігала, Сашко заліз навіщось у старий комод.
– Це хто? – спитав він, простягаючи Ліді вицвілу фотографію. – На тебе наче схожа…
Ліда побіліла.
Усі дівчатка мали мам. Тата не у всіх були, а ось мами – так. Ліда мами не мала. Відчуття, що ніколи її й не було, бо вона її не пам’ятала. Навіть неясно. Ліді було два роки, коли тієї не стало, і, здається, майже одразу батько став жити з мачухою. Напевно, побоявся, що не зможе один впоратися з дитиною. Він ніколи не говорив з Лідою про маму, не розповідав історію їхнього знайомства, не говорив, що з мамою сталося. Батьків у мами не було, була тільки старша сестра, яка жила в іншому місті й надсилала Ліді дорогі подарунки. Начебто відкуплялася.
Ліда вихопила фотографію, вп’ялася в неї очима. Батько казав, що світлин не збереглося. Брехав, значить. Сховав їх тут, на дачі: знав, що мачуха не любить дачу.
– Іди, – сказала Ліда Сашку.
– Що значить іди? – обурився він.
– Те й значить. Мені треба побути на самоті.
– А як ти назад доберешся?
– На автобусі.
– Лідо, не вигадуй!
– Я двадцять сім років Ліда. Відчепись. Сказала – йди!
– Мене дістало, що ти так поводиться. Не поясниш, у чому річ – ми більше не побачимося.
– Ну і добре.
– Так, значить?
– Слухай, не показуй із себе святого, га? Кому дружина там надзвонювала? Передзвони їй, розкажи чергову легенду і біжи під її крильце!
– Лідо, це несправедливо. Я ж пропонував розповісти їй…
– Іди!
Сашко гримнув дверима, які й без того ледве трималися в завісах. Ліда вгамувала тремтіння, випила склянку води, що віддавала залізом – свердловина тут була так собі, а взяти з собою питної води вона не здогадалася.
Нехай іде, вона не збирається його тримати. Тим більше, з огляду на цю безглузду затримку. Що б її!
Фотографій було небагато. На одній тато і мама були разом: обіймалися, дивлячись не в камеру, а один на одного. Ліда жадібно вдивлялася в цей доказ батьківського кохання і шкодувала про те, що так і не наважилася спитати у батька про маму. Якою вона була? Що з нею сталося? Чому він мовчав про неї завжди?
Насправді Ліда багато чого собі повигадувала. Може, мати мала якусь недугу. Або вона гульбанила. Або зраджувала. Була якась причина, через яку батько мовчав.
І через яку так швидко забув маму. Він і мачуху не любив зовсім, Ліда бачила: от мачуха любила батька, це так. А він узагалі нікого не любив. Тільки себе. Ну і трохи Ліду.
Може, Олеся й має рацію.
Може, Ліда боїться, що вийде заміж і зникне, як зникла її мати?
Може, тому Ліда не робить тест, тому що дитину народжувати вона не буде. Навіщо, якщо вона також потім залишиться одна?
Фотографії вона забрала з собою. І годину тряслася в автобусі. Мачуха знову надзвонювала: закортіло їй щось там приготувати, а пароварка зверху, дістати нема кому. Що б її!
– Дякую, що заїхала. Думала, зовсім забула стару. Треба мені кота завести…
Ліда стиснула зуби і полізла по пароварку. Голова закрутилася, вона схопилася за шафу, впустила цукорницю, в якої відламалася ручка.
– Що з тобою?! – заметушилася мачуха. – Знову не їси нічого? Дієти ці ваші… Ну нащо вигадувати, не повна ти анітрохи! Цукорниця така гарна була, шкода… Треба спробувати склеїти…
У скронях стукало, підступила нудота. Ні, цього не може бути! Сльози бризнули з очей. Ліда відвернулася, щоб мачуха не помітила.
– Я тобі нову цукорницю куплю.
– Не треба нову. Я цю склею. Батько твій ще дарував.
Ліду злила ця сліпа відданість батькові. Десять років минуло, а вона все ще живе одним ним. Навіщо? І не сказати, що стара – у цьому віці і любов трапляється, і на права здають, і заміж виходять. А вона все про нього думає. Чому?
– Як знаєш. Ще щось треба дістати? А то мені треба їхати.
– Як же ж… Я думала, ти на вечерю залишишся. Я приготую, як ти любиш.
Від однієї думки про їжу підступала нудота.
– Мені треба їхати, – повторила Ліда.
На обличчі у мачухи з’явився стражденний вираз. Та й нехай.
Сашко й справді перестав їй дзвонити і писати, а коли Ліда написала сама, навпроти її повідомлення повисла одна галочка.
«Здається, додав до чорного списку», – зрозуміла Ліда.
Думати про Сашка не хотілося. І про тест не хотілося. Тому вона почала думати про маму. Чому вона раніше не намагалася про неї дізнатися? Можна було запитати в батька, в тітки, зрештою.
У тітки можна спитати і зараз. Вони, звичайно, особливо не спілкуються: так, обмінюються на свята повідомленнями. Якби тітка жила тут, Ліда поїхала б до неї і побалакала. Але їхати заради цього до іншого міста – сумнівне задоволення. Зателефонувати, мабуть, буде правильніше.
Ліда почала здалеку. Запитала про здоров’я й братів. Показувала з себе зразкову родичку. Тітка здивувалася, але потім зраділа: почала розповідати про численних родичів та численні проблеми. Ліда терпляче слухала. І тільки після цього запитала:
– Тітко Таню. А чи не могли б ви мені розповісти про маму?
Запала мовчанка. Тітка була спіймана зненацька. Жаль, що Ліда не бачила її обличчя: з його виразу можна було б спробувати вгадати, яка з її гіпотез була вірна.
Тітка заговорила. Не про те, що хотіла почути Ліда. Заговорила про дитинство, як вони з мамою зовсім не дружили, бо мама була молодша, а тітка ревнувала її до батьків. Як мама добре малювала…
– А як вони познайомилися з татом?
Тон у тітки відразу змінився.
– Я не знаю.
– А весільні фотографії маєте?
Тітка надовго замовкла. Потім відповіла:
– Ні. Вони нікого не запрошували.
– Чому?
– Звідки я знаю? Треба було ставити ці запитання твоєму батькові.
Треба було, Ліда й сама це знала. Але вона не встигла.
Запитати, що трапилося з мамою, Ліда не наважилася. Злякалася. Не змогла.
Коли договорила, то побачила три пропущених від мачухи. Ну, що їй ще треба?
– Лідо, як твоя голова? Не крутиться більше?
– Ні.
– Ти там їси?
– Так, я їм.
Терпець у Ліди закінчувався. І що вона причепилася?
– Може, до лікаря сходити?
– Навіщо?
– Ну… Так. Перевіритися.
Ліді треба було до лікаря. І вона знала до якого. Але дуже переживала.
– Добре, я перевірюсь.
Тест вона купила тілька через два дні. Ще через два дні наважилася зробити. Сашко мовчав. Без нього стало так тужливо, Ліда й не уявляла, що таке буває.
Дві смужки.
Дві смужки.
Дві смужки.
Вона сама поїхала до мачухи. Не могла сказати чому. Та здивувалася й зраділа.
– Згадала про стару!
– Та яка ти стара! – розсердилася Ліда. – Тобі шістдесят три роки, заміж ще можна вийти. А ти: стара, стара!
– Ні вже, люба, заміж – це про тебе. У мене один чоловік і він мене там дочекається.
Ліда ледве стримала усмішку: цікаво, як, на думку мачухи, вони там ділитимуть батька з мамою? Мама ж була першою дружиною.
– Ти сходила до лікаря?
– Що? – не зрозуміла Ліда.
– Ну, твої запаморочення…
– А. Ні. Та нормально все, не переживай.
– Лідо, треба сходити.
– Навіщо?
Мачуха подумала трохи і сказала:
– Твоя мати дуже заслабла була… Почалося все в голові…
Ліда застигла.
– В голові?
– Так. Теж голова паморочилася, а так наче й нічого. А коли знайшли, пізно було…
Не вірилося, що мачуха заговорила про маму. Вона ніколи не говорила про неї. Значить, недуга. А чому тато тоді нічого не казав?
– У вас з татом при мамі ще все почалося? – наважилася Ліда.
Мачуха підвела здивовані очі.
– Почалося?
– Ну, ви ж майже одразу одружилися.
В очах мачухи з’явилося щось дивне. Схоже на жалість.
– Ми одружилися за п’ять років до твого народження, – сказала вона.
Ліда не розуміла. Про що це мачуха?
– Так і думала, що він нічого тобі не сказав. Завжди був таким.
– Почекайте. Так вони… Вони не були одружені?
Мачуха похитала головою.
– А як же ж…
Правда, пішла на Ліду крижаною водою.
– Вони… Вона… Тобто я…
Слів не було.
Мачуха простягла руку і стиснула долоню Ліди.
– Не переживай. Все давно травою поросло. Мені спочатку було важко, знала б ти. Я ж не можу мати дітей. Він все зникав кудись, легенди мені всякі писав, а я вірила. А потім каже: так і так, вона слаба, у нас дочка, я її не кину. Ну і…
Ліду трясло. Нудота підступала. Вона побігла у туалет. Вмилася холодною водою.
– Сходила б ти до лікаря, дочко…
Для чого вона так? Ну навіщо?
– Мені не треба до лікаря, – сказала Ліда. – Я вагітна.
– Що?!
Тепер і в мачухи очі стали вологі.
– А хто батько?
– Та яка різниця…
Ліда чекала питання про те, чи залишатиме вона дитину. Але мачуха його не ставила. Тільки дивилася на Ліду, думала.
– Дякую, – прошепотіла Ліда.
– За що?
– За все.
Ліда підійшла до мачухи, обійняла її.
Треба кошеня їй подарувати, чи що. Кошеня – це добре. І дитина, напевно, теж…
